Тюрма змінила мене, пішла на користь. Я дуже багато обдумав і зрозумів

Коли доля підкидає проблем, чимало людей опускає руки, відмовляючись боротися з ними. Однак це неправильно, переконаний Олександр Башкаленко. У свої 23 роки хлопчина пережив чимало: втрату батьків, дитячі будинки, в’язницю... Він залишився сам-на-сам зі своїми бідами, без підтримки рідних і друзів. Але, не зважаючи на це, – не здався! «КП» продовжує розповідати про неймовірні історії життя.

Я не пам’ятаю своїх батьків...
В Олександра не було щасливого дитинства. Він майже не пам’ятає своїх тата і маму. Ще зовсім маленьким він став не потрібним найріднішим людям.

– Із семи років я був в інтернаті у Світловодську. Мої батьки, розлучилися. Батько поїхав, я залишився з мамою. Пізніше її позбавили батьківських прав і я більше ніколи її не бачив. Мною опікувалася бабуся. Та коли вона померла, мене, власне,  й забрали в інтернат, – так хлопець коротко описує свої дитячі роки.

Життя в інтернаті було не з медом, зізнається Олександр. Відсутність материнського й батьківського тепла, боротьба за місце під сонцем...

– Після світловодського інтернату мене перевели у пантаївський. Навчався добре, – додає співрозмовник «КП». – Потім вступив до Дніпропетровського інституту на інженера-механіка. Але так вийшло, що не довчився.

В’язниця дала мені поштовх
Далі в Олександра настав переломний період. Вплив компанії, бажання бути авторитетом, мати все і... крок у прірву.

– Я тоді повернувся до Світловодська. Оступився і потрапив до в’язниці. За розбій. Мені було 18 років. Із тюрми вийшов у 21, – розповідає він.

У цей період життя Олександра перевернулося­ з ніг на голову. За розбій він отримав сім років позбавлення волі.

– Мене неправильно засудили. Два роки я це доводив. Злочин був, але не таке велике покарання повинно бути за нього. Люди сім років сидять за вбивство. А мені за хуліганство дали стільки! Я подавав на апеляцію, але все було марно. Зрештою, мою справу розглянули у Верховному суді. У результаті справедливість перемогла. Термін мені зменшили, – додає хлопець.

За свою правду, каже він, боровся самостійно, адже покластися було ні на кого.

– Усе робив сам. Ніхто мені у цьому житті не допомагав. Книги читав, кодекси вчив. Іноді з книгами було проблематично, але за бажання можна було дістати, – зауважує Саша.

Хлопець розповідає, що в’язниця з одного боку ізолювала його від суспільства, а з іншого – дала волю думкам. Часу на роздуми було багато.

– У в’язниці, як і в житті, траплялися люди хороші й погані. Там по-різному ставляться до життя – хтось халатно, хтось нормально. Тюрма змінила мене, пішла на користь. Я дуже багато обдумав і зрозумів, – зізнається він.

Життя без грат
Життя після тюрми підготувало Сашкові багато випробувань, але всі вони, каже, робили його сильнішим і витривалішим. Він хотів почати все заново, адже висновків зробив чимало, багато переосмислив.

– Грошей у мене не було. Я не міг самостійно відновити паспорт та ідентифікаційний код, тому почав шукати вихід. У Кіровограді у мене було багато однокласників. Одній із них, я зателефонував. Вона на той момент проходила реабілітацію в обласному центрі соціально-психологічної допомоги, куди порадила звернутися й мені, – говорить хлопець.

– Я прийшов у соціальний центр. Мені там допомогли, відновили всі необхідні документи. Життя почало налагоджуватися. Спочатку працював вантажником. Потім став охоронцем. Працював вахтовим методом. Був у Сумській області, Бобринці, Києві... За якийсь час мене поставили начальником зміни, а з цього року – начальником охорони, – ділиться­ успіхами Сашко.

Життя навчило його боротися за своє місце під сонцем. Сьогодні Олександр радить усім, хто опинився в схожій ситуації, не опускати руки, а боротися за власне майбутнє.

– На жаль, мені рідко зустрічаються люди, які борються за себе. Ча­сто приходять хлопці і плачуть, скаржаться на життя. Я їм пояснюю: проблеми йдуть від них самих. Зрозуміло, життя зараз не солодке. Але потрібно рухатися далі. Не опускати руки, не скаржитися на обставини... Треба ставити собі мету і йти до неї! Потім, повірте, все налагодиться!­ – переконаний він.

На шляху до мрії
Саша тепер чітко знає, чого хоче від життя. З дитинства, залишившись сиротою, він понад усе мріє створити власну сім’ю. Зараз, зізнається, зустрів своє кохання, уже навіть призначили дату весілля.

– Моя мрія невелика – хочу сім’ю, стабільну роботу. Якщо є житло – проблеми всі вирішуються. Нічого неможливого немає, – з посмішкою говорить він.

Хлопець каже, свою кохану береже і цінує. І хоча вони познайомилися нещодавно, обоє відразу зрозуміли, що будуть разом.

– Зустрілися ми з Оленою цьогоріч. Я тоді працював у Сумській області. Спочатку познайомився з її мамою. Ми разом працювали, спілкувалися. А потім з Оленкою. Бачилися щодня. Спочатку говорили, а потім так сталося, що в нас на життя зійшлися плани. Почали зустрічатися. Зараз живемо разом. Наступного року плануємо одружитися. У нас буде щаслива сім’я, – переконаний Сашко.