Щоразу, перед польотом, я прощалася з сином і чоловіком, а сама боялася – раптом дійсно не повернуся

Життя стюардеси оповите романтикою та мріями. Проте, коли вогні прорізають небо, змінюють приземлення літака, а куля в одну мить може обірвати життя, романтика зникає назавжди... Під час війни в Афганістані 29­річна Ірина Давлєтова працювала стюардесою на літаку, який доставляв радянських солдат у пекло. Страх в очах молодих хлопців вона пам’ятає досі.


«Туди ми везли живих солдат, а назад – гроби...»
Спогади про Афганську війну досі викликають у Ірини страшенний щем у серці, хоча з того часу вже минуло двадцять п’ять років.

– Ми перевозили радянських солдат на афганську землю. Я  досі пам’ятаю їхні задумливі обличчя, зосереджений і боязкий погляд. У ньому було щось таке... тривожне, мабуть. Туди ми їхали в тиші, бо хлопці усвідомлювали, що кожен день для них може стати останнім. Та найгірше було тоді, коли ми поверталися. Було дуже важко... В Афганістан ми везли живих юнаків, а назад – гроби... Багато було поранених. Нам відводилася година для того, щоб допомогти пораненим солдатам зайти в літак, а декого нам доводилось самим заносити. Ми дуже поспішали, намагалися забирати всіх, бо над головою інколи свистіли кулі. З нами були медсестри, які доглядали  хлопців, як рідних. Вони знали, що від їхньої допомоги залежить життя поранених. Коли ми забирали солдат з гарячої точки, я боялася дивитися їм в очі – у них був такий страх і розгубленість, що від цього аж мороз ішов по тілу, – пригадує Ірина Давлєтова, пояснюючи, що ніхто її не запитував, хоче вона обслуговувати літак чи ні. Це в першу чергу була її робота.

«Я казала «Прощавайте!»»
Молода стюардеса не раз здійснювала рейси до Афганістану. Щоразу, коли Ірина відправлялася в дорогу, вона не знала, чи повернеться звідти.

– Я сину і чоловіку завжди казала «Прощавайте!», а сама думала, раптом дійсно не повернуся. Дорога в небі була такою ж небезпечною, як і на землі, де точилася війна, – згадує пережите жінка.

Двадцять років у небі
Двадцять років Ірина працювала стюардесою. Спогади про Афганську війну найсумніші. По закінченню військових дій, життя стало спокійнішим, у ньому з’явилися позитивні емоції. Переліт з однієї країни в іншу, різні враження й пригоди. І хоча батьки хотіли, щоб дівчина пішла, як мама, у педагогічний, проте Ірину кликало небо.

– Батько все життя працював льотчиком. Він родом із України. Після навчання його направили у Туркменію. Тут він і оселився, зустрів мою маму, одружилися, згодом народилася я. Пригадую, як була малою, батько часто брав мене з собою. Ми з ним високо підіймалися в небо, а я виглядала з вікна і земля мені здавалася такою маленькою. Я пригадую ті емоції, які мене переповнювали, коли я літала, – ділиться співрозмовниця.

Спочатку дівчина послухала батьків і вступила до педагогічного університету, але рік навчань став для неї каторгою. Бажання літати не відступало і зрештою перемогло – Ірина покинула навчання.

У цей період зустріла свого чоловіка, почала будувати сімейне життя, в них народився син, але й далі мріяла про небо. Тоді Ірина закінчила курси стюардес і нарешті досягла бажаного.

На Україні відчула запах волі...
Оскільки стюардеса за своє життя бачила багато країн, про кожну з них склалися відповідні враження. Про Україну і Київ згадувала з особливим теплом, адже тут, зізнається, відчула життя по­іншому.

– Коли ми вперше прилетіли до Києва, я була вражена. Тут все було не так, як в Туркменії. На Україні я відчула запах волі... Мені аж дихати було просторіше і вільніше, – пригадує перше знайомство з батьківщиною свого батька Ірина.

Насправді жінка тоді не здогадувалася, що доля поверне так, що їй доведеться переїхати в Україну назавжди. Тоді почалися роки перебудови. Старший син Ірини вирішив навчатися в льотній академії, тож із Ашхабада, де вони жили, переїхав до Кіровограда. Згодом відправив запит у посольство з надією, щоб і батьки з меншим братом теж переїхали.

– Як зараз пам’ятаю 4 квітня 2006 року, у мій день народження, подзвонили і сказали, що прийшла позитивна відповідь, а це означало, що ми можемо переїжджати в Україну! Це для мене був справжній подарунок на свято! Я щаслива була, адже в Туркменії не бачила майбутнього для своєї сім’ї,  – ділиться спогадами жінка.

Із Туркменістану – в сільський будинок
Коштів від продажу житла в Туркменії, сім’ї вистачило на будинок у селі Покровське Кіровоградського району неподалік обласного центру. Щоправда, говорить жінка, довелося брати ще й кредит у банку, бо грошей бракувало.

– Сусіди в нас дуже хороші. Вони одразу нам сказали: «Ви щойно приїхали, у вас же нічого нема», тож приносили нам і консервацію, й інші речі, – пригадує Ірина, як доводилося обживатися.  – А як побачила вперше великий город, за голову взялася. Я пройшла в кінець городу, обдивилася, подумала, що на ньому садити. У мене у Туркменії була невеличка земельна ділянка, на якій ріс лише виноград... Та нічого, ми впоралися. Відтепер я знаю, як працювати на городі. Нині маємо власні овочі та фрукти!

Сьогодні Ірина доглядає за внуками. Про Афганістан згадує рідко, частіше – про ті часи, коли була стюардесою, коли літала мирним небом.