Чорноліска: Остання дитина народилася у 1974 році
Чорноліска Знам’янського району – село, яке жило 263 роки. Зникло воно з карти Кіровоградщини у 2003-му. Нині там – жодного жителя і жодної вцілілої хати. Стоїть лише новенький будиночок, схожий на мисливський, який збудував на місці батьківської хати Микола Терновий. Від вулиць – тільки сліди, порослі метровою кропивою і гігантськими лопухами. Зітлівають під дією часу й останні залишки каркасів будинків, фундаментів, дерев’яних огорож і хвірток. Уявити масштаби колись живого села допомагають лише здичавілі дерева, якими обросло місце. Бродячи хащами, зустріти там когось живого чи почути шурхіт, – ледь волосся не стає дибки.
Їхати до села більше двох десятків кілометрів від райцентру – Знам’янки. Якщо до Дмитрівки ще пролягає асфальт, то після – починаються польові дороги, які інколи перериваються бруківкою. Єдине задоволення – шляхом можна вдосталь насолодитися запахами польових трав і краєвидами Чорного лісу. Перед Чорноліскою – Веселий Кут. Це село потроху вимирає, втім ще хоч трохи тримається на плаву. Коли їдеш полями десяток кілометрів, важко уявити, що це бездоріжжя виведе до якихось поселень.
– Чорноліска почала зникати десь із 70-х, – розповідає «КП» корінна жителька сусіднього Веселого Кута Раїса Гончаренко. – На горі була Стара Чорноліска, там стояв млин, вітрогон, а далі – кладовище, по інший бік річки – Нова Чорноліска. Коли у 70-х я ходила в школу в Цибулеве, то Чорноліска ще жила. Були люди. Потім повиїздили, повимирали. Був магазинчик, залізний такий, ходив автобус ще при радянській владі, тваринницька ферма – молодняк, корови… Село було приєднане до Веселого Кута, через що діти звідти вчилися у нашій школі, а вчителювали Сапун Таїса Федорівна, Кріпак Іван Микитович, Шатня Олександра Михайлівна... Село не було великим. Чутівка, що поруч Чорноліски, також із лиця землі зійшла. Вимирають села…
На цьому першу поїздку у Чорноліску «КП» завершила – побачила те, що лишилося – побула, можна сказати, із селом наодинці, відчула його самотність і приреченість.
Другу поїздку «КП» спланувала у день, коли село оживає. Буквально за тиждень – 8 липня, коли у вже зниклому населеному пункті встановлювали пам’ятний знак селу. На камені, який взяли біля церкви у сусідньому Цибулевому, викарбувано: «Чорноліска. 1750-2003». Між цими датами – сотні людських життів і мільйони пережитих емоцій.
– «Місцевість Чорноліски довго була пристанищем для гайдамаків, які грабували Польщу і щедро наділяли колись чорноліських жителів», – цитує дослідника Іващенка директор музею під відкритим небом «Гайдамацька Січ», що в селі Цибулевому, Володимир Вознюк. – Перша згадка про село – 1750-ті роки. На цій території люди жили постійно – були хутори, пасіки... Тут знаходили польські монети – боратинки 1648 року. За знахідками – сплелася історія всіх культур – скіфи, чорнолісці, черняхи, Бронзовий період... У реєстрах значиться як найдавніше село Чорнолісся.
Поставили пам’ятний знак саме біля старої кринички, де зупинялися ті самі гайдамаки, а також чумаки, які їхали по сіль. На довгому шляху це джерело для них було рятівним. Воду ж чорноляни, та й жителі навколишніх сіл, вважають унікальною і цілющою. Колись, кажуть, з дна кринички молоді хлопці підняли ікону…
За кілька годин до офіційного відкриття знаку там збираються вихідці села. Вони задля того, щоб раз на рік зустрітися, їдуть звідусіль – з Києва, Кривого Рогу, Дніпропетровська, усієї Кіровоградщини... У цей день їх – більше тридцяти. Усі вітаються обіймами, цілунками, посмішками.... Сльози з’являються тоді, коли починають говорити про село і згадувати тих, кого вже немає. В очах кожного видно біль, а в душі – щем, бо втратили вони найдорожче. Втім зуміли зберегти спогади, пам’ять, контакти і дружбу. Навіть обрали собі старосту – Леоніда Турчина.
– Сьогодні незвична зустріч! – виступає перед зібраною громадою Наталя Єльник. – Дев’ятий рік поспіль за ініціативи Наталі Працько організовуємо нашу зустріч і нам по-доброму заздрять, повірте, усі навколишні села. Сьогодні ми відкриваємо пам’ятний знак найдорожчому, найріднішому селу Чорноліска! На жаль, від села залишилася лише криниця і гніздо лелече, до якого вже навіть птахи не прилітають, бо летять туди, де є люди. Але живі ще нащадки, які приїжджають і вшановують пам’ять тих, хто тут ріс. А пам’ять у нас міцна!
Перша така зустріч відбулася у 2009 році. Збираються зазвичай на вихідний перед або після свята Петра і Павла. Наступного року вихідці святкуватимуть ювілей.
– Стали збиратися, бо хочеться всіх побачити. Сюди як приїдеш – аж здоров’я набираєшся, згадуєш дитинство, – розповідає, витираючи сльози та сама ініціаторка зборів Наталя Працько. – У жодному селі так не гуляли, як ми! Грали в хованки всім селом, бувало, шукали один одного аж до ранку. Шкода, що такого дружного села вже нема... Ми жили навпроти старого магазину. Дід, баба, батьки – всі звідси. Приїхала на збори і моя мама – їй 81 рік. Каже, сфотографуй мене біля пам’ятника, раптом наступного року вже не приїду...
Чорноляни завжди відрізнялися бойовим козацьким духом і бажанням до свободи, наголошує виходець села, який нині живе під Києвом, Микола Шатній.
– Двоє нащадків чорнолян із роду Каплунів загинули під час бойових дій на сході. Ще один воює до цього часу. Незважаючи на те, що наше село маленьке і скромне, дало Україні добрих нащадків, – каже він.
У «живому» селі було 84 двори. У кожній родині – в середньому по п’ятеро дітей. У післявоєнний час більшість жінок були самотніми, бо їхні чоловіки не повернулися. Остання дитина тут народилася у 1974 році.
– У нас була школа, – розповідає уродженець села Микола Вороний, який, попри погану освіту, як він каже, став Заслуженим будівельником України і нині живе у Кривому Розі. – Заняття проходили у двох класах одночасно – перші з третіми і другі з четвертими. За 45 хвилин вчителька встигала вчити усіх. Дорослі займалися землеробством. Ні в кого не було годинників – вставали з півнем. На ферму йшли в три години ночі, а поверталися після дев’ятої вечора. За радянської влади ми не могли виїхати в місто, бо в нас не було паспортів. Молоді люди почали виїжджати після паспортизації.
Старих із села стали вивозити, коли світло відключили і коли крадії взялися частенько заходжати. Остання жителька – Валентина. Її син забрав у Кіровоград 17 жовтня 2003 року.
– Мама працювала на фермі, – розповідає її син Микола Марущак. – Я народився у 1949 році, у матері на лежанці прийняли пологи. Прожив тут щасливі роки. Кипіло життя! Зараз найбільше для мене свято – це такі зустрічі з односельцями. Сидимо біля кринички, п’ємо з неї воду. Та що там казати, каву і чай я вдома роблю тільки з цієї води – привожу звідси по 200 літрів, вона стоїть по кілька років і не псується. Щасливий, що тут народився. Дякуємо Богу, що подарував нам таке місце.
– Я останній хлопець, який лишився в Старій Чорнолісці. Молодість проходила у Веселому Куті, бо там було дівчат більше. У нас була тільки Наташка Тернова, яку ми всі любили, бо дуже гарна. Постійно гуляли в абрикосовій посадці, купалися в річці, розваг було вдосталь. У футбол гуляли, з кручі з’їжджали. З кимось билися, з кимось сварилися... – ділиться своїми спогадами Анатолій Шаповал.
А поки вихідці святкують за спільним величезним столом, згадують дитинство і приймають вітання від жителів Веселого Кута, які привезли на тракторі хліб-сіль на вишитому рушнику, двоє бравих хлопців за шістдесят – Анатолій Шаповал та Михайло Шаповалов – ведуть на екскурсію. Знову тими ж стежками, якими ходила «КП» першого разу, але зараз село під ногами неначе оживає і на душі стає не так моторошно і сумно.
– Тут був літній табір для корів, тут загата (гребля – «КП»), а тут жила німа бабуся, – коментують дорогою чоловіки. – Не було ні назв вулиць, ні номерів на будинках. Хати – глинянки, тому їх так швидко розмило, дахи – з соломи та очерету. Тут жила баба Хилька, у неї син Володька був мічманом, а його батько працював на морфлоті, йому батько привіз справжній шкіряний м’яч. І тому як тільки Володька приїжджав – ми бігли до нього. Бачте, які вікна хороші, скло досі стоїть. Колодязь лишився, навіть вода в ньому ще є… Отут була хата довга-довга. Мишко Рябов жив, помер уже. Тут був клуб. Дивилися індійський фільм «Квітка в пилюці» і фільм про Буяна. Весь клуб завмирав! Біля хатин були квіти, тиночки. А не тут ми крали агрус?!. Десь у цьому районі – дитсадочок. А тут жив дід Тарас. У нього була пасіка і хороші горіхи. Хлопці крали в нього мед, горіхи і смородину, а він ганявся за ними з костуром (палицею – «КП»). Як попаде по нозі чи по горбу – ой! Ми кричали: «Атас, дід Тарас!». І після цих слів мали бігом злітати з дерева вниз і тікати. Ото було життя...
Закінчилася екскурсія на одному з двох сільських кладовищ. Розташоване воно на пагорбі, з якого видно Стару Чорноліску. Із другого кладовища, яке розташоване на іншому пагорбі, видніється Нова. А з обох – пам’ятний знак селу. Таким чином жителі, які колись розбудовували село і провели своє життя в ньому, споглядають на те, як бережуть нащадки пам’ять про них і рідний серцю куток. А село, запевняють вихідці, існуватиме доти, доки вони так щороку збиратимуться і згадуватимуть своє дитинство, своїх батьків, дідів і прадідів.
фото: Олена Сідорова
