Екзотика по-кіровоградськи: наші журналістки їдуть до Китаю працювати моделями

Олені Бондаренко – 23. Ще кілька років тому вона навіть не припускала, що вже невдовзі опиниться за тисячі кілометрів від рідного міста, друзів та батьків. Доля зробила їй подарунок у вигляді можливості попрацювати за кордоном моделлю… Однак, не так склалося, як гадалося. Згодом героїня «КП» зізналася, що ніколи не забуде місяць консумації у клубі, тиждень переховувань від розлюченого китайського боса, погрози, стрес та сльози мами.

Олена з дитинства була непосидючою. Захоплень у дівчинки було багато і всюди вона намагалася спробувати себе. Батьки не обмежували, підтримували. В переліку хобі – музична школа, заняття спортом, театральний гурток, танці – від бальних до модерну, художня ліпка, співи, модельна школа та журналістські курси…

– А ще я обожнювала читати. Могла до закриття бути в бібліотеці, проводити там кілька годин в пошуках цікавої книги. Можливо, саме ця пристрасть до гортання сторінок і підштовхнула мене до обрання професії журналіста, – згадує Олена.

Коли настав час вступати до вишу, дівчина довго не вагалася, обрала журналістику. У 2007-му році вступила за омріяним фахом і не пожалкувала. Зрозуміла, бути кореспондентом означає розвиватися в усіх напрямках, пізнавати світ, знайомитися з цікавими людьми, вчитися аналізувати події та робити власні висновки. Зараз дівчина зізнається, що журналістика захопила з самого початку навчання. Тим більше, що предмети викладали справжні професіонали­практики. Пощастило і з однокурсниками, усі гуртом йшли до мрії називатися акулою пера.

– Думаю, саме ця небайдужість змусила нас навчитися ставити мету, бути першими у всьому, конкурувати та перемагати. Сьогодні частина моїх друзів здобувають перемоги на кореспондентській ниві, інші ж обрали для себе спеціальності, близькі до журналістики. На старших курсах я остаточно визначилася з тим, що мрію і хочу працювати в газеті. Багато хто радив змінити думку, мовляв, робота в тижневиках потребує в декілька разів більше зусиль, часу та уваги, ніж на телебаченні та радіо. Але вже тоді я уявляла себе «газетярем», – зізнається Олена.

Свої перші матеріали вона почала писати ще в інституті, спочатку для студентської газети, потім деякі з них почали друкувати у місцевих виданнях. Наближаючись до своєї мрії, дівчина за якийсь час опинилася у штаті видання «Відомості-плюс».

– Робота в газеті стала суворим, але таким потрібним для мене досвідом. Видання, де мені довелося працювати майже рік, користувалося особливою популярністю у полічних діячів та бізнесменів Кіровограда. Тому перше правило, що я завчила назавжди – кожне слово та кожну світлину потрібно обирати з надзвичайною прискіпливістю. Іноді одне не так вжите слово може змінити увесь зміст статті. Це правило стало в нагоді і в буденному житті: «Слово – не горобець», – каже журналістка.

Рік роботи у газеті – термін ніби і невеликий, але все ж досвід. Тоді Олена зрозуміла, що без журналістики не уявляє свого життя. Однак долю змінив випадок. Під час роботи у редакції довгоногу струнку красуню помітив один із кращих фотографів регіону Іван Леонов. Він і запропонував Олені спробувати себе у ролі фотомоделі та провести кілька фотосесій. У дитинстві журналістка мала невеликий досвід роботи на подіумі, тому на пропозицію фотографа пристала. Позувати на камеру сподобалося, однак спочатку вважала це просто черговим хобі. Та вже невдовзі продовжила, поряд із основною роботою кореспондента, працювати з іншими фотографами. Всі, як один, повторювали, що потрібно спробувати себе у сфері краси професійно – Олена тільки відмахувалася.

– Та доля усе вирішила за мене: подруга моєї мами запропонувала мені підписати контракт та пошукати щастя в Китаї у ролі моделі. Розмірковувала довго, але зарплатню запропонували непогану, до того ж роботу пропонувала людина, яка знала мою сім'ю. Подолавши сумніви, я зважилася, – згадує події дворічної давнини Олена.

Підготовка до відльоту тривала майже місяць. У контракті йшлося про роботу в одному з центральних торгівельних центрів Пекіну на показах одягу. Але в останній момент усі плани змінилися і менеджер вирішила відправити дівчат (Олену та ще трьох моделей) працювати в клуб у невелике місто. Зарплатню обіцяли таку ж, тому дівчата погодились. Перед підписанням контракту відразу згадалися усі історії, які розповідали друзі та знайомі про роботу українок за кордоном далеко не моделями. Однак заспокоювало те, що роботодавець сміливо відправляла з моделями свою 16­річну племінницю, а у Китаї до них мала приєднатися одна з її доньок. Віза готова. Вилетіли.

– Перший день на роботі. Багато ілюзій розвіялося одразу. Те, чим займалися, важко було назвати роботою моделі. Ми по черзі танцювали у нічному клубі, а решту часу мали проводити за столами китайців, розпиваючи з ними алкогольні напої. Вже потім я дізналася, що цю роботу називають консумацією. В Європі під цим словом мають на увазі «розкручування» відвідувачів нічного закладу на алкогольні напої. В Азії консумація – це придбання дівчини­іноземки, яка має певний час (годину, дві, а іноді й до ранку) розважати гостя, пити з ним, танцювати, грати в ігри. За кожний стіл ми отримували окремі гроші «на чай» – близько 100 доларів. Але основну суму забирав собі клуб. Я й досі не можу сказати, скільки насправді платять у Піднебесній китайці за таку розвагу. Більшість гостей були напідпитку та намагалися або обійняти зайвий раз, або руку на коліно покласти. Часто мені та моделям доводилося просити допомоги у сек'юріті. Просили втихомирити гостя, та це не дуже допомагало – клієнт завжди правий, – з неприємною душевною оскомою зізнається Олена.

Також додає, що сидіти за столами примушували, інакше – штраф. Неодноразово дівчата благали менеджера перевести їх на справжній модельний контракт. Остання лише заспокоювала, однак суттєвих змін не відбувалося. Звісно, донька її навіть не збиралася прилітати до Китаю. Зрозумівши, що «діла не буде», дівчата відважилися на компрометуючий вчинок – повернутися додому за власний рахунок. Безперечно, власника клубу до відома не ставили. Знаючи сумний досвід українських жінок за кордоном, моделі боялися, що в них відберуть паспорти і змусять працювати без зарплатні. Дівчата зв’язалися з батьками і розповіли правду. За декілька днів рідні назбирали необхідні суми і придбали для горе­моделей квитки. До вильоту залишався тиждень. Весь цей час кіровоградки змушені були переховуватися, постійно змінюючи місця схову, адже власник клубу шукав їх усюди.

– Він дзвонив та погрожував розправою. Казав, що написав заяву до поліції про крадіжку нами майна. Погрожував, що ми не зможемо працювати на території Китаю, бо в нього є друзі, які допоможуть знайти втікачок. А поліція не дасть дозволу на те, щоб ми покинули країну. Ми були налякані вкрай та звернулися до консульства України в Китаї, що знаходиться у Шанхаї. Сергій Бурдиляк, генеральний консул, допоміг нам вирішити неприємну ситуацію – забезпечив нам анонімне поселення у готелі, взяв на консульський облік та постійно контролював наші дії до самого відльоту додому. І хоча ця історія закінчилася добре, я ніколи не забуду мій перший контракт. Місяць консумації у клубі, тиждень переховувань від розлюченого китайського боса, погрози, стрес та сльози мами я запам'ятаю назавжди, – розповідає журналістка.

Цей випадок навчив Олену не бути такою байдужою до власного життя та перевіряти усю інформацію, а не просто вірити на слово. Подруга Олениної мами, що відправила дівчину працювати за тим контрактом, й досі стверджує, що не знала нічого про такий поворот подій. З того моменту минуло більше двох років. Незважаючи на перший гіркий досвід виїзду на роботу за кордон, кіровоградська журналістка не побоялася спробувати ще раз свої сили у Піднебесній. Олена повернулася до Китаю, де працювала у різних сферах – була актрисою в театрі, парку, моделлю в клубному шоу. Під час другого контракту пощастило познайомитися з професійним менеджером Тетяною Жижею. Саме вона здійснила Оленину мрію – відкрила у дівчині справжню модель, розкрила усі тонкощі цієї професії. Загалом Олена відпрацювала вже п’ять контрактів, а останні десять місяців живе у Шанхаї. За цей час полюбила місто.

– Тут панує дивовижна енергетика, зачаровують вогні хмарочосів, запахи спецій на вулицях, захоплює мікс архітектури Азії та Європи. Шанхай називають перлиною Сходу, Азіатським Нью-Йорком, Східним Парижем. Особливе, космічне місто майбутнього, з чистими світлими вулицями та яскравими вивісками. Тільки тут по-сусідству з непристойно дорогим рестораном знаходиться молодіжний рок­бар. Тільки тут можна знайти підробку, що не поступається оригіналу ні за виглядом, ні за якістю. У цьому місті на одній вулиці можна зустріти представника майже кожної нації і з легкістю завести нових друзів серед іноземців. Тут вистачає грошей на усі забаганки – їжа різноманітна та недорога. Одяг на будь-який смак, від відомих марок до ширпотребу. Жодних проблем із транспортом – є автобуси, тролейбуси, метро. Зручно пересуватися на таксі, яке коштує копійки… Про Шанхай можна розповідати годинами. Це місто відрізняється від усіх інших у Китаї, – вражено розповідає Олена.

Останній контракт, за яким працювала кіровоградська красуня, сплинув, однак дівчина вирішила залишитися на «своїх хлібах». Оформлення нової візи та оренда житла, пошук роботи – все це давалося нелегко. Однак за цей час Олена познайомилася з людьми, які стали для неї справжніми друзями і неодноразово допомагали у скрутних ситуаціях. За ці кілька років, проведених у Піднебесній, журналістка-модель зрозуміла, що не лише від зовнішньої краси залежить успіх у модельному бізнесі. Потрібно мати хватку, не боятися труднощів, бути сильного духом та винахідливого і цілеспрямовано йти до мети – тільки таким чином можна досягти успіху. Окрім цього, чудова країна, яку так полюбила дівчина, подарувала їй коханого – хлопця із Нью-Йорка. Бачиться пара рідко, однак терпіння та любов допомагають розумітися та підтримувати одне одного.

– Зараз я заробляю в рази більше, ніж на контрактах, я «вільна птаха» і успіх кожного дня залежить тільки від мене. Не дивлячись на мої маленькі досягнення, я не маю на меті займатися моделінгом все життя. Це лише одне з моїх хобі, яке може приносити не тільки задоволення, а й гроші. Незважаючи на те, що бути моделлю – мрія багатьох, я мрію про вихідні на самоті з улюбленою книгою. Як би там не було, в Китаї я щаслива. Це країна, де збуваються мрії, де можна і потрібно заробляти, це – країна майбутнього. Але Піднебесна – не мій дім. Я впевнена, що ще не раз повернуся сюди працювати або просто на відпочинок. Зараз моя мета – не зупинятися на досягнутому, а подорожувати світом та пізнавати нове. Вчитися, і, врешті-решт, знайти себе та своє призначення, – зізналася насамкінець Олена.