Стиліст Анна Вас: Люди часто запитують про породу Фрау-Какао, кажуть, хочуть собі таку ж собаку. І дуже дивуються, дізнавшись, що вона вулична

Два роки тому цьому знайденому в знам’янському вагонному депо цуценяті ветеринари навіть не хотіли робити стерилізацію, мовляв це зайві витрати, бо з такою покаліченою лапкою воно все одно довго не проживе. Утім завдяки волонтерці Богдані Плющ у собачки спочатку з’явилося ім’я Ласуня, потім повноцінне лікування і нові господарі. Щоправда, аж у Санкт­-Петербурзі.

Анна Вас – журналіст, стиліст, власниця магазину вінтажного одягу та автор книги «24 грами стилю», разом із чоловіком Максимом проїхали більше півтори тисячі кілометрів, аби забрати Ласуню до себе. Тоді як в Україні не знайшлося нікого, хто хотів би її прихистити. Дівчата розповіли «КП», який нелегкий шлях довелося подолати знам’янській «особливій» собачці, аби стати насправді щасливою.

Як уже розповідала «КП» кілька років тому, почалося все з того, що восени 2014­-го волонтерка Богдана Плющ (тепер голова Знам’янської громадської зоо­захисної організації «Дай лапу») збирала на стерилізацію бездомних собак у вагонному депо. Однією з тих чотирьох тварин і була Ласуня – покалічене цуценя.

– Коли привезли чотирилапих до ветеринара на стерилізацію, там порадили не проводити дану процедуру цій собачці. Мовляв, це недешево, а оскільки після цього ми знову відвеземо тварин у депо, то покалічене цуценя просто приречене – рано чи пізно воно знову потрапить під колеса потяга. Але я все­таки наполягла, – розповідає «КП» Богдана.

За її словами, на перший погляд лапка ніби й зажила, але там ще було запалення. Тому після стерилізації дівчина тимчасово забрала собачку до себе додому на лікування.

– Я назвала її Ласунею, адже вона виявилася дуже ласкавою і швидко потоваришувала з моїми домашніми улюбленцями. З нею не було клопотів – давалася лікуватися,­ навіть таблетки, які їй приписали ветеринари, їла з рук, – весело згадує волонтерка, яка більше місяця доглядала малу знайду.

Богдані дуже не хотілося повертати Ласуню назад у депо, де, розуміла вона, покаліченому цуценяті буде важко вижити. А залишити жити собаку у себе вона теж не могла, бо вже була на дев’ятому місяці вагітності, тому чоловік сказав: щойно вилікуєш – відпускай. Однак волонтерка вирішила шукати Ласуні родину, бо знала, що для «особливих» тварин це довгий процес.

– Я розміщувала в інтернеті фото Ласуні з оголошенням про пошук для неї нових господарів… Вишуковувала в соцмережах якомога більше різноманітних груп із захисту тварин, адже з досвіду знала, що тваринок із фізичними вадами у нас нечасто забирають. Проте на моє превелике здивування, наступного дня мені прийшло повідомлення від Анни Вас, дівчини із Санкт-­Петербурга, в якому вона написала про те, що з чоловіком хоче забрати Ласуню до себе. Ця сім’я – теж волонтери, які опікуються тваринами, щоправда котами, – розповіла «КП» голова організації «Дай лапу».



Богдана дуже зраділа таким добрим вістям, та водночас була збентежена. Адже дорога до Пітера неблизька, квитки дорогі, та й узагалі хтозна­як собака поводитиме себе в дорозі. Звісно простіше було б, якби тварині хтось захотів дати прихисток у Знам’янці, чи хоча б в Україні… Анна з чоловіком Максимом розуміли це, тому під час розмови з Богданою по скайпу зауважили: «Шукайте Ласуні сім’ю в Україні, але майте на увазі, що ми готові взяти її до себе. Тільки перевезіть її через кордон».

Волонтерка була трішки спантеличена таким поворотом подій, та волонтери організації захисту тварин «Бім» на чолі з Тетяною Кучерявою вирішили її підтримати. І тут, власне, почалося найцікавіше – нескінченні пошуки знайомих, які можуть перевезти Ласуню через кордон, підбір автобусів і потягів... Для Богдани це був безсонний тиждень.

– Було багато сумнівів… Далеко і страшно... Дуже дорого коштує перевезення цуценяти. Для нас, волонтерів, спочатку здавалося, що 2,5 тисячі гривень на квитки (купували два місця) – це непідйомна сума. Ми збирали гроші, але майже половини не вистачало. Я вже домовилася позичити їх у своїх знайомих, як в останній день все склалося – дві чудові добродушні людини переслали на поїздку Ласуні 800 і 500 гривень. А мій друг Руслан Солодкий погодився просто так відвезти малу в Москву. Він приїхав до Знам’янки, забрав її на ночівлю в Кіровоград, а вранці вирушив із нею до Києва, а звідти в Москву, – продовжує співрозмовниця «КП».

І хоча поїздка була ретельно спланована, волонтери все ж дуже хвилювалися, як цуценя перенесе дорогу, і чи не буде проблем на прикордонному контролі.

– Коли Руслан зателефонував мені з російського кордону і сказав, що все добре, моєму щастю (і всім, хто був у курсі нашої ситуації) не було меж. Дорогу Ласуня перенесла чудово! Поводила себе дуже добре, не гавкала, наче знала, що їде у нову родину. А молода сім’я з Пітера, уявляєте, проїхала понад 1600 кілометрів, аби подарувати цьому маленькому цуценяті таке велике щастя, – із захопленням розповідає волонтер.

У той же час Богдана констатує, в їхній організації це був перший і наразі останній випадок, коли «особлива» тваринка отримала шанс на щасливе життя в родині, яка проживає за межами Знам’янки і навіть за межами України.



– Не соромтеся допомагати тваринам, вірте в дива і ви станете щасливішими, врятуєте життя! Не бійтеся брати в сім’ю особливих тваринок! Вони нічим не гірші за звичайних дворняжок чи породистих! – запевняє дівчина, яка роками опікується бездомними собаками та котами.

З того часу минуло два роки і життя знам’янської бездомної собачки кардинально змінилося. Тепер вона живе у затишній квартирі Санкт-­Петербурга, звати її Фрау­-Какао, а її господиня Анна Вас – не тільки активна волонтерка, яка роками допомагає чотирилапим безхатькам, а й журналіст, чудовий стиліст і власниця магазину вінтажного одягу. Анна розповіла «КП», чому вона вирішила взяти в сім’ю трилапе цуценя з України, як завдяки цьому змінилося життя її родини, та чому ті, хто не знає походження Фрау, хочуть купити собаку такої ж породи.

– Я побачила те оголошення в групі допомоги тваринам, – згадує Анна. – Швидше за все, Богдана, котра знайшла Ласуню, розіслала крик про допомогу у всіх зоозахисних групах України. Ласуня просто закарбувалася в моєму серці. Якби ви бачили фотографію, на якій вона сиділа з забинтованою лапкою, то вас би теж це дуже зворушило. Тоді я не могла думати ні про кого іншого. Зрозуміло, в Петербурзі теж багато притулків, але мені здалося, що цій собачці найбільше потрібна допомога. Мої побоювання підтвердилися коли ми дізналися, що в Україні не знайшлося нікого, хто хотів би її прихистити. Ми були єдиними кандидатами.

Пітерянка розповіла, тоді це було їхнє спільне з чоловіком рішення, адже обоє протягом багатьох років допомагають як можуть бездомним тваринам.

– Мій чоловік Максим, як і я, вже дуже давно займається безпритульними тваринами. Напевно це трохи дивно, тому що не часто зустрінеш чоловіків, які відкрито проявляють свою любов, а головне допомогу братам нашим меншим. У нас у квартирі змінна кількість дорослих котів і кошенят – від двох і до безкінечності. У середньому – п’ять. Ми вже багато років у зоозахисті й постійно займаємося перетримкою тварин у себе вдома.

Цуценя з України стало першою і єдиною собакою в цій родині. Тож Анні з Максимом хотілося, аби ім’я нового члена їхньої сім’ї відповідало його характеру.

– Нам дуже хотілося придумати ім’я, яке відповідає її божевіллю, безпосередності, грайливості, несхожості і при цьому гордості. Мене постійно запитували на вулиці, як звати собаку, і в один прекрасний ранок, мені нічого кращого не прийшло в голову, ніж згадати какао, яке я пила, – весело розповідає волонтерка з Росії.

За словами Анни, люди часто запитують її про породу Фрау­-Какао, кажуть, хочуть собі таку ж собаку. І дуже дивуються, дізнав­шись, що вона вулична.

– Вона дуже проста. Нехитра. Навіть, коли гризе взуття, робить це з відкритою душею, – сміється співрозмовниця «КП». – Фрау­-Какао, як мені здається, не схожа на інших собак. Вона виросла з кішками і перейняла купу звичок від них – вистрибує до людей на коліна і згортається клубком. Вона дуже лагідна, але найголовніша її риса – любить усіх людей! Така любов, радість і щастя до кожного, хто переступає поріг. І, звичайно ж, вона підкорила не тільки наші серця. Зазвичай мені телефонують друзі і в першу чергу запитують, як справи у Какао.



Анна розповідає, коли родині довелося переїхали в іншу квартиру, Фрау дуже сумувала за господарями, скиглила. Тому доводилося декілька місяців поспіль її всюди брати з собою.

– З часом собаці самій набридло з нами всюди бути, і вона зрозуміла, що їй краще залишатися з кішками вдома і гризти взуття, – жартома продовжує співрозмовниця «КП» і додає, що наразі в родині це єдиний собака. – Але ми сподіваємося, що найближчим часом у Фрау з’явиться друг. Дуже хочеться допомогти ще якомусь чотирилапому, якого, як кілька років тому Ласуню, навряд чи хтось візьме у свою сім’ю.

Проте Анна Вас допомагає не тільки котам і собакам. У проекті «Школа стилю» вона, як досвідчений стиліст, навчає дівчаток із неблагополучних сімей виражати себе за допомогою одягу, експериментувати створюючи різні образи, відкривати нові грані своєї краси. Жінкам із благодійної організації «Школа харчування», де вони борються з харчовою залежністю, Анна також вміє за допомогою вдало створеного образу показати, наскільки красивою та стильною може бути кожна жінка. На запитання, хто ж із усіх підопічних найвдячніший, волонтерка не змогла відповісти.

– Складно говорити про вдячність. Я знаю, що моє серце належить тваринам, але я здатна допомогти багатьом, – переконана вона. – Тобі кажуть: «Це крапля в морі», «Всіх не врятуєш», «Мені дуже шкода», «Це всього лише кішки, діти, дельфіни, старенькі…»­. Або: «Кішкобабка», «Божевільна», «Схиблена». Але хіба це має значення? Скільки взагалі речей на світі мають значення? Я знаю, як мінімум, одну – МИЛОСЕРДЯ! Адже тільки те, що ми віддали, залишається з нами назавжди!

Нині яскрава й успішна 25­річна Анна не уявляє життя своєї родини без улюблениці Фрау­-Какао.

– Фрау подолала великий шлях, приїхавши до нас із України. У неї три з половиною лапки, і, швидше за все, винна в цьому залізниця. Але всі, хто знають її, бачать як вона бігає, гасає, облизує руки, ніколи не скажуть, що вона неповноцінна! І після поганого дня, образ і невдач я дивлюся на неї і розумію – приводів сумувати зовсім немає. Ніколи не було. І не буде, – говорить дівчина. – Я б побажала людям не відмовлятися від щастя дарувати щастя іншим!