Єдиний житель села П’ятихатки: До мене дорогу самотужки знайшли лише свідки Єгови

, Олена Сідорова

03173Хоч назва села П’ятихатки наштовхує на думку, що там мінімум п’ять хат, «живих» насправді одна. Жителів там стільки ж – один. Зі сторонніх ніхто навіть не здогадається, що він тут є. Знайти туди дорогу без чужої допомоги складно – усе поросло акаціями і бур’янами. Єдині, кому це якось вдалося, – свідки Єгови. «КП» продовжує свій унікальний проект «Вимираючі села Кіровоградщини» і знайомить читачів із селами, які колись були процвітаючими, а зараз зникають із карти області. У новому сезоні до проекту долучився талановитий фотограф Олександр Майоров.

Розташоване село в Маловисківському районі біля траси на Новоархангельськ за 85 кілометрів від обласного центру. Якби не дорожній знак із назвою населеного пункту і кладовище при дорозі, ніщо б не сповістило про те, що воно тут є. Поруч пролітають швидкісні фури, навкруги – поля і дерева, а на узбіччі – придорожнє кафе. Власне, це весь рух на селі.

З придорожнього кафе «КП» й почала пошуки того, хто там лишився.

– Йдіть у кінець вулиці, його хата остання, має бути вдома, – направив «КП» працівник кафе.

 

03189 03174


Дорога на село зовсім непримітна. Уздовж неї – буйні акації. Видає, що неподалік десь є життя, – лінія електропередачі. Дроти тягнуться тільки до хати Сергія Квітки. Далі обриваються.­ Він у П’ятихатках – єдиний житель. Чоловікові 56 років. Йти до його хати – через інші садиби. Кілька з них ще навіть у цілком придатному для життя стані. На подвір’ях, у яких колись вирувало життя і народжувалося не одне покоління, зараз буйно ростуть лише бур’яни і півметрова кропива. Землі поблизу хат розібрали орендатори.

 

03187 03177

03179 03178

І лише в кінці села видніється господа – те, завдяки чому село ще не зникло з карти Кіровоградщини. Одразу впадає в око доглянута хатина, паркан із сітки, копиця сіна і кури. Це геть інша реальність, яка була до цього по вулиці. На відміну від собак, Сергій зустрів гостей без остороги і з посмішкою.

 

03175 03186


– Тут жили мої батьки, я народився у сусідньому Смоліному, – розповідає він. – Мати працювала в польовій бригаді, батько – у лісництві. Після їхньої смерті вирішив переїхати у батьківську хату. Більшу половину життя провів тут – близько трьох десятків років. У 2000 році люди тут ще були. В основному – пенсіонери, але їх потім забрали діти. Молодь ще раніше виїхала. Нікого в селі не стало у 2004 році. Останній переді мною житель забрав матір і виїхав у Смоліне, попросив лише приглядати за його будинком.

Колись Сергій працював у придорожньому кафе, а ще раніше – був водієм, втім зараз зайнявся господарством і бджільництвом – має невелику пасіку і велику любов до бджіл.

– Не відганяйте, бджілки не вкусять, якщо їх не дражнити, – радить він. – Вчора вони не так працювали, а сьогодні добре розгуділися...

 

03182 03180


Колись у селі було дві вулиці – а це не менше півсотні будинків. Від другої нині і сліду не лишилося.

– Напроти моєї хати стояла школа. Трохи далі – клуб, в іншу сторону – ферма, магазин. Багато було й людей. Стояла тут і насос­на станція, яка качала воду на Смоліне, – пригадує співрозмовник «КП».

День у Сергія починається о п’ятій ранку. Із розваг, каже, – махати сапою на городі, допоки не припече. Далі – поратися по господарству. Відпочиває лише перед телевізором.

– Тут хороша екологія і свіже повітря, – констатує єдиний житель. – Саджу город, сапаю, немає коли сумувати. За цілий день так нароблюся, то відпочиваю без страху. Хтось би інший, якби лишився сам серед полів, кинувся б у п’янку, а я не п’ю. Не лінуюся, добре тут хазяйную. Готую сам собі. Коли бракне спілкування – говорю по телефону зі знайомими.

 

03184 03181

Щоб поїхати до обласного центру, чоловікові треба зупинити на трасі автобус. А щоб дістатися найближчого магазину – йти пішки три кілометри у сусіднє село Олександрівку або їхати на велосипеді.

– Беру там крупи, хліб і таке, що сам не можу виростити. Взимку печу хліб сам. Усі овочі є на городі. Коли замете – прогрібаю дорогу до криниці, що через кілька хат. А от від траси до мого будинку дорогу ніхто не чистить. Тому ходжу від криниці до хати – туди-сюди. Люди приїжджають сюди раз на рік – на кладовище. Цього року прогулялися селом, згадували, де хто раніше жив і в якому все зараз вигляді, – каже Сергій.

Йому, запевняє, самому не страшно. Втім пізніше зізнається, сокиру таки про всяк випадок у будинку має.

– Усі питають, як я тут живу. Ні, мені не страшно, – констатує Сергій. – Село вимерло, але що я зроблю? Хіба що перейменував би його на Однохатки.

фото: Олександр Майоров

 

e-max.it: your social media marketing partner