Син сказав невістці: «Заведеш Діму в садок, тоді передзвониш». Вона Діму завела, подзвонила, а він уже трубку не бере…

Село Великі Трояни Ульяновського району живе спокійним життям. На перший погляд. Насправді ж у родинах, чиї сини зараз воюють на сході, ледь стримують хвилювання і постійний страх за життя рідних, зізнаються жителі. Так само не спала ночами, переживаючи за свого сина, Валентина Шацька. Так само боліло серце за чоловіка і батька двох прекрасних дітей у Ольги Харті. Однак біда не оминула їхню оселю. 10 лютого цьогоріч їхнього Вадимчика не стало. Нагороду «За мужність і відвагу» отримувала вже вона. Нині родині солдата влада подарувала будинок.

Мама розвідника Валентина все ще не може повірити, що сина немає. Змушують триматися­ і жити далі оченята внуків – Вадимових синочків Дениска і Дмитрика. А ще – невістка Оля. Тяжка втрата згуртувала жінок, вони стали надійною опорою одна для одної. Нині родина приглядається до нового будинку, подарованого владою. Раніше там була аптека. Потім жили спеціалісти, які працювали в колгоспі. Та згодом будівля пустувала, тож її віддали Харті.

– Ось верандочка, коридор, а там буде дитяча кімната, кухня, гостьова.., – показує нове житло мама Вадима (на фото). У цей час невістка Ольга, тамуючи біль, скромно мовчить. Внуки по-хлопчачому гасають. – Будинок ми отримали в квітні. У невістки і дітей немає свого житла, досі живуть зі мною. Хочемо до осені зробити ремонт… Ми надіялися, що за ці гроші, що виплатила держава, купимо квартиру онукам хоча б в Умані, але не виходить.

Валентина каже, що держава виконала усі зобов’язання. Однак ча­стина, а це 123 тисячі гривень, пішла колишньому чоловікові.

– Коли синові було вісім років ми з чоловіком розійшлися. Але від державних грошей він не відмовився. 123 тисячі йому виплатили. Військкомат просив, щоб відмовився­ на користь онуків та невістки, але він цього так і не зробив, – додає мама героя.

Про свого сина жінка готова розповідати годинами, адже Вадима виховала достойною людиною, люблячим батьком і чоловіком.

– Вадимчик і їсти варив, і прав… Коли востаннє приїздив на Миколая, позичив у мене грошей – на пральну машинку Олі, щоб руками не прала. Сам провів цієї зими воду в хату… На базарі знайомій жінці сказав: «Я все зробив, я все встиг». Так, ніби відчував, – із болем у серці каже Валентина. – 10 лютого його не стало. Того дня він був на першому блокпості в Горлівці. Вранці він поговорив з Олею. Невістка саме вела старшого­ в садок. Він і каже: «Заведеш Діму, тоді передзвониш». Так і зробила, але Вадимчик уже трубку не брав. У той день я була на роботі. Оля подзвонила, і каже: «Мамо, Вадимчик трубку не бере». Я її заспокоювала, мовляв, таке буває, може зайнятий. А Оля мені: «Ні мамо, він сказав, передзвонити, виклик іде, а він не відповідає. Щось сталося». Кажу, нічого не сталося, все буде добре. А потім мені передзвонили і повідомили, що мій Вадимчик загинув…

Уже після смерті сина Валентина дізналася, що він ходив у складні розвідки – у ті, куди ніхто не хотів іти і звідки рідко хто повертався.

– Він був сержантом на першому блокпосту. Ми не знали цього. Він приїжджав додому і нічого нам не розповідав. Був у Широкиному, в Луганську… З Широкиного вони перейшли до Горлівки. 10 лютого його не стало…, – знову плаче мама солдата. – У нас була можливість, щоб він не йшов на війну. Менший внук хворіє, часто непритомнів. Ми просили, що візьмемо довідку, поки дитина переросте. А Вадим не захотів. Наполіг, що піде, аби потім дітям не тикали, що батько дезертир чи ще якось. «Я піду, я відбуду, прийду і все буде добре. Я повернуся. Я діток вирощу!», – казав він.

Вадима Харті ще за життя подали до нагороди за мужність і відвагу. Однак відзнаку отримувала його кохана Оля. Посмертно. Нині про героїчний подвиг Вадима нагадує і меморіальна дошка, яку встановили на будівлі школи у рідних Великих Троянах.

Про невістку Валентина теж відгукується лише добрими словами.

– Оля сама з Голованівського району. Виросла біля бабусі. Зараз ми тримаємося разом. Інакше і бути не може. Виховуємо наших хлопців, – розповідає жінка.

Ще зовсім маленькі Дениско і Дмитрик до кінця не розуміють, що батько загинув за їхнє майбутнє. Нині, не зважаючи на вік, вони як можуть, так підтримують маму і бабусю, допомагають їм…

– Дітки такі хороші! Хазяйські хлопці! Якщо в садочку щось ремонтують, вони бігом – то ключі подають, то прибирають… – пишається внуками Валентина.

Жінка зізнається, якби не підтримка односельців, волонтерів, хтозна, як би пережили горе, як би впоралися з похороном, як би жили зараз.

– Односельці дуже підтримали з похороном. Особливо допомогли волонтери, і тіло привезли, і труну придбали... Вони і зараз нас не кидають напризволяще. Буває приїздять, часто посилки передають. Така підтримка дала нам сили пережити горе, – не приховує мама Вадима. А ще, каже, влада підставила плече. – Депутати зібрали гроші. Підтримав і голова області – на входини подарував плиту…

Сьогодні родина мріє про ремонт у новій оселі. Крім того, у приміщенні потрібно зробити опалення, провести воду, розібрати сарай, облаштувати подвір’я… Загалом роботи – непочатий край. І хоча Валентина й Оля не білоручки, самі можуть упоратися з роботами, знач­них витрат потребують матеріали. При теперішніх цінах без підтримки волонтерів і небайдужих людей їм не обійтися!

Та як би там не було, обидві жінки мріють про одне: щоб маленькі сини Вадима виросли щасливими. Щоб Дениско і Дмитрик, які підуть до школи, щодня дивлячись на татка-героя, викарбуваного на граніті, знали: він поліг не дарма.