Життя ВІЛ-інфікованої у Кіровограді: ненависть і осуд людей та байдужість лікарів

ВІЛ-інфіковані люди вже звикли, що в суспільстві на них дивляться вовком. Найгірше, коли така реакція в медичних працівників, які, попри те, що поінформовані про хворобу значно краще, аніж пересічні люди, часто не хочуть лікувати. Таких прикладів, на жаль, у житті ВІЛ-інфікованої 27-річної кіровоградки Міри чимало.

Міра – колишня чемпіонка області з легкої атлетики. Спорт у її житті завжди займав і займає вагоме місце. Піти в легку атлетику Міру змусив комплекс, адже, як вона каже, у школі була товстою і низького зросту. Тож ретельно займалася тренуваннями, не пропускала занять, була наполегливою до себе, робила все, щоб скинути зайву вагу. Трохи підрости допомогли заняття з волейболу, підтримувати фігуру у формі – спортивні танці, якими захопилася під час навчання в технікумі. Завдяки своєму характеру, вона стала чемпіонкою області з легкої атлетики. Нині ж так само мужньо долає людські стереотипи.

Зуби лікувати в лікарні відмовились
– У мене все життя була проблема з зубами, це спадкове. Мені 27 і в мене повипадали ледь не всі зуби. До пологів встигла відремонтувати два, на цьому і все, – бідкається Міра. – Я двічі приходила до стоматолога в лікарню. Там мене спитали про наявність хвороб. Коли я сказала, що в мене ВІЛ, вони відмовилися лікувати. Знаєте, коли вони дивляться на мене не так, як на інших, то опускаються руки… Звернутися у приватну клініку в мене фінансових можливостей немає…

Через ВІЛ-інфекцію медики дали пологам «відстрочку»
Міра народжувала тричі. Старша дівчинка від першого шлюбу, а двоє інших діток від теперішнього чоловіка, який теж ВІЛ-інфікований. Коли молода жінка чекала на друге немовля, знову відчула осуд медиків.

– Перейми почалися на десять днів раніше прогнозованого терміну. На той момент у пологовому відділені міської лікарні якраз проходив ремонт, тож мене відвезли в районну лікарню. У мене були важкі перейми, я близько сорока хвилин чекала на лікаря стоячи. Коли медики відкрили мою медичну картку і побачили, що в мене ВІЛ-інфекція, то сказали: «Вона не наша, та в неї ще й статус!». Тоді мене так «закололи», що я дитину переносила на двадцять днів, – з болем і образою на таке ставлення медиків пригадує Міра.

Молода жінка говорить, що ін’єкціями медики дали пологам «відстрочку», тільки б вона не народжувала у них.

 

Уперше підтримку медиків Міра відчула, коли народжувала третє немовля. З того часу пройшло трохи більше півроку.

 

– Оскільки я народжувала нещодавно, то ще стою на обліку у завідуючої акушерсько-гінекологічним відділенням. Вона і людина, і лікар дуже хороша. Коли я народжувала, вона до мене прийшла у палату з квітами, привітала, обняла. Мені було дуже приємно. Вона знає, що я «статусна» і ставиться до мене дуже тепло, – розповідає вона.

ВІЛ-інфікована жінка народжувала у морзі
Міра говорить, що їй доводилося чути багато історій про ВІЛ­інфікованих жінок, про те, як до них ставляться оточуючі і медики.

– Мені взагалі розповідали випадок, коли жінка народжувала у морзі, бо акушери побоялися, щоб вона нікого не заразила. Отак дитина з’явилася на світ,  – пригадує почуту історію жінка.

Міра мовчала про «статус», проте «добрі» люди допомогли
Свій «статус» жінка тримала в таємниці, не казала ні батькам, ні рідним, ні друзям. Заговорити про нього змусила знайома, якій, нібито, про нього розповіла медична сестра. Осуд в очах людей, зневага, прокльони, безкінечні сльози матері – це те, з чим постійно доводиться стикатися дівчині. Каже, найболючіше, коли до неї ставляться так, як до приреченої. Таким ставленням люди змушують більше зациклюватися на хворобі і її наслідках, ніж на цінностях життя, робить висновок Міра.

Коли відчула хворобу, хотіла кинутися з вікна
Захворіла на ВІЛ-інфекцію Міра чотири роки тому. Про діагноз дізналася, як і більшість «статусних» жінок, коли завагітніла і здавала всі необхідні аналізи, щоб стати на медичний облік.

– Коли я почула про «статус», хотіла кинутися з вікна. Я тоді саме була на шостому поверсі. Перш ніж повідомити про діагноз, психолог мене морально налаштувала, що з цією інфекцією можна жити. Але я все одно була в такому пригніченому стані, що в мене у голові ніби весь світ перевернувся. Тоді біля мене стояла моя чотирирічна донька. Я подумала про неї і схаменулася, – пригадує жінка день, який в один момент перевернув її життя, змусив замислитися над цінностями.

Тримати все в собі жінка не могла. Розповіла чоловікові. Вона знала, що лише від нього могла заразитися, адже під час народження першої доньки, Міра здавала аналогічні аналізи і тоді була цілком здоровою. Ярослав розгубився, коли почув про хворобу, і теж пішов у лікарню, щоб здати аналізи. Діагноз підтвердився. Проте пригадати, хто саме «нагородив» його цим «подарунком» чоловік не міг, адже в нього свого часу були незахищені статеві стосунки.

Оскільки Міра була вагітною, хвилювалася за життя майбутньої дитини. Проте лікар повідомила молодій жінці, що вона може народжувати спокійно, адже дитина буде неінфікованою. Зрештою, вона народила здорового хлопчика. Йому зараз чотири роки. Півроку тому у сім’ї з’явилося ще одне дитя. Теж здорове.

Життя ВІЛ-нфікованої під наглядом кожні три місяці
Після того, як Міра почула про свій діагноз, життя для неї набуло нового сенсу і нового смислу. Оскільки і в неї, і в чоловіка клітин ВІЛ мало, їм не потрібно постійно приймати таблетки. Достатньо вести здоровий спосіб життя та регулярно проходити медичний огляд.

– Аналізи я здаю кожні три місяці. Обов’язково роблю рентген і обстежуюсь в гінеколога. Оскільки ВІЛ-інфекція спонукає до розвитку інших хвороб, то потрібно робити щеплення. За чотири роки мені зробили вже два щеплення від туберкульозу. Я дотримуюсь рекомендацій медиків, адже хочу почуватися здоровою попри свій «статус», – розповідає про життя Міра.

Бажання вести здоровий спосіб життя подвоїлось
Після того, як жінка дізналася про свій «статус», зізнається, почала уважніше ставитися до власного здоров’я, а разом із тим – привчати дітей до здорового способу життя. Каже, бажання займатися собою, аби підтримувати себе у формі і бути здоровою, було завжди, а після почутого діагнозу воно подвоїлося.

– Ми живемо на окраїні міста, а моя мама живе в селі. Відстань  – 11 кілометрів. Для мене і дітей – це не становить проблеми. Із донькою ми можемо спокійно їздити на велосипедах двічі на день. Часто ми всією сім’єю ходимо до мами в село пішки. Ходьба – це не лише своєрідний вид спорту, а й прогулянка на свіжому повітрі, що дуже корисно для всього організму в цілому, – пояснює молода жінка, зауважуючи, що в цілому почувається здоровою.

Я не наркоманка!
Міра розповідає, аби зрозуміти цінність життя, страшний діагноз – надто висока плата. Хоча в неї, на жаль, було саме так…

– Я не наркоманка! Я і до цього вела здоровий спосіб життя, проте так вийшло, що коханий чоловік мене заразив. Після цього я не стала його любити менше. Навпаки, у нас із ним з’явилося на світ два сина. Ми просто обдумали, як жити далі, що потрібно змінити. Я стала уважнішою до себе, ніж була. Більше почала цінувати здоров’я своє, дітей, чоловіка, – говорить молода жінка.

Одним із пунктів­вимог до себе, який поставила Міра, є корисна їжа. У цьому плані вона не довіряє супермаркетам і продуктам, на яскравій обкладинці яких написано без ГМО. Міра вирощує і готує здорову їжу для себе і своєї сім’ї сама.

– Я не купую тепличні помідори чи огірки. У мене є власний город, де я вирощую овочі, починаючи від картоплі, закінчуючи зеленню, – каже вона. – Так само ні я, ні мої діти не харчуємося хлібобулочними виробами з магазину. Я купую борошно і сама випікаю. Десять кілограмів борошна мені вистачає на тиждень.