У Світловодську подружжя відзначило діамантове весілля

, Ірина Іванова

06862Алевтині і Миколі Іванчикам – 82 роки. Шістдесят із них вони – подружжя. Своє щастя знайшли у Світловодську. 23 лютого відзначили діамантове весілля. Про секрети довголіття і сімейної злагоди поділилися з інтернет-виданням «Світловодськ».

Нині Іванчики щасливі, бо змогли пронести кохання через більш як півстоліття, хоча на життєвому шляху було всякого. Обоє – діти війни. Народилися в Брянській області, де й застала їх війна. Жінка той період погано пам’ятає, а от Микола Федорович згадує дитинство зі щемом у серці.

– Ми жили тоді в селі Смеліж, через яке проходила лінія фронту. Село двічі переходило то в руки фашистів, то в руки радянської армії. Поки його звільнили, там повністю знищили усі 250 дворів, – ділиться дитячими спогадами дід Микола і додає, під час чергового бомбардування отримав контузію, від вибуху у нього тріснула барабанна перетинка. Через це пізніше не зміг служити в армії. – Мені було шість років, як нас із мамою і сестрою німці кинули до концтабору у селищі Локоть Брянськой області. Їсти не давали, лише інколи трохи картоплі кидали через колючий дріт, полонені навіть траву усю з’їли, яка росла на території. Потім усіх посадили у вагони-телятники і близько тижня везли на Ніжинський цегельний завод. Багато людей не витримали і померли. Жили в бараках, жінки працювали, діти їм допомагали. У 1943 році нас звільнили.

Микола Іванчик каже, з війни не повернулося шестеро членів його родини. Тож йому довелося багато дорослих обов’язків брати на себе. Після окупації жили у землянці. Поки жінки працювали у колгоспі, він порався по господарству вдома.

– Після семирічки закінчив ремісниче училище. За направленням поїхав працювати слюсарем із ремонту обладнання на Куйбишевську гідроелектростанцію, а коли від військкомату скерували пройти медкомісію у рідне село, там зустрів майбутню дружину. Вона саме приїхала туди працювати фельдшером після закінчення училища. Вперше побачив її, коли проходив медогляд, а другий раз зустрілися увечері на танцях. Після цього ми не бачилися два роки. Я поїхав на Донбас працювати шахтарем, а коли райком комсомолу направив працювати на будівництво Кременчуцької гідроелектростанції, то поїхав у рідне село у відпустку, щоб відшукати Алевтину і забрати з собою. Тому наше спільне подружнє життя розпочалося саме у Світловодську, – пригадує знайомство з коханою чоловік.

Разом із молодим містом росла і родина Іванчиків. У Світловодську в молодят народилися дві доньки Олена і Ольга. Микола заочно здобув професію інженер-металурга у Запоріжжі і влаштувався на роботу на світловодський завод «Чисті метали». На цьому підприємстві беззмінно пропрацював понад три десятки років. За самовіддану працю отримав орден «Знак Пошани», став почесним металургом і кращим майстром кольорової металургії. Але навіть вийшовши на пенсію, ще півтора десятка років Микола Іванчик працював у міському водоканалі.

Дружина Алевтина пропрацювала на кількох заводах, за десять років до заслуженого відпочинку повернулася у медицину – у Світловодську міську поліклініку дільничною медсестрою.

Нині подружжя на пенсії, проте відпочивати не поспішає. Має дві дачі, де вирощують городину, збирають фрукти і ягоди.

– У чому секрет нашого сімейного життя? Ми все робимо разом, дружно, не розділяємо домашню роботу – те робить дружина, а те чоловік. Я готую їсти, чоловік допомагає чистити картоплю. Я люблю пекти пироги, чоловік квасить овочі на зиму. Дорогих подарунків один одному не дарували, зазвичай купували усе за необхідності. На моє 60-річчя чоловік подарував сережки золоті, сам обрав, мені сподобалися, – ділиться Алевтина Іванчик і каже, завжди їздили відпочивати усією родиною, разом із дітьми ходили гуляти в парк, на природу.

– Жили бідно, але були духовно багатші, – додає Микола Іванчик і зауважує, напевно так довго з дружиною живуть у злагоді, бо завжди вміли відчувати одне одного, навчилися спокійно реагувати на дрібниці, ніколи не принижувати одне одного неприємними словами і, що б не трапилося, – підтримували у будь-якій ситуації.

Чоловік і досі дарує дружині квіти. Каже, ніколи не шкодує порадувати букетом, бо квіти вирощують на дачі, обоє дуже люблять, коли все навкруги буяє цвітом.

Нині літнє подружжя щасливе, бо найбільшим своїм багатством вважають родину – двох доньок, трьох онуків, а віднедавна ще й маленького правнука.

текст: Олена Зозуля, Любов Попович
фото: Олена Зозуля
e-max.it: your social media marketing partner