У першу зміну – медик, у другу – художник-аматор

Сергій Бабенко понад 15 років працює в Олександрії на швидкій допомозі. Але окрім того, що рятує людям життя, чоловік намагається подарувати їм гарні емоції та посмішки. Почав зі своїх сусідів. На стінах під’їзду десятиповерхівки, в якій живе, він малює героїв відомих фультфільмів. У колекції вже є Кіт Леопольд, Чебурашка, Лунтік, Мінні Маус та інші.

– Мені дуже не подобається, коли приїжджаю на виклик, а під’їзди – наче після війни. Гидко заходити чоловікам, а що вже казати про жінок та діточок. Стіни обписані матюками, пошкрябані… – обурюється Сергій Бабенко. – Коли дивишся на це все жахіття – дивуєшся, ну, невже людям не соромно жити у такому, запрошувати гостей… А ще діти по кілька разів на день ходять і бачать ту «красу». Це ж усе викликає негатив. Невже народ наш настільки зайнятий, що не може хоча б у цьому покращити своє життя? Приємніше ж, коли чисто, прибрано, облаштовано. Тим паче – це позитивний приклад нашим дітям.

Надивишись на такі «страшилки», співрозмовник «КП» вирішив самотужки виправити ситуацію. Почав зі свого під’їзду.

– Сказати, що займаюся мистецтвом – ні. Так, для себе. Було, колись займався, ще в дитинстві ходив в олександрійську художню школу, – посміхаючись пригадує Сергій і пояснює, чому обрав саме героїв мультиків. – Я ж не буду малювати героїв «Санта­Барбари». Мультики ж усі насправді люблять. Діти, зрозуміло, зараз їх дивляться, а дорослим – такі малюнки нагадують про дитинство, дарують посмішку. Ми маємо бути прикладом для дітей, ми для них живемо.

Першого героя Сергій намалював біля своєї квартири.

– Не хочу, щоб мені було соромно, коли люди заходять до нас у під’їзд. Перший малюнок я зробив з мультфільму «Як левеня та черепаха співали пісню», або більш знайоме нам «Я на сонечку лежу­у­у­у», – наспівуючи всім знайомо пісеньку, розповідає чоловік. – Намалював левеня та велииику черепаху, як казали у мультику.

Спочатку, каже, не планував розмальовувати весь під’їзд, але сусіди підтримали.

– Найсправедливіший критик – це глядач. Перший малюнок зобразив на своєму поверсі, – продовжує співрозмовник «КП», уточнюючи, що живе на другому, – і чекав реакції сусідів. Розмальовувати весь під’їзд не планував. Але у мене сусіди всі позитивні, добрі. Десь за місяць сказали – ну добре, Сергію, гарно, а далі? Я зрозумів, що людям подобається. Більше того, приємно, коли на мої малюнки дивиться малеча, посміхається, радіє – думаю, нормальний крок.

 

 

Однак художню справу на деякий час довелося відкласти, адже основна робота забирала і час, і сили. Втім паузу перервав сусід, у якого народилася донька.

– Прийшов до мене і каже, що у нього народилася донька. Я привітав на словах та й думаю, що ж йому таке подарувати? І тоді за ніч намалював Мінні Маус – дівчинку­мишенятко з бантиком – подружку Міккі Мауса. За одну ніч! А зазвичай на малюнок витрачаю близько двох днів, – ділиться Сергій Бабенко і розповідає ще одну, не менш цікаву, історію, пов’язану з іншим малюнком у під’їзді. – Якось до мене підійшов ще один сусід і каже, що до нього за тиждень приїздять онуки і він хотів би якось їх порадувати. Попросив щось намалювати. Ну як я відмовлю – це ж для дітей... І так, майже у кожного малюнка є своя особлива історія.

Малює Сергій сам, власним коштом, але з фарбами нерідко допомагають сусіди.

– Дають мені кошти. Кажу: «Мені гроші ніякі не треба!». Найбільша плата – посмішки дітей. Лише можу попросити, щоб купили баночку фарби, – додає художник­аматор.

Тепер на кожному поверсі десятиповерхівки є свій мультиплікаційний герой. У майбутньому чоловік хотів би додати фарб лікарням і дитячим садкам. Для цього вже навіть придбав необхідне обладнання.

– Купив собі аерограф – вдосконалюся. Він хоч і дорого коштує, але воно того варте. Білку з «Льодовикового періо­ду» вже за допомогою нього малював. Найкраще вийшла. От ще поруч хочу намалювати лінивця з цього ж мультика, – ділиться з «КП» ентузіаст. – Якщо треба розмальовувати у лікарнях, дитсадочках – я готовий. У Димитровому планують будувати церкву. То мені знайомі вже кажуть – може спробуєш там свій талант. Але не знаю. Я то можу спробувати… Але я ж аматор. Це навіть не хобі – це спосіб показати і молодшому, і старшому поколінню приклад доброго, світлого вчинку. Адже у нас в житті не може ж усе бути сірим. Хочеться чогось приємного – щоб люди посміхалися, ставали добрішими, довіряли один одному, вірили…