Недитячі перемоги: діти розповіли «КП», як боролися з раком

На своїх сторінках «КП» часто просить про допомогу для онкохворих дітей. Адже так ми разом рятуємо їхнє життя. Сьогодні газета розповість історії тих малих, які у тривалій боротьбі зуміли перемогти хворобу, через що їм довелося пройти і як змінилося їхнє життя.

Олена Кутецька з села Скалева Новоархангельського району, Юлія Мартинчук із Власівки Світловодського району, Анна Гладощук із Новомиргорода, Вероніка Балабіна з Кропивницького – гарні, усміхнені дівчата. Кожна зі своїми планами і мріями. Втім їх об’єднує важка боротьба за життя. Ще у підлітковому віці їм поставили страшний діагноз – рак. Нині дівчата подолали хворобу. Зізнаються, саме вона навчила цінувати кожну мить.

Олена Кутецька, 23 роки

Про свій діагноз – лімфогранулематоз – дівчина дізналася напередодні свого 16-річчя.

– У мене на шиї збільшилися лімфовузли. Поїхали в лікарню, призначили уколи, таблетки противірусні. Пройшла курс лікування. Знову звернулася до лікаря, а та направила в обласний центр, мабуть, уже розуміла мій діагноз. Його підтвердили у березні
2012 року. У мене день народження 15 числа, а напередодні мені принесли листочок із діагнозом, – пригадує дівчина.

Олена зізнається, у той момент одразу не усвідомила, що відбувається.

– Пам’ятаю, як мама зайшла в палату від лікаря, щоб сказати, що мене чекає. Навіть вимовити не змогла, заплакала. А я
почала плакати, бо мені її стало шкода, не люблю, коли вона сумна… Коли зрозуміли, що ми там надовго, мама дала мені папір
і я почала малювати, – розпо­­відає Олена.

Саме в лікарняній палаті дівчина намалювала перші картини.

– Коней малювала, дуже люблю їх. Роботи роздаровувала діткам, медсестрам в лікарні. Малювала весь час, аби менше думати про хворобу, – каже співрозмовниця «КП». – Потім мама з сестрою мені знаходили нові заняття. Квілінг, солоне тісто, картон, папір, риб’ячі кісточки – з них картини робила, ялинкові іграшки з пап’є-маше.

Дівчина дуже творча і любить малювати, мріяла вивчитись на дизайнера одягу, але не склалося.

– У 2014 році мене виписали. Я дуже раділа, хотіла навчатися. Того ж року вступила на факультет образотворчого мистецтва Уманського педуніверситету. Зараз закінчую магістратуру, – каже Олена.

Нині дівчина працює в школі керівником гуртка з образотворчого мистецтва. Разом із мамою та сестрою відкрили шкільну галерею. Олена радіє життю і дякує усім, хто допоміг перемогти рак.

– Дуже допомогла підтримка волонтерів, небайдужих людей, їх виявилось надзвичайно багато. Хтось дзвонив підтримати словами, а хто міг – гроші надсилали, хто 10 гривень, а один чоловік 300 доларів. Усім їм дуже вдячна, – каже Олена. – Багато добрих спогадів про відділення, інколи навіть сумую за медсестрами, лікарями. Зараз більше хорошого згаду­­ється. Адже завжди треба мріяти, уявляти своє майбутнє, весь час навчатися чомусь новому, пробувати, ризикувати, знати, що все погане теж закінчується, любити, вірити, допомагати і сподіватися. І тоді все буде добре!

Юлія Мартинчук, 19 років

– Спочатку мені боліло в області серця, думали, проблема в ньому. Ходила до різних лікарів, довго лікувалася. Коли ж зробили рентген – одразу направили в онкодиспансер. Так дізналася, що у мене рак, – пригадує Юля. – Я взагалі не розуміла, що відбувається. Спочатку був шок. Потім поїхали на консультацію у столичний інститут раку. Звідти мене направили до Кременчука, а коли вже поклали у лікарню в Кропивницькому, лише тоді усвідомила, що зі мною щось не так. Це був такий шок! Коли мені почали капати першу хімію, я сильно плакала, бо розуміла що у мене випаде волосся.

Від раку дівчина лікувалася майже три роки. Каже, для неї одним із найважчих випробувань стала втрата волосся.

– Спочатку зробили чотири хімії, потім ще стільки ж, далі – радіотерапія. Було дуже важко морально. Я навіть хімії більш-менш нормально перенесла, а от втрата волосся – це дійсно був жах! Я розуміла, що воно відросте, але для мене то було дуже болюче. Особливо, коли відпускали додому, а я не могла вийти на вулицю, бо соромилася. Вдома намагалася триматися, бо бачила, як батьки переживають за мене. І я показувала, що тримаюся бійцем, а вечорами мені хотілося плакати, – зізнається Юлія.

Дещо легше стало, коли дівчину почали підтримувати волонтери та небайдужі.

– Познайомилася з Наталкою Селецькою, ми багато говорили. Потім до мене в палату поклали ще дівчат мого віку з таким же діагнозом. То якось стало легше вибиратися з усього цього. Люди почали перераховувати гроші на картку, незнайомі допомагали мені вижити. Це додавало віри, – каже дівчина.

Зібравшись із силами, Юля, яка на той час уже була студенткою Кременчуцького педагогічного інституту, вирішила продов­­жувати навчання й лікуватися одночасно.

Зараз вона завершує здобувати освіту, працює вихователькою в дитячому садочку і будує плани на майбутнє. Спокійно говорить про хворобу, хоча ще півроку тому згадувала все з жахом.

– Я не боюся про це розповідати. Усім кажу, якщо захотіти, налаштуватися на позитив, а поряд із тобою люди, які тебе дуже люблять, які вірять у тебе, небайдужі допомагають грошима, підтримують – це надає сил. Зараз себе почуваю нормально. Вивчаю англійську, хочу подорожувати, збудувати власну сім’ю, мати свій дім, – ділиться мріями співрозмовниця.

Анна Гладощук, 20 років

Ані також спочатку поставили хибний діагноз. Два тижні лікували від застуди і лише з часом з’ясували справжню хворобу.

– Мені було 16 років, закінчувала 11 клас. Попереду були випускний, ЗНО. Я захворіла, на шиї збільшилися лімфовузли. В лікарні сказали, що це може бути ОРЗ. Два тижні мене лікували від застуди, а потім направили на біопсію. Виявилося, що у мене рак, лімфома Ходжкіна третьої стадії. За тиждень до випускного мене поклали у лікарню на першу хімію, – розповідає дівчина.

Після другої хімії Аню відпустили додому, щоб змогла піти на останній дзвоник і випускний.

– Сказали, що волосся випаде після 3-4 хімії, уже після випускного, я ще встигну зробити зачіску. Якось я розчісуюся і відчуваю, що багато волосся на гребінцеві. Увечері мама мене вже обстриг­­ла. А наступного дня був останній дзвоник, за ним – випускний. На святі я була у перуці, у мене вже не було волосся, – пригадує співрозмовниця і додає, як і багато інших дівчат, важко перенесла втрату волосся.

Майже весь курс хіміотерапії дівчина пройшла нормально. Найтяжче далися останні блоки, у неї боліло все тіло, навіть переливання крові робили. Однак вона трималася з усіх сил.

– Біля мене бабуся була постійно, мама приїжджала, тато з АТО, його відпускали. Усі мене підтримували. І я налаштовувала себе, що ніякої хвороби у мене немає. З дівчатами в палаті постійно співали, танцювали. Якось так і пройшли ті дев’ять місяців лікування.

Після восьмого курсу хіміотерапії і 15 променів радіотерапії комп’ютерна томограма показала, що пухлина мертва.

– Навіть не пам’ятаю дату, коли мені сказали, що пухлина мертва. Я так зраділа, думала – нарешті! Насправді шок був ще більший, ніж коли дізналася, що захворіла, – ділиться Аня.

Нині дівчина працює у косметичному салоні і дуже любить свою роботу. А нещодавно вона вийшла заміж.

– Я розповіла чоловікові все про свою хворобу. Він обійняв мене міцно, поцілував і сказав, що любить ще більше. Тепер займаюсь улюбленою роботою і маю коханого, – радіє Аня.

Вероніка Балабіна, 19 років

– Мені було 15, коли дізналася про хворобу. Ніяких симптомів не було. Тільки в мене поміж ребер вилізла м’яка гуля, яка моїх батьків-лікарів дуже здивувала і ми почали з’ясовувати причину. Пригадую, вони намагалися мені якомога спокійніше сказати про хворобу, а коли повідомили, то в мене декілька днів була страшна паніка. А від думки, що моє волосся випаде, мені ставало зле. Я багато плакала, нічого не розуміла і думала тільки про одне – випаде волосся, – згадує Ніка.

Лікувалася дівчина у два етапи. Під час лікування поголила голову. Спочатку пройшла чотири курси хіміотерапії, потім – променеву. Боротьба з хворобою тривала близько року, однак цього виявилось замало. У дівчини стався рецидив.

– До цієї звістки поставилася спокійніше, ніж перший раз. Можливо, відчувала що боротьба ще триватиме. Потім була високодозна хіміотерапія і пересадка кісткового мозку в Києві. Пролежала місяців чотири в лікарні. Це було складно. Бачити таких дітей, як я, терпіти нелюдський біль, дивитися, як мамі боляче і як складно це все переносити... Під час цього лікування я дійсно подорослішала і стала розуміти більше, ніж інші. Мені було дуже важко і погано, словами просто не передати... Були і кровотечі, горіли слизові, сиділа на внутрішньовенному харчуванні і мріяла про їжу... Нестерпний біль, по 20-30 штук пігулок на день... Але поруч зі мною завжди була мама, – згадує дівчина і на очі навертаються сльози. – Перед трансплантацією прокинулася рано, мама відчинила вікно і я вперше за все життя справді почула і звернула увагу на те, як гарно співають пташки, вони наче спеціально перед вікном дзвінко щебетали.

Нині йде третій рік нового життя дівчини після боротьби зі смертю. Вероніка зізнається, воно кардинально змінилося.

– Коли дізналася, що все позаду – була безмежно щаслива. Розуміла, ще довго залежатиму від лікарів, це навіювало сум. Моє життя сильно змінилося після хвороби і за це їй вдячна. Я сильніше люблю батьків і хочу проводити з ними час. Волосся відросло до плечей, хвороба відступила. Я вступила до вишу і переїхала жити до Києва, – радіє Вероніка.

Наталія Селецька, директор міжнародного благодійного фонду «Янгол життя»

Благодійний фонд «Янгол життя» допомагає онкохворим діткам вже три роки. За цей час волонтери допомогли стати на ноги майже двом десяткам дітей.

– Мене спочатку сприймали, напевно, як дивакувату, бо у відділення, де лікують страшні діагнози, я завжди заходила з посмішкою. Потім уже наші ж підопічні казали, що це значно краще, ніж якби ми разом плакали, – розповідає Наталя Селецька і наголошує, онкохворі діти дуже сильні і мужні. Але кожному потрібна підтримка і віра у них.

– Лікування завжди йшло важко, але без істерик. Діти закривалися у собі, ми намагалися до них достукатися. Один із переломних моментів для дівчаток, коли вони втрачають волосся. Вони це дуже боляче переносять, соромляться, бо кожна хоче бути красивою. Ми завжди підтримували і вірили в них. Тоді їхній настрій змінювався, а головне – покращувався стан здоров’я, – каже Наталія. – Пам’ятаю один із перших підо­­пічних – Олег – закрився у собі. Відвернувся до стіни і просто мовчав. Грошей на лікування не було. Ті ліки, які він приймав, уже не давали потрібного ефекту. У лікарні він був переважно сам, бо тітка, яка ним опікувалася, теж хворіла. Його навідувала двоюрідна сестра. Він розумів, що його ситуація непроста. Але ми його часто навідували, говорили з ним. Потім розмістили клич про збір коштів на його лікування. Люди почали перераховувати гроші, він став більш відкритим, повеселішав. Його аналізи покращилися і він здолав недугу! Тепер каже, кожному безмежно вдячний за допомогу. Завжди пам’ятатиме і цінуватиме це.

Після лікарні, за словами волонтера, діти дуже змінюються, швидко дорослішають.

– У стінах гематології діти дорослішають вмить. Вони помічають усе довкола, адже часто лежать у ліжку і навіть не виходять на вулицю, але розуміють, що минає їхнє життя… А ще вони вдячні кожному і за фінансову підтримку, і за віру. Без цього дуже важко у боротьбі з онкологією. Коли люди перераховують кошти, коли приходять у гості, коли пишуть повідомлення і листи… Це значно підбадьорює, – пояснює очільниця благодійного фонду.

А ще переможці всіляко намагаються допомогти тим, хто нині проходить тяжке випробування.

 

текст: Наталка Маринець
фото: ілюстрація