Доля сироти: за 5-10 гривень свиней доглядала, біля них і ночувала

Їй доводилося ночувати у під’їздах і підвалах. Від неї жахалися люди. У житті Валентина пройшла через дитбудинок, інтернат, її ображали і виганяли, штовхали у спину і насміхалися… Вона була не потрібна рідній матері. Адже та проміняла доньку на чоловіка і оковиту. 50-ти річна жінка зі Світловодська, яка виросла сиротою, розповіла «КП» про себе, як про «непотрібний елемент» суспільству, біологічним батькам і державі…

«Дивися на оцю тьотю і запам’ятай – це твоя рідна мама»
– У кіровоградський дитбудинок мене віддали в три роки, а мого брата – у півтора місяці. Мати була молода і жила сама по собі. Їй тоді директор дитбудинку написав листа «Марія Андріївна, приїжджайте, ваших дітей усиновлюють». Тоді сина вона віддала без будь-яких заперечень, а до мене приїхала з бабусею. Мене тоді вже до школи готували, бо мені виповнилося сім років. Коли вони приїхали до мене, я не знала, що з бабусею була моя мама, я її бачила ще у три роки, але не пам’ятала. Бабусю пригадала – вона ж мене до трьох років гляділа. Тоді бабуся підійшла до мене і запитала, чи я її не забула.  Я головою махнула, що «ні». А вона мені й каже: «Внучечко, дорогесенька, оце дивися на оцю тьотю і запам’ятай її – це твоя рідна мама». Я ж її зовсім не пам’ятала, бо вона до мене не приїжджала. Я не знаю, що тоді відчувала. Дивилася на неї, як на чужу тітку, але аж ніяк не як на рідну матір. Тоді ця жінка каже мені: «Доню, що тобі купить?», а я у відповідь: «Тьотю, купіть мені цукерок і яблук». Я їх потім дітям роздала…, – Валентина з тремтінням у голосі пригадує «знайомство» зі своєї рідною мамою.

Після цієї зустрічі життя Валі не змінилося. Її відправили в інтернат для сиріт у Малу Виску. Там вона пішла в перший клас.

Чужий чоловік став батьком
Якось ранковий сон Валі перебив голос виховательки.

– Вона тоді розбудила мене із запитанням: «Валю, в тебе батьки є?», а я кажу, що лише бабуся, адже вона єдина мене любила по-справжньому. Та вихователька мені рішуче каже: «Вставай, до тебе приїхали тато і мама». Я тоді їй відповіла, що в мене батька взагалі немає. До кімнати потім зайшла мати зі своїм новим чоловіком, старшим за неї на тридцять років, якого я бачила вперше в житті, – розповідає Валентина, як чужий чоловік став їй батьком, додаючи: він ніколи мене не ображав, не карав, у нього був один син, то він й до мене ставився по-людськи.

«Бабуся і батько були святі, а мамі я не була потрібна…»
Оскільки Валину матір позбавили батьківських прав, то її законному чоловіку дали дівчинку на опікунство. Він забрав її у Світловодськ, де в невеличкій хатинці всі жили разом  – Валя, бабуся, батько і мама.

– Цей чоловік став для мене справжнім батьком. Так я його називала, а на маму до третього класу казала тьотя. Не могла я її матір’ю назвати, язик не повертався… Бабуся і батько для мене були святі, а мамі я не була потрібна, вона на мене уваги не звертала, – відверто додає співрозмовниця.

І знову дорога в інтернат
Попри те, що Валя деякий час жила у сім’ї, у ній не було родинного тепла. Валина мати хоч і працювала, але до чарки заглядала. Сімейне життя не складалося… Тоді Валю знову віддали державі – у Світловодський інтернат №1, де вона і навчалася до десятого класу. Зараз жінка пригадує лише позитивні моменти того часу, про які розповідає коротко і сухо, очевидно, що подумки не хоче знову згадувати те життя.

– У нас інтернат був дружнім. Хто сильнішим був, той і виживав. Учителі були хороші. Вихователі дитбудинку забирали мене до себе додому, можливо, через те, що я там була найменша, а ще кучерява, в мені циганська кров тече, бо рідний батько був циганом. В інтернаті до мене ставилися добре, – уривчасто пригадує Валентина, пропускаючи спогади про сльози, яких, каже, довелося пролити чимало, бо поряд не було рідних батьків…

Новий чоловік убив матір
Після закінчення інтернату дорога Валі була в нікуди. Батько помер, а мати продовжувала пити. Зрештою, спилася, виписала дочку з хати і продала її циганам. Сама ж переїхала в село Новоолександрівку Новоукраїнського району.

– Я приїжджала до неї, адже все таки для мене було святе слово «мати», простила я їй дитбудинок і інтернат. Мати ж продовжувала пити, знайшла собі іншого чоловіка, я їй не потрібна була. Вони допилися, що чоловік її побив. Три дні вона пожила в лікарні і померла. Перед смертю вона мені сказала: «Дивись, щоб він не забрав домову книжку». Коли я кинулася до документів, вже було пізно… Вітчим віддав її своєму брату. За вбивство матері він отримав дев’ять років ув’язнення. Коли вийшов із тюрми – жив з однією легенею. У нього був туберкульоз, тож він незабаром пішов за мамкою слідом…, – розповідає жінка.

На поріг маминої хати не пустили
Валентина згадує, що після смерті матері часто приїжджала в село, але на поріг її не пускали… Брат чоловіка, з яким жила її мати, забрав житло, а перед нею закрив двері.

– Хоча одного разу він обіцяв мені віддати домову книжку, але то були порожні слова, – говорить Валентина.

Біологічний батько сказав: «йди до руських»
Рідний батько Валентини – зі Світловодська. Він за національністю циган, в нього інша сім’я.

– Я йому тоді непотрібна була, а зараз тим більше. По батькові я найстарша, ще в мене є брати і сестра, але ми з ними не родаємося. Батько якось мені сказав «Йди до руських, вони тебе виховали». А до яких руських, подумала я, мене ж виховали в дитбудинку й інтернаті…, – говорить вона.

Ночувала у підвалах і під’їздах, бо жити не було де
Валя залишилась на вулиці. Життя її випробовувало по-різному, але вона завжди хапалася за нього, як за соломину.

– Щоб було за що жити і де переночувати,  почала найматись до людей на різні роботи. У циган робила – прибирала і прала, городи копала. Потім свиней доглядала за 5-10 гривень, біля них і ночувала. Я вміла швидко копати город, люди знали, то мене постійно наймали. Ще я штукатурила, пиріжки на ринку продавала. Цього вистачало на те, щоб купити щось поїсти. А жити взагалі не було де, тож я ночувала у підвалах і під’їздах, – ділиться жінка.

Рятівник – колишній військовий
Чотири роки тому у житті Валі з’явився рятівник. Якось вона розповіла незнайомому чоловіку історію свого нелегкого життя і він дозволив їй пожити у своїй квартирі.

– Він – колишній військовий. Я зараз щаслива. Цей чоловік дав мені житло, прихистив, врятував від холодних підвалів… Але ніхто не знає, що буде далі, якщо він знайде собі жінку. Мені вочевидь доведеться знову йти в нікуди… А цей шлях – найстрашніший. Я не п’ю. Лише курю, через нерви… Працюю двірником, веду нормальний спосіб життя, – каже розгублено жінка.

Мрія – знайти брата
– У мене є рідний брат по матері. Я пам’ятаю: мені було три роки, але вже тоді за ним доглядала. Тільки його тоді здали в дитбудинок в Кіровоград, йому було півтора місяця. Того ж року і мене спіткала така доля. Я й досі не можу знайти його… Моя тітка казала, що він живе в Кіровограді. Його звати Юра і він на два роки менший за мене. Тітка зверталася на телепередачу «Чекай на мене», але відповіді так і не прийшло… Нас у матері було троє. Один, знаю точно, помер, а от іншого я розшукую…, – розповідає про свою мрію 50-річна Валентина.

Надія – на «гарячу лінію»
Ще одна мрія жінки – мати власне житло. Валентина надіється на допомогу і милосердя, що врешті вона зможе отримати хоча б невеличку кімнату в гуртожитку, аби в люті морози не тулитися в холодних підвалах чи у під’їздах біля батарей. У Світловодську жінка говорить, чиновники не дають їй жодної надії на це, тому вона звернулася на «гарячу лінію» до голови обласної державної адміністрації. Сподівається, що врешті її сирітський голос почують в цьому суспільстві…

Крик «державних» дітей про допомогу, як горох, вдаряється об стінку і повертається до них самих… Валентина каже, що у Світловодську, люди в кабінетах до неї ставляться, як до непотрібного елемента. Нині вона зібрала всі довідки на житло. Якщо жінку поставлять у загальну чергу – вона навіть боїться подумати, коли його отримає, адже Валентині вже 50…