Микола Кравченко: Мрію побачити на концертах еліту, на яку давно чекаю

Представляти читачам Заслуженого працівника культури, директора обласної філармонії Миколу Кравченка не треба. Його добре знають не тільки в області, в Україні, а й далеко за її межами. Саме під його крилом кіровоградським «Зорянам» аплодували в Німеччині, Франції, Польщі, Словаччині й багатьох інших країнах. Саме з його легкої руки став не тільки всеукраїнським, а міжнародним фестиваль «Травневі музичні зустрічі», саме він започаткував улюблений багатьма українцями фестиваль «Різдвяні передзвони», відкрила свої двері юному глядачеві дитяча філармонія. Чимало культурних подій в області відбувалися за ініціативи Миколи Кравченка. І це не дивно, адже більше трьох десятиліть він залишається вірним улюбленій справі. Не злічити усіх відомих і маловідомих артистів, зірок і зірочок, які запалювали глядача у філармонійній залі. Але сьогодні «КП» розмовляла з Миколою Кравченком не про роботу, а про інший бік життя, який дає натхнення, де черпає сили душа і відпочиває тіло.

– Для мене найкращий відпочинок – на городі, – зізнається він. – Це, напевне, на генетичному рівні. Людина, яка виросла на асфальті, навряд чи захоче жити у власному будинку, працювати на грядках... Для неї найстрашніше випробування – брудні руки, земля під нігтями, порепані п’яти… А я відпочиваю, коли пораюся на городі. Біля будинку маю п’ять соток землі і в мене там росте все – абрикоса, груша, яблуня, син посадив горіх, дружина – черешню, хто що хотів, те і садив.

Робота на землі – це важка фізична праця, розмірковує співрозмовник «КП», але саме так Микола Кравченко може відпочити від повсякденної організаційної роботи і відчути себе людиною, запрограмованою батьками.

– Я народився на Черкащині. Батьки були звичайними сільськими людьми. Батько працював трактористом, а мама – у ланці, – ділиться він. – Ота сільська хата, садок біля неї є найдорожчим спогадом і найміцнішою ниткою, яка зв’язує дитинство з сьогоденням. Коли померла мама, вирішив батька забрати до себе. Приїхав, глянув на всі ті домашні речі і так мені серце защеміло, так шкода було залишати оті кошики, що плів батько Іван Андрійович, бідончик, у якому мама Галина Федорівна носила молоко, горщики і глечики, качалку, рогача, у якого держак блищить від маминих рук, рушники, які вона вишивала, рядна, які ткала. Розумів, якщо я все це залишу там, уже ніколи не побачу. Це трагічна така мить. Зрештою все завантажив на машину й привіз до себе. Його ще скласти не було де, але на той час уже будував власний будинок і знав, що місце для цих пожитків знайдеться.

Так у будинку Миколи Кравченка з’явилася світлиця – найбільша кімната в українському сільському стилі, де розмістилися речі з батьківської хати. Він так і називає її – «Батьківська хата».

– Дехто думає, що це музей. Але це звичайна кімната, де збираємося­ з друзями. Там незвичайна аура, час неначе зупиняється. Якось запросив у гості Лідію Забілясту. Вона погодилася, але сказала ненадовго, бо поспішає. Та коли зайшли у батьківську хату – не помітили, як проговорили чотири години. Там така атмосфера, що не хочеться йти, – пояснює співрозмовник «КП» і додає, досі дивується,­ як мама, після роботи у ланці, ще встигала вишивати рушники, ткати рядна, щось прикрашати. – Усі рушники, рядна зроблені її руками. Там відпочиває моя душа.

 

Гастролюючи різними країнами, Микола Кравченко скуштував безліч різноманітних національних страв. Проте у своїх уподобаннях завжди лишається вірним українському борщу.

– Чому борщ? Бо люблю борщ, як і всі українці. Причому не тільки їсти, а й готувати, – з гордістю заявляє він і пригадує, як колись на гастролях у Франції артисти з різних країн готували свої національні страви. – Мені доручили зварити борщ і, уявіть собі, він у мене не вийшов! А знаєте чому? Бо борщ треба варити з українських овочів, вирощених на наших чорноземах. Тоді він буде справжній, смачний, наваристий... А французька капуста в моєму борщі просто розлізлася. Мій борщ складається аж із 33 інгредієнтів! Мені кажуть, та ну, не можна стільки всього туди покласти! Порахували, з’ясувалося, я таки правий.

Микола Кравченко пригадує, колись у Кіровоград приїхала виступати Валентина Толкунова. Артистка зголодніла після справ і він запросив її до себе. На фірмовий борщ.

– Кажу, поїхали до мене, в мене є вчорашній борщ. Так ми за тим борщем аж до ранку розмовляли, – розповідає і з гордістю додає, його борщ хвалили й Ірина Алегрова, і Володимир Данилець із Володимиром Моїсеєнком... – А ще у мене шикарно виходить куліш – косарська каша. А знаєте чому її так називають? Бо коли колись косарі йшли на косовицю, брали з собою тільки те, що не псується довго влітку – пшоно та сало. Саме з цих продуктів і готувався куліш…

Нелегкою попервах була дорога Миколи Кравченка до колективу філармонії. Зізнається, авторитет доводилося заробляти, віддаючись роботі набагато більше за підлеглих.

– На цю посаду мене хрестив Микола Сиченко (тодішній начальник управління культури Кіровоградського облвиконкому – «КП») і казав, хочеш, щоб тебе поважали, приходь на роботу раніше за всіх, а йди пізніше. Якось ми готували концерт для жінок до 8 Березня, а напередодні сніг випав – у коліно. Я кажу всім, завтра зранку вийдемо, розчистимо, аби глядачі могли пройти у філармонію. Я прийшов, узяв лопату і пішов відкидати сніг. Годину працював сам, ніхто до мене так і не вийшов. Перевіряли мене… Але, слава Богу, все налагодилося і сьогодні у мене колектив однодумців. Мама мені казала: «Пробач тій людині, що тебе образила». Часто згадую ці слова. Вони мені і допомагають, і заважають інколи. Бо буває роблю людині 33 китайських попередження, а вона все одно продовжує робити по-своєму, – каже директор філармонії.

Про свою професію, про улюблений колектив, про артистів Микола Кравченко може розповідати годинами. За три десятиліття роботи він зустрів стільки артистів і глядачів – не злічити.

– За три десятиліття публіка змінювалася, як погода. Передбачити її не можна. Вона змінюється від подій в Україні, від економіки, від урбанізації, від інтернету, від різних обставин. Ці етапи я бачив, вони мене коробили, дратували... Не можу я спокійно дивитися, коли на сцені симфонічний оркестр із 60 чоловік, а в залі сидить 30 – ділиться­ він і зазначає, у великих містах правилом хорошого тону вважається прийти на концерт симфонічної музики. У Кіровограді ж на таких заходах місцевої еліти не видно. – Більше такої еліти я бачив на концертах Сердючки, «Лісапетного батальйону». А мені хочеться, щоб вона прийшла на «Травневі музичні зустрічі», на концерт Черкаського симфонічного оркестру, Лідії Забілястої…

Час невблаганний і збігає дуже швидко. Ось і Микола Іванович зустрічає сімдесяту весну. Позаду багато зроблено, а ще більше попереду мрій, надій і сподівань.

– У мене так багато планів і бажань, – зізнається співрозмовник «КП». – Найближчі – концерт до мого ювілею «У колі рідних та друзів». Я спочатку опирався, хотів просто поїхати з друзями на риболовлю…. Але приїдуть із Черкас, із Вінниці, з інших міст. Звучатимуть усі мої улюблені пісні і твори. Мрію, щоб були повні зали на «Травневих музичних зустрічах», які цього року відбудуться вдвадцяте! Мрію побачити на концертах еліту, на яку давно чекаю. Мрію, щоб приїхали люди, яких хочу бачити, щоб мій старший син Богдан повернувся цілим і неушкодженим із зони АТО, де він зараз перебуває, щоб мій молодший син Миколка закінчив добре школу, щоб поруч були люди, яких люблю. Все інше – не важливе…

«Кіровоградська правда» приєднується до привітань Миколі Кравченку і зичить ювіляру міцного здоров’я й довголіття! З роси і води!