Ротний нам каже: «Хлопці, не розходьтеся далеко, бо якщо реактор вибухне, щоб ваші трупи краще і швидше було збирати до машини…»

, Наталка Маринець

02944Ім’я Ігоря Філіпенка на сторінках «КП» з’являється постійно як автора світлин. Сьогодні газета розповість його історію, але не як фотокореспондента, а ліквідатора аварії на Чорнобильській атомній електростанції. 32 роки тому солдати-строковики військової частини 5403 (3030), у тому числі й Ігор Філіпенко, одні з перших прибули на місце аварії. Тоді катастрофа забрала тисячі людських життів, багатьом борцям скалічила життя, час розділила на до і після.

– Я тоді служив у Києві у спеціальних військах. 26 квітня у суботу десь о сьомій-восьмій годині нашу роту підняли за тривогою – захоплення державних приміщень. Через те, що це був вихідний, а на наступний день – вербна неділя, ми подумали, що це напевно якісь тренування, – пригадує Ігор.

Утім, коли за кілька хвилин рота вишикувалася на плацу, військовим сказали, це не навчання, вони їдуть у Чорнобиль. Тоді назва цього міста не звучала так страшно, як зараз, і бійці хутко сідали у машини.

– Коли ми сіли у розвозки – машини, які перевозять військовослужбовців, нам сказали, що горить Чорнобильська станція, але ніхто й словом не обмовився, що атомна. Ну, горить, то й горить, вирушаємо на пожежу. Виїхали у Чорнобиль, до нього від Києва десь кілометрів 180. Коли ми проїхали десь 120-150 кілометрів, а в розвозках важко їхати, вони маленькі, солдатів багато, всі ледь не один на одному, а ще й екіпіровка, вирішили зупинитися,­ ноги розім’яти і машини мали охолонути. Лише тоді нам сказали, що горить атомна станція. Тут стало вже більш… цікаво, адже атомна станція, це ж не звичайна, – розповідає «КП» колега.

Коли спецназівці заїхали у Чорнобиль, то з одного боку горіла станція, а на іншому – люди гуляли весілля.

– Ротний дав команду вдягнути протигази. Ми одяг­ли, але у нас були не бойові протигази, а часів війни, «слоники». Ми у цих протигазах їдемо, а назустріч нам іде весільна процесія. Наказали зняти, щоб не наводити на людей паніку, – продовжує Ігор Філіпенко.

У Чорнобилі з’ясувалося, нас не було де розмістити – роту вирішили вивезти у лісосмугу.

– Заїхали у посадку, всі почали виходити на траву, щоб трохи ноги розім’яти. А наш старшина мав при собі дозиметр, вмикає його, а стрілочка на найбільшій поділці просто лежить, зашкалює. Вбивча зона. Якби він тоді не поміряв і ми там посиділи хвилин ­10-15, то звідти вивезли би вже тіла. Почали знову протигази одягати, а мій не працює. Забитий піском, дихати не можливо. Ледь прочистили. А потім ротний підійшов і каже: «Ну що, все, труба тобі, Філіпенко! Я ж казав, щоб ти дивися за протигазом, щоб він завжди у придатному стані був». Ні, щоб підбадьорити якось солдата... Він був прямолінійний, суворий, але молодець, – ділиться співрозмовник «КП».

Далі була Прип’ять. Там солдат попередили, що у будь-який час може вибухнути реактор.

– Розмістилися на плацу біля тамтешнього відділку поліції. Десь о 15:00 нас вишикував ротний, а нас була рота 70 осіб, і сказав: «Ну що, хлопці, третій енергоблок на межі вибуху, якщо він рвоне, 90% особового складу поляже». Я на той час півроку прослужив, мені було 19, а інші вже на дембель збиралис­я і їм таку новину… Але ніхто не втік, не сховався.­ А потім ротний ще й додав: «Хлопці, не розходьтеся далеко, не їдьте, бо якщо він вибухне, то щоб вас потім не збирати по всій території. Ви краще біля розвозки будьте, щоб ваші трупи краще і швидше було збирати до машини». Психіка була на межі. На ночівлю нас вивезли у ліс. Там спали у машинах, бо наказали ж із них не вилазити. Якби дійсно вибухнуло, то треба бути на ходу – або тікати, або усі разом на амбразуру. На ранок стало зрозуміло, що вибуху не буде, то ми вже вийшли з машин. Тоді було трохи прохолодніше, ніж зараз. На другий день почали будувати і облаштовувати собі казарми... От такий у нас був перший день там, – пригадує ліквідатор.

Населення вивозили з міста, пожежні гасили вогонь, а спецназ охороняв Чорнобиль від мародерів.

– Ми повинні були захищати місто від мародерів, щоб ніхто нічого не розкрадав, не вивозив. Патрулювали його. Як тільки населення евакуювали, таких людей з’явилося дуже багато – грабували, розбирали на запчастини. Ми посилено чергували вночі. А люди тікали, навіть квартир не замикаючи, – розповідає він.

Чоловік пригадує, місто швидко стало порожнім. Така обстановка була надзвичайно моторошною.

– Страшно було. Вночі йдеш, а місто чорне і порожнє. Мертве. Нікого не було, лише деінде світло у вікні. Нам пояснювали: «Це інженер там живе, не чіпати. А от інше вікно світилося – це вже крадії». Було страшно дивитися, коли над нами зовсім поруч низько пролітали великі гвинтокрили і скидали на атомний реактор свинець із піском, – говорить Ігор. – Зараз АТО. Війна є війна, теж страшно. Там стріляють, кулі свистять, ти це розумієш, ворога можеш побачити. А в Чорнобилі – не бачиш нічого, не чуєш і майже немає ніякого запаху. Цей ворог усюди, навколо тебе і вже навіть у тобі! Це дуже страшно і дуже підкошує. Назавжди. Людину поранили, його ще можуть врятувати, а радіація – назавжди в тобі. Стронцій виводиться з організму сто років. Люди вже вмерли, а цей елемент ще є у їхніх кістках. От така вона. 27 квітня приїхали інші військові. Стали дозиметрами заміряти. Вони отримали там таку дозу опромінення, не дожили до ранку. Ми тоді думали: «Оце так хлопці з’їздили на станцію…». Страшно було!

02945Рота, у складі якої був Ігор Філіпенко, пробула у Чорнобилі п’ять днів без спеціального захисту. Радіація стала косити хлопців.

– Ніякої екіпіровки не було. Звичайна форма і на плечах у бойовому стані АЗК – це захисний прорезинений костюм під час ядерних війн, але ми ходили з ними на плечах, адже так нам сказали. Патрулювали у звичайній солдатській формі. П’ять днів було більше, ніж достатньо. Полк уже лягав – хлопці починали хворіти, усі були втомлені. Нас узялися вивозити, – пригадує герой.

Повернутися у Київ після зони було непросто. Цілий день втомлені солдати простояли на в’їзді у столицю.

– Ми під’їхали до Києва, а в’їзд закритий – стояли пости і перевіряли людей на радіацію. Підходить наша черга, заїжджаємо, а ми фонимо. Нас не хотіли пускати, цілий день протримали. Лише надвечір пустили, бо надійшов наказ міністра внутрішніх справ. Але перед цим нас завезли на полігон, роздягли і ми стояли під потоками води, щоб змити радіацію. А вона ж уже всередині.., – констатує колега.

Тим часом кияни тікали зі столиці, хоча офіційно ще нікому про аварію не оголошували.

– Людям не повідомляли про Чорнобиль, але чутки ширилися. Київ поливали спеціальною піною, вулиці були напівпорожні, а залізничний вокзал переповнений. Люди просто забивалися у вагони і їхали бодай кудись. Квитків у касах не було. Це гірше війни. Ти ворога не бачиш. Біжиш і не знаєш, чи наздогнав він тебе, – пригадує Ігор Філіпенко.

Вже у військовій частині у солдатів почали проявлятися симптоми променевої хвороби.

– У нас двоярусні ліжка були. І ось посеред ночі чуєш «бабах» – хтось упав із другого поверху. Кров ішла з вух, очей, носа. Страшно було це бачити. Але тоді нам ніхто нічого не пояснював. Це вже згодом я начитався і зрозумів, що то були перші ознаки променевої хвороби. ­10 травня потрапив у госпіталь і я. Також пішла кров носом, із вух... Лікарі сказали: «Будеш жити, йди служи». І ось так хворі солдати продовжували нести службу, – зауважує він. – Після нас іще багато людей і не один рік їздили в Чорнобиль, багато «партизанів» туди відправляли. Так склалася доля, що десь за місяць мене ще раз відправили у ту зону. Зібрали роту, в яку потрапили багато наших, і відрядили будувати містечко для «партизанів», яких туди відправляли. Я побув там ще тижнів зо два. Але у військовий квиток це не записали. Люди там сходили з розуму... Страшно це все було спостерігати. Після повернення у Київ, я ще служив в армії півтора року. Усім чорнобильцям на десятиліття заборонили будь-що розповідати про Чорнобиль, – наголошує фотокор.

…Після трагедії минуло 32 роки, але вона ще й досі болить і пече Ігореві Філіпенку.

02946– Я отримав дозу опромінення 40 рентген. Деякі наші отримали по 70. І це переважно все, що ми маємо від Чорнобиля. У мене багато хвороб, із якими мають призначати групу, але мені не дають. Ще й амбулаторну карту загубили... Якщо в цілому подивитися – у мене немає жодного здорового органу... За Чорнобиль я отримав статус ліквідатора другої категорії. Перша категорія – це інваліди. Першій категорії дали майже все, а другій – нічого. Про нас фактично забули. Мені за Чорнобиль платять 370 гривень на місяць. За ці гроші можна прожити?! Ще я сплачую 50% за комунальні послуги. Це всі мої пільги. Більше нічого. Влада вважає це соціальним захистом чорнобильців – ми ж так не вважаємо. Це подачки, – обурюється колега.

Йому образливе таке ставлення до ліквідаторів. А ще – той факт, що про таких, як він, згадують лише двічі на рік. Ігореві ж Чорнобиль дає про себе знати щодня, щохвилини.

– Дуже багато чорнобильців померли за останні роки. Вони йдуть тихо, як звичайні люди. Їх просто викреслюють зі списку живих, ніяких почестей, проводів... Помер, то й помер. Але ж вони герої! Про ліквідаторів згадують лише у день аварії у квітні і в грудні, коли завершили будівництво саркофагу над зруйнованим енергоблоком. Покладуть квіти до пам’ятників, комусь виплатять якісь кошти. А ми з цим живемо щодня! Це не забудеш. Це назавжди, – наголошує герой.

Колега вдячний, що у місті навели лад біля пам’ятника Жертвам Чорнобиля, але він, як і більшість ліквідаторів, прагне його перейменування – не жертвам, а героям!

– Жертва Чорнобиля – це той, хто жив там і став жертвою. А людина, яка своїм тілом, діями, захищала від біди, ніяк не може бути жертвою. І от уже скільки років стоїть у нас цей пам’ятник жертвам. Пропонували на 30-річчя з дня трагедії змінити назву на «Героям Чорнобиля» але й досі все лишається, як було. Так, дякуємо, що навели порядок біля нього, поставили обмежувачі, щоб машини не паркувалися поруч. Багато чорнобильців, удів пропонували також встановити біля пам’ятника дошки, на які вписати імена наших загиблих ліквідаторів. Це ж все таки пам’ять буде.., – розмірковує Ігор Філіпенко. – Насправді багато людей захищали країну від «мирного» атома, чиє життя розділилося на до і після аварії. Хоча про нас держава забула, викреслила зі списків героїв, забираючи останній шанс на виживання, ми – бійці спецназу – стоятимемо до останнього! Тому бажаю усім нам найголовнішого, що є у людини, – довголіття і міцного здоров’я! І нехай відступлять усі негаразди!

 

фото: Олена Сідорова і з архіву героя

e-max.it: your social media marketing partner