Володимир Фільштейн: Який народ, така і міліція. Це дзеркало суспільства...

Володимир Фільштейн – людина відома у Кіровограді. Свого часу працював керівником слідчого відділу УМВС в області, заступником начальника обласної міліції. Нині – захищає людей. Має адвокатську практику. Про таких кажуть – міліціонер старого гарту. Вірить у чесноти, не терпить несправедливості і попри все мріє, що обрана колись ним професія, а нині і його синами, цінуватиметься і поважатиметься, як у той час, коли працював він сам. Наша зустріч відбулася ще торік, напередодні професійного свята правоохоронців. Тоді хотілося почути від співрозмовника про романтику міліцейської роботи, однак розмова вийшла не стільки про звитяги, скільки про будні людей у погонах. Відверто, подекуди різко, але чесно.

– Володимире Леонідовичу, ви не схожі на міліціонера.
– Чому не схожий?

– А тому, що у наших правоохоронців спостерігається тенденція до гладшання…
– Не знаю… У мене двоє синів, і вони теж працюють в міліції. Активно займаються спортом… Підтягнуті.

– Вони ким працюють?
– Слідчими.

– Пішли вашим шляхом?
– Так. Обоє навчалися спочатку у військовому ліцеї. Звідти їхні справи направили до академії МВС. Один нині працює старшим слідчим в управлінні внутрішніх справ, інший – у міськвідділі.

– Ви задоволені їхнім вибором?
– Головне, щоб вони були задоволені.

– Це ж татова гордість, коли сини наслідують батька…
– Знаєте, важливо, щоб їхній вибір був свідомим.

– А ви особисто хотіли, аби вони були міліціонерами?
– Ні.

– Чому?
– Розумієте, раніше, скажімо, навіть за радянських часів, людина, яка потрапляла на роботу в міліцію, менше відчувала тиск зовні, ніж сьогодні. Наприклад, якщо раніше на мене могли тиснути партійні органи і, навіть у них це не завжди виходило, то зараз це капітал, гроші, кар’єра, а не ідея.
Здається, Конфуцій сказав такі слова: якщо в країні будуть гарні чиновники і погані закони, то народ все одно буде щасливий, а якщо добрі закони, але погані чиновники – народ буде нещасний... І хоча закони, за якими сьогодні працює правоохоронна система, – інші, вони не завжди є визначальними.
Я працював за кордоном і скажу, що там закони не кращі за наші, але правопорядок і ставлення до поліції є значно кращим. Хоча поліція не відрізнялася більшим професіоналізмом, порівняно з нами. Там підходи інші. Зовсім інші.
За кордоном вважають, що поліцейська робота – це один із видів послуг населенню. Тому з психології поліцейського вилучається такий її елемент як агресія, а ми весь час знаходимося в стані війни, хоча ніякої війни немає.
Ми завжди знаходилися у стані війни, іноді навіть зі своїм народом. А за кордоном вважають, що головне завдання поліцейського – добре надавати послуги. Для цього повинні бути створені відповідні умови: це заробітна плата й матеріально­технічне забезпечення. Там, де я був, якщо міністр внутрішньої безпеки на засіданні парламенту ставив питання про те, що в країні зросла злочинність, парламент відразу вирішував питання збільшення фінансування.

– У нас далеко не так…
– Так. У нас навіть зарплату платять особам з вищою юридичною освітою по 1600 гривень на місяць. Знаєте, коли римським легіонерам погано платили, вони починали грабувати власне населення…
Я бачу, як мої сини працюють. Вони день і ніч на роботі, повертаються опівночі, а посеред ночі їх знову піднімають і платять при цьому… Добре, що вони ще не одружені… А якщо в них будуть сім’ї? Як їм тоді жити?
Тому, коли держава хоче мати належний правопорядок, то його має забезпечуватися не просто ідеологічно. У будь­якій країні світу ніхто вже не працює в поліції по ідеології. Працюють за заробітну плату. А по­друге, для того, щоб боротися зі злочинністю треба мати інформацію та матеріальні ресурси. Інформація повинна отримуватися не шляхом вибивання її купівлі, а шляхом її покупки, тому що інформація – це також товар. І на придбання цього товару повинні виділятися кошти. Цього зараз немає.

– Ви пішли в адвокатуру. Чому? Наскільки відомо, ви захищаєте зараз у тому числі й правоохоронців. Зокрема, по гучній справі про розкрадання наркотиків.
–Так. Я юрист. Після виходу на пенсію вважав, що захищати права людей та закон можна в рядах адвокатури. Що стосується справи… Ми домоглися, що вирок у відношенні мого підзахисного скасували. Єдине, суд не пішов на другий вирішальний крок – не змінив запобіжний захід колишньому працівникові міліції. Однак направив справу на додаткове розслідування. Дуже важливим є професійний рівень слідчих, прокурорів, суддів. На суді я цитував підручник, вибачте, ще 50­х років. Там написано, що недостача матеріальних цінностей, наркотиків сама по собі ніколи не може розглядатися як розкрадання. У справі, окрім недостачі, причини виникнення якої невідомі, більше нічого немає. Знаєте, у моїй практиці, я ж пройшов шлях від слідчого до заступника начальника управління внутрішніх справ по слідству, керівника слідчого апарату області, були не десятки, а сотні справ по недостачах матеріальних цінностей. Скільки разів було таке, що у касах відсутня необхідна сума грошей. Але це не означає, що обов’язково їх викрав касир… можуть бути й інші причини. Хіба не так?!
Я вважаю, мене правильно вчили – я закінчував Харківський юридичний інститут імені Дзержинського, який зараз є Національною юридичною академією імені Ярослава Мудрого, – слідство і суд зобов’язані абстрагуватися від особи. Докази або є, або їх немає! І не може бути так, що хтось подобається, а хтось ні.

– Кажуть, сьогодні прокуратура дуже жорстко себе поводить стосовно міліції. Іноді навіть необґрунтовано…
– А яка різниця? Якщо ми будемо так підходити, хто до кого як налаштований, то що у нас в державі буде? Вибачте, п’яний співробітник прокуратури за кермом? Це як? Повинен бути закон для всіх. І знову повторюся: докази або є в справі, або їх немає.
Сьогодні особи, які займають посади в правоохоронній системі, іноді не знають теорії, елементарних речей з кримінального права та процесу, що свідчить про загально низький рівень освіти. Мене можуть сто разів переконувати, що зараз гарна освіта. Я скажу – ні!
Луценко (колишній міністр МВС – ред.) припустився, на мій погляд, однієї дуже великої помилки – він звільнив, точно вже не пам’ятаю, здається, 18 тисяч співробітників міліції від майора й вище, вважаючи тим самим, що оздоровлює органи внутрішніх справ. А це були якраз ті, хто мав «стару» професійну школу. І я не перебільшую, це насправді так. А що сьогодні? Я вже не кажу про те, яким чином іноді у нас отримують освіту, починаючи від вступу у вищий навчальний заклад.
Тому з такими підходами сьогодні можна «притягти за вуха» будь­кого. Це серйозне питання. Юристів завжди в радянські часи вчили одному: краще 99 винних на волі, ніж один невинний у в’язниці.

– Наскільки відомо, Юрій Кравченко свого часу кликав вас у міністерство. Це так?
– В міністерство – ні. Коли у 1983 році я прийшов працювати після закінчення інституту, тоді я потрапив в Олександрію. Юрій Федорович був одним з керівників міської міліції, ще старшим лейтенантом, а я – лейтенантом, слідчим. Коли він був призначений начальником управління внутрішніх справ, запропонував мені посаду заступника по слідству. Я тоді відмовився, бо вважав, що ще не готовий. За якийсь час він мене запрошував на посаду начальника слідчого управління державної податкової адміністрації, де він був керівником, і я теж відмовився.

– Чому?
– Були для цього свої причини. Але згодом, коли він був міністром внутрішніх справ, призначив мене заступником начальника управління МВС в області.

– Трагедія у родині Кравченків шокувала багатьох. Досі люди не вірять у версію самогубства. Та й самі правоохоронці позаочі кажуть, що Юрій Федорович двічі стріляти собі в голову не міг, тим паче у нього були прекрасні показники зі стрільби. Ви, як слідчий, з точки зору вашого досвіду, що думаєте з цього приводу?
– Щоб зробити висновки будь­який слідчий повинен мати матеріали справи, інакше як можна знати всі обставини. Мені лише відомо, що він був вольовою людиною, фізично загартованою і не панікером. Він був дуже духовно сильною людиною, міцною політичною фігурою. І моя особиста думка – він не той, хто легко здається, перестає боротися.

– Родина Юрія Федоровича нібито проводила власне розслідування. Принаймні, так казали. Ви нічого про це не знаєте?
– Не знаю. Але це природно, що сім’я не може просто так заспокоїтися. Близькі та рідні завжди хочуть знати правду. Але яка це правда… Думаю, вони її знають.

– Розповідають, що ви брали безпосередню участь у затриманні Нікуліна…
– Ні, це не так. Більше того, я не допустив залучення слідчого апарату управління МВС у цю справу. Я намагався уникати ситуацій, коли у справі беруть участь дві сторони, які обидві викликають певні підозри. Цією справою ми не займалися, займалася прокуратура.
У той день, коли затримували Нікуліна, я був відповідальним по управлінню. Обшук у нього на квартирі здійснювався за постановою прокуратури області, органу, який розслідував справу. Мене повідомили, що там якийсь скандал. Я, як відповідальний, дійсно приїжджав до нього на квартиру. Там все було спокійно. Його дружина попросила передати особисті речі. Я дав розпорядження з цього приводу і пішов. А потім на мене ще й написали скаргу…

– Ваше ставлення до того, що органи часто стають учасниками політичних ігор, комерційних розбірок.
– Я маю можливість порівнювати. Я був у відрядженні в США у 1998 році, працював в Ізраїлі з місцевою поліцією, службою безпеки, коли був на дипломатичній службі... За кордоном нікому в голову не прийде використовувати поліцію в політичних цілях. Якщо тільки запідозрили, що генеральний комісар поліції Ізраїлю навіть не послугу зробив, а допоміг комусь у вирішенні якогось особистого питання, його відразу б відсторонили від посади. До того ж, у таких посадовців чотири роки каденції. А потім  – до побачення. Треба звикати до того, що крісло  – не царське. При цьому категорично не дозволено, що зі звільненням начальника поліції заяви на звільнення пише весь апарат, як це відбувається у нас. Єдине, через що можуть звільнити, – це некомпетентність посадової особи. У нас же – приходить новий керівник і приводить свою команду. Що це за підходи? Так у нас ніколи не буде стабільності.

– Наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих у Кіровограді діяло чимало кримінальних груп. Городяни добре пам’ятають і стрільбу у кафе «Сана», й інші резонансні випадки. Чому ті події залишилися без реагування?

– Коли розвалюється система, держава, ніхто не розуміє, що відбувається. До цих справ я не мав відношення, не вів, а тому не знаю причин.
Той час був для міліції дуже непростим. Пам’ятаю випадок, коли мене призначили заступником начальника райвідділу по слідству. Я прийшов, а у мене ні особового складу немає, ні транспорту, ні бензину, ні паперу навіть, нічого. І це не тому, що мій попередник винен, а тому, що все розвалилося. Зарплату давали баранчиками з селища Оситняжка чи спиртом.
Користуючись тим, що я був знайомий з Юрієм Федоровичем Кравченком, а на той момент він був уже начальником управління, подзвонив йому по прямому телефону і попросився на прийом. Я сказав йому, що мені потрібні юристи і дав конкретний список. Йому сподобалося, що я не просто сказав «Дайте людей!», а назвав конкретних працівників, звідки їх можна забрати. Він у моїй присутності зателефонував заступникові начальника по кадровій роботі і наказав записати прізвища. Потім Юрій Федорович запитав, що мені ще потрібно. Я сказав: «Гроші». Ну не йти ж на вулицю грабувати. Питає, скільки потрібно? Називаю суму. Він телефонує начальникові фінансової служби. Той намагається йому щось заперечити. Кравченко у відповідь каже: «Я так думаю, що гроші завтра видаватиме вже хтось інший…» Наступного дня у мене були і люди, і гроші.

– У вас є справи, якими ви особливо пишаєтеся, за які почепили б собі, умовно кажучи, орден на груди?
– Робота в міліції – це систематична робота. Які ордени? Я скажу, що цілком свідомо прийшов на службу в міліцію, і вона мені завжди подобалася. Я прийшов дорослою людиною, після армії, після того, як два роки тримав в руках автомат. Це був мій вибір. Робота мені завжди подобалася. Та й зараз подобається. Тільки не подобається, як її організовують.
Коли у 2004­2005 роках у міністерство прийшло нове керівництво, я знаходився за кордоном і відразу відчув «рівень» професіоналізму. Розумієте, навіть написати резолюцію треба вміти. У ній керівник повинен чітко вказати, що він хоче від підлеглих. Там має бути зазначено, хто виконавець, має бути чітко поставлена задача, мають бути вказані шляхи її виконання і строк доповіді.
Першу депешу я отримав, в якій не було ні чіткого завдання, ні дати виконання. А потім мені телефонують і кажуть – а ви не виконали такий­то документ. Я ж відповідаю: коли я маю його виконати, на яке число, кому повинен прозвітувати – безпосередньо міністру чи клерку якомусь? Я тоді зрозумів, що люди не мають поняття, як керувати підрозділом. Це не значить, що головне всіх ганяти, аби тебе боялися. Це і матеріально­технічна база, і вчасна зарплата, і клімат у колективі, вирішення конфліктів, взаємовідносини з іншими правоохоронними органами, з органами влади… Ось, що таке міліція.

– Володимире Леонідовичу, то чи є справи, якими ви пишаєтеся?
– Якщо когось посадили на десять років, хіба це гордість? Ні.

– Наприклад, ви довго розслідували складну справу, довели її до суду, суд врахував повністю всі докази, встановив належну міру покарання…
– Я ніколи не радів тому, що ми посадили якогось злочинця.

– Чому?
– У мене з’являлися думки, що очевидно існують ті чи інші причини, які підштовхнули людину на злочин.

– Вам шкода злочинців?!
– Звичайно. У них сім’я. Звісно були такі негідники, яких просто хотілося вбити на місці, але ніхто ніколи собі цього не дозволяв. Якщо я тільки почув, що хтось із слідчих дозволив собі до когось доторкнутися, на другий день би звільнив з міліції.

– Рукоприкладство зараз у нормі?
– Не знаю… Працівники міліції розуміють можливу відповідальність за беззаконня, але стверджувати не можу…

– Тим не менш, бувають же такі факти…
– Рукоприкладство в правоохоронних органах існує через те, що немає грошей купувати інформацію, про що я вже говорив, немає необхідної техніки, слабка професійна підготовка. Це ще тягнеться зі сталінських часів: мета виправдовує засоби. Але це неправильно, тоді ми не будемо ніколи нормальними людьми. Хіба менше люблять свою Батьківщину працівники поліції інших країн, які розкривають, наприклад, 30% злочинів?!
Світова практика свідчить, що реальна цифра розкриття злочинів складає 30%, але у нас хочуть інколи всі 100%. Це неможливо, це завжди тягне фальсифікацію статистики. Тому, коли начальник хоче високих показників і тисне на підлеглих, підлеглі, не маючи ніяких інших засобів для розкриття злочинів, застосовують силу.
Міністру внутрішніх справ достатньо зібрати всіх начальників УМВС і сказати, що розкриття злочинів не може досягатися незаконними та негідними засобами, і якщо дізнається, що десь розкриття здійснюється шляхом застосування фізичного насильства – звільнить начальника УМВС. І тоді такого б не було. Садизм можна припинити. На це потрібна лише політична воля!

– Буває, люди говорять, що іноді не завжди візуально можна відрізнити правоохоронця від злочинця, що ви думаєте з цього приводу?
– Можливо ви мате рацію. Знаєте, ким був один начальник французької поліції  – колишнім злочинцем, але він створив сучасну французьку поліцію.
Звичайно, люди сьогодні інші і методи серйозніші, але ми не повинні сприймати міліцію як орган, відірваний від суспільства. Який народ, така і міліція. Це дзеркало суспільства. І очікувати від міліції того, чого немає в суспільстві, не можна.
Чому нормальна людина приходить у міліцію і раптом стає інакшою? Вона, мабуть, прийшла вже з такими задатками. Коли я запитав в Ізраїлі у працівника дорожньої поліції чи беруть вони хабарі, він запитав у відповідь: «А навіщо?» ­ це показник.

– Сьогодні часто у приклад ставлять зміни, які відбулися у правоохоронній системі Грузії, особливо в частині того, що там міліція не бере хабарі. Як ви сприймаєте це?
– Я там не був, але мені не віриться, що в один момент може змінитися психологія. У республіках колишнього Союзу брали хабарі і, думаю, продовжують брати.

– І останнє запитання: ви дивитеся серіали про міліцію?
– Буває. Сподобався фільм «Ліквідація», тому що там показали ту міліцію, яку б ми всі хотіли бачити. Але взагалі мені детективи не цікаві, тому що життя значно багатше та складніше.