ВІЛ-позитивна: Батько наказав зібрати речі та вигнав із дому. Я пішла, куди очі бачили…
«КП» уже неодноразово розповідала історії з життя ВІЛ-позитивних людей. Але в нашому суспільстві, на жаль, вони мало містять у собі позитиву. Здебільшого такий статус означає категоричне несприйняття рідних, сахання друзів і, як наслідок, затяжні депресії у самих «позитивних». Оксана на собі відчула увесь біль такого діагнозу. Ті, хто мав би бути опорою і порятунком, стали чи не найстрашнішими ворогами – мама і тато вигнали жінку з дому та заборонили спілкуватися з рідними. Свій порятунок Оксана знайшла серед зовсім чужих людей у той час, коли ладна була накласти на себе руки.
Ще будучи неповнолітньою, Оксана вживала наркотики. Кинути згубну звичку було важко, але вона таки зуміла – у 30 років. Саме тоді вона інфікувалася ВІЛ. Але про свій статус жінка дізналася значно пізніше, коли лікувалася від сухот.
– Коли прийшла відповідь зі СНІД-центру, лікар зателефонувала батькам. Тоді був робочий день, але не дивлячись на це, вони приїхали. У їхній присутності медик озвучила, що я хвора на ВІЛ, – розповідає Оксана.
Відтоді життя жінки перевернулося з ніг на голову. Спочатку всі родичі співчували, потім просили не підходити близько до племінників. І найбільшим ударом для Оксани стало, коли почали налаштовувати проти неї сина…
– Батьки стали підмовляти мого сина, щоб він не спілкувався зі мною, щоб не залишався в одній кімнаті, щоб не купався вдома, адже я купаюся в тій же ванні, і можу заразити його, – згадує співрозмовниця «КП».
Потім батько, а він був поважною людиною, не міг чекати, щоб усі дізналися, що його донька ВІЛ-позитивна, прийняв рішення, яке підтримала вся сім’я.
– У мого батька вдома сталася крадіжка. Мені здається, що він сам це зробив, щоб я десь зникла. Саме тоді я лежала хвора з температурою. Всі про це знали. Племінники тихенько приносили їсти, бо я взагалі не вставала з ліжка. Після крадіжки приїхала міліція і мене забрали. У відділку я пробула два дні. Батько сказав, що, окрім мене, ніхто не міг цього зробити. Я не розумію, чому він кинув мене на розтерзання… Далі приїхала моя сестра і забрала додому: нагодувала, дозволила покупатися та перевдягтися. Коли ж я прийшла додому, батько наказав зібрати речі та вигнав. Я пішла, куди очі бачили, – пригадує Оксана.
Тоді від неї відвернулися найдорожчі люди.
– Коли тата не було вдома, мама приходила, приносила їсти, щоб побачити мене, та швидко втікала. Мама мені одразу сказала: «Він мене вдягає, золото купує, на відпочинок возить двічі на рік, а якщо я тебе підтримуватиму, то вижене і мене». Моїй мамі батько дорожчий, як і сестрі. У неї троє дітей, їй також він допомагає. Коли я приходила до сестри, вона намагалася швидше мене спровадити, бо батько може прийти. Мовляв, якщо мене побачить, перестане допомагати, – ділиться жінка.
Оксана не знала куди їй подітися. Спочатку жила то в однієї подруги, то в іншої. Але це тривало кілька тижнів, адже у кожної з них власні сім’ї. Знайти роботу і житло було неможливо.
– Я навіть перестала приймати антиретровірусну терапію, адже треба було їхати у Кіровоград, щоб її отримати, а я не мала грошей. У мене була депресія, думки лізли про суїцид. Були дні, коли я ночувала на будівельних майданчиках, на вокзалі, на лавочці, – згадує своє життя жінка і додає, ще б трохи і вона наклала б на себе руки.
І хто знає, як склалося б далі, якби не один випадок, який повністю змінив життя Оксани.
– Блукаючи вулицями, я випадково натрапила на плакат із номером телефону гарячої лінії для ВІЛ-позитивних. Звернулася, розповіла свою історію. Вже за півгодини до мене зателефонував соціальний працівник всеукраїнської мережі ЛЖВ із обласного центру. Дівчина морально мене підтримала… Так з’явилася надія, я відчула підтримку, – розповідає жінка.
Оксана пригадує, найперше, що зробили в організації, – нагодували і знайшли, де переночувати. У СНІД-центрі вона здала необхідні аналізи і пройшла ультразвукове обстеження.
– Мені відновили терапію. Допомогли вирішити проблему з роботою та житлом. Три місяці я жила у соціальному центрі. Могла себе прогодувати, покращився мій психологічний стан, з’явилася надія на краще. У цей час завжди поряд були соціальні працівники ЛЖВ, – ділиться співрозмовниця «КП».
Відтоді минуло майже чотири роки. Зараз Оксана живе в селі у людей, у яких і працює по господарству. За цей час прийняла свій ВІЛ-статус, однак вголос ще боїться про нього говорити, аби вкотре не зазнати зради, як від своїх рідних.
– Я живу в чужих людей. Допомагаю їм по господарству. Вони не знають, що у мене ВІЛ. Це сільські люди, а для людей у селі такі речі є страшними. Схоже, як раніше ходили прокажені люди, так нині 50% людей ставляться і до хворих на СНІД. Наше суспільство не готове спокійно сприймати ВІЛ-позитивних, – підсумовує свою історію жінка і сподівається, що у найближчі роки ситуація зміниться і такої дискримінації не буде.
