Я живу у селі Добра Надія, станція Щаслива… Зневірена жінка, про яку писала «КП», нині знайшла своє щастя

Ще кілька років тому Ірина Валяр думала, що помре від безвиході. Чоловік наказав убити ще ненароджену дитину, постійно сварив її і бив. Але вона набралася мужності і втекла. Вірила, колись її біди закінчаться і обов’язково буде біла смуга у житті. Поки ж їй, при надії, доводилося ночувати на купі цегли просто неба, підробляючи у циганки…

Ту страшну історію «КП» розповіла наприкінці 2014­-го. Саме тоді ще 23­-річна Ірина на восьмому місяці вагітності потрапила до соціального центру матері і дитини. Там жінку вчили любити життя, виховувати маля, долати труднощі, куховарити і співати колискові. Сьогодні Ірина з гордістю констатує: у неї нове життя. Щасливе! Її мрія – стати мамою здорового сина й бути господинею у власному домі – здійснилася.

– Я чекаю на народження хлопчика, Сергієм хочу назвати. Пологи мають бути у січні. Незабаром Новий рік і я вірю, що для мене він стане початком нового життя. Усі труднощі і випробування залишаться у минулому. Я вже не страждатиму і в мене буде справжнє жіноче щастя, – ділилася два роки тому своїми сподіваннями Ірина.

Зараз її очі горять, вона сповнена світла і щастя. Все, про що так мріяла, збулося!

– Я живу в селі Добра Надія, станція Щаслива Олександрійського району. Ніби Бог так велів, щоб у мене в житті все було добре, була постійно надія на краще і я була щаслива, – посміхається тепер співрозмовниця «КП».

Жінка ніколи не мала власного житла, тому дуже мріяла, щоб у неї з сином був дах над головою. У біді їх не залишила директор центру матері і дитини Інна Жолобова – вона допомогла знайти будинок.

– Мені дуже допомогла Інна Олександрівна з пошуком житла, за що я їй вдячна. Знайшли через оголошення в інтернеті. Потім приїхали в село, подивилися. Мені сподобалося, тож купили. Тут я живу вже десять місяців. Гадаю, звикну до життя в селі. Головне – у мене є власний будинок, про який дуже мріяла, – щиро розповідає Ірина.

Жінка вже освоїлася на новому місці, потоваришувала з сусідами. Зараз думає над тим, чим засіє город навесні, щоб вродили овочі для сина. У планах – обзавестися й господаркою.

– З господарства у мене поки нічого немає. Я планую завести, але мені вдома потрібні чоловічі руки, щоб допомогли. Хочу завести цього року хоча б курей, аби мати щось своє. Можливо, встигну на весну, подивлюся, як у мене буде з грошима, – ділиться Ірина і додає, що поки з головою поринула у виховання сина.

Коли є вільна хвилинка – любить співати. Каже, якби було на кого залишити малого, ходила б на репетиції у сільський вокальний колектив. Але поки помічників немає, то репетирує вдома, заколихує сина піснями.

– Я дуже люблю співати. Коли в селі був концерт, то я виступала у клубі. Мій татко тоді був з малим Сергійком, – продовжує жінка.

Ще одне захоплення Ірини – створення картин із в’язальних ниток. Каже, почала займатися цією справою ще в центрі матері і дитини. Відтоді і вдома, як є хвилинка, чаклує над зображеннями.

– Я люблю робити картини з ниток. Для цього беру звичайні нитки для в’язання, ріжу їх дрібненько, як пух, а тоді наклеюю на малюнок. Виходить дуже гарно, – радіє співрозмовниця «КП».

Ірина вірить, незабаром у її житті з’явиться і справжній чоловік, який любитиме її та сина.

– Я мрію про справжню родину. Мені потрібен чоловік, який би став гарним батьком, уважним чоловіком. Переконана, так і буде. Адже, я вже точно знаю, що дива трапляються, – додає вона насамкінець.