Колишній безхатько: Я два місяці перебивався у під’їздах, підвалах, на смітниках. Щоб якось вижити, збирав пляшки і макулатуру. Зараз хочу почати все з нуля

На таких, як він, не звертають увагу, а якщо і звертають – то швидше з відразою. У кращому випадку – зі співчуттям. Та частіше тицяють пальцями, єхидно всміхаються, коли бачать на смітниках, штовхають ногами, коли вони ночують у під’їздах. Статус безхатька – як тавро на все життя, за яким ховається мрія про щастя. Цей важкий період свого життя тридцятирічний Вадим Фомін здолав. Зараз він вчиться жити, боїться повернутися в минуле та мріє почати все з нуля.

Яка у нас сім’я була? Я жив, де прийдеться
Вадим народився в неблагополучній родині на Херсонщині. Про свою сім’ю розповідає неохоче: мати п’є, про батька ніколи не чув, із сестрами іноді спілкується телефоном.

– Народився на Херсонщині. Там жив нібито з мамою, формально. Вона пиячила постійно… Яка ж у нас сім’я була? Я жив, де прийдеться, вона про мене не дбала, мною ніхто не займався. Маю ще двох сестер. Інколи спілкуємося: «Привіт, як справи?» і все… Батька не знаю. Ми всі від різних батьків. Приїхати до них – це дарма витратити час і кошти, – ділиться з «КП» Вадим.

Хлопець розповідає, що до одинадцяти років ходив до школи, але вчився погано, на уроках практично не бував, але це нікого не турбувало.

– Дядько мене забрав у Росію. Там я вже закінчив школу, потім коледж, отримав освіту кухаря. Далі повернувся сюди, в Україну, чогось захотілося мені на батьківщину. Це був 2003 рік, – говорить Вадим.

Із Росії хлопець знову повернувся на Херсонщину, але їхати до маминого будинку, каже, не хотів. Знав, що там у нього життя не зміниться.

– Я працював, ким доводилося – вантажником, різноробочим. Жив то у друзів, то у знайомих. Коли заробив грошей, винаймав квартиру. Так тривало кілька років. Усе було нормально, – каже Вадим.

В онлайні одне кохання, в житті – інше
Та в один момент молодому хлопцю здалося, що він зустрів своє кохання. Заради дівчини, з якою познайомився через інтернет, залишив усе і подався на зустріч своєму щастю.

– Торік я познайомився з дівчиною через інтернет. Ніби все було нормально. Вона написала мені: «Приїжджай». От я і приїхав до неї у Кіровоград. Місяць пожили і все. Вона так вирішила. В он-лайні одне кохання, в житті – інше. Вона була до нього не готова, – згадує хлопець.

Говорить, коли почув, що з ним прощається дівчина, яку любив, навіть не знав, як бути. Адже все, що було, витратив на нове життя.

– Вона каже мені: «Їдь додому». А куди мені їхати? Я там залишив роботу і квартиру, – каже Вадим.

Але все-таки пішов. Якщо немає взаємності в почуттях і тебе виставляють за двері, значить, майбутнього не буде.

– Два місяці я перебивався­ на Миколаївці. У під’їздах, підвалах, на смітниках… Щоб якось вижити, збирав пляшки і макулатуру. Якось познайомився з однією жіночкою Анною, вона двірником працює, то вона мені допомагала. Рано-вранці приходить на роботу, прибирає, а я пляшки збираю. Питає мене: «Що сталося?». Я розповів, вона мені почала допомагати, чим могла. То їжу приносила, то одяг якийсь. Я і зараз із нею регулярно спілкуюся. Вона мене підгодовує, з роботою допомагала. По сьогоднішній день не забуває, за що я їй вдячний, – говорить хлопець.

Я хочу почати все з нуля
Тоді надворі була осінь. Вадим каже, якось йому порадили звернутися до реабілітаційного центру.

– Я спочатку потрапив у реабілітаційний центр до віруючих. Тиждень побув, а коли там почув про центр соціально-психологічної допомоги, звернувся до них. Тільки прийшов, почав збирати необхідні документи на оформлення – мені запропонували роботу охоронцем у Сумах. Поїхав туди працювати, – ділиться Вадим і додає, що після Сум відправився за колегою на роботу в Київ.

Потім так склалося життя, що робота втекла з-під рук, Вадим знову залишився сам на сам зі своїми проблемами.

– На дорогу я назбирав. Зателефонував у центр, запитав, чи мені дозволять у них пожити. Дозволили. Тиждень тому я і приїхав, – говорить хлопець.

Зараз Вадим боїться повернутися до старого життя, коли жив на вулиці, коли доводилося збирати пляшки і макулатуру, аби вижити, а ночі проводити не у ліжку, а під батареєю в під’їзді чи на підлозі в підвалі.

– Я пройшов стажування. Зараз працюю на ринку вантажником. Вранці й увечері зайнятий, а цілий день вільний. Я хочу почати все з нуля. Хочу зустріти кохану дівчину, знайти житло, – мріє співрозмовник «КП» і сподівається, що у центрі соціально-психологічної допомоги допоможуть йому не занепасти духом, а нав­читися жити.