Дід Мороз існує!

Такого Діда Мороза ще попробуй пошукати! Він – душа будь­-якої компанії, від малечі до старих, усім із ним цікаво. Завжди у гуморі, сипле жартами, анекдотами і всілякими історіями. Він навіть зовні схожий на Діда Мороза і посмішку має, як у того. Це – Микола Барабуля. Не одне покоління кіровоградців чекали його у гості, аби отримати з Дідових рук подарунок, а сьогодні вже їхні діти з радістю зустрічають білобородого. Що й казати, майже півсотні літ кожної зими він одягає шубу і йде до малих і дорослих. Чи важка шапка Діда Мороза і чи не набридла за стільки часу довга борода, розпитувала «КП».

– Вперше Дідом Морозом перевдягнувся у п’ятнадцять. Відтоді не було жодної зими, щоб я не перевтілювався у цей образ, – розповідає Микола Барабуля і пригадує, що на цю стежку став зовсім випадково. – Мій друг після восьмого класу вирішив вступати у Дніпропетровське театральне училище і я вирішив з ним за компанію, хоча мріяв зовсім про інше. Він не вступив, а я пройшов. Уже на першому курсі саме на новорічні свята однокурсник одночасно отримав два замовлення. Каже, виручай, треба привітати колектив торговельного підприємства з Новим роком. Я кажу, який із мене Дід Мороз, мені ж тільки п’ятнадцять! А він – та все в тебе вийде… Те новорічне свято я запам’ятав на все життя і з того часу не було жодної зими, щоб я не вдягав шубу Діда…

До Нового року і до образу білобородого в Миколи Барабулі особливе ставлення. Це не просто кількахвилинна розвага аби заробити символічну плату, а відповідальна робота. Він цілком серйозно вважає, що на Діда Мороза треба вчитися.

– Якось у Кіровограді навіть були курси з підготовки Дідів Морозів і я там викладав, – продовжує свою історію співрозмовник «КП». – Щоправда, то був єдиний раз. Більше Дідів не вчили. А шкода, бо цей казковий персонаж має не тільки дарувати радість, а й викликати почуття віри і у малечі, і в дорослих.

– Якось мене запросили на ялинку в одну з міських шкіл, – розповідає далі Микола Барабуля. – Я прийшов уже в костюмі Діда і попросив двох третьокласників провести мене до актової зали, щоб не заблукати в шкільних коридорах. От вони йдуть і розмовляють, наче мене й немає.

– Пощастило нам у цьому році, до нас прийшов справжній Дід Мороз, – каже хлопчик.

– А що, торік був не справжній? – запитую дітей.

– Та в минулому році була якась тітка, – відповідають.

Малеча щиро вірить у дива, хоча й здогадується,­ що під білою бородою ховається інколи знайоме обличчя. Старші діти більш скептично ставляться до казкових персонажів, але саме в них, вважає співрозмовник «КП», важливо розбудити віру у диво. Бо саме від цього виникає радість. А коли людина радіє, тоді й іншим передається це відчуття.

– Одного разу директор однієї школи запросив мене привітати одинадцятикласників, – пригадує Микола Барабуля. – Заходжу в залу і гучно вітаю – з Новим роком! А у відповідь – ха­ха­ха. Звертаюся до старшокласників: підніміть руку, хто вірить у Діда Мороза. Ніхто не підняв. Тоді, кажу, вам усім треба до психіатра, бо Дід Мороз – це такий же символ свята, як і квіти мамі на 8 Березня. Якщо ви в нього повірите, то й екзамени складете добре, і наступний рік буде вдалим. Вийшов за двері і знову – тук­тук. Заходжу і гучно вітаю – з Новим роком! Ви б бачили цих старшокласників! Вони всі злетілися до мене, як горобці, руку тиснуть, за бороду хапають, кожен хоче доторкнутися і сфотографуватися, бо повірили, що Дід принесе їм удачу.

Радість для кожного різна, і для цього не обов’язковий дорогий подарунок, вважає співрозмовник «КП». Микола Барабуля пригадує, як в одному дитячому садочку на новорічному ранку до нього підійшла маленька дівчинка і попросила, щоб Дід Мороз поклав їй під подушку іриски «Золотий ключик». Він після свята кинувся питати, хто ж батьки дівчинки, а вони не прийшли… Тоді дістав гроші і попросив виховательку купити цукерки і передати дитині, аби її мрія збулася. Не міг же Дід її не почути…

Кожної зими Барабуля­Дід Мороз поспішав привітати сотні діток у садочках, школах, у батьків на роботах. Але ж не обділяв увагою і сина. Якось запитав його, чи здогадувався той, хто його вітає. А він каже, звісно знав, що це тато, але цього не виказував.

– Якось на святі у садочку для дітей із обмеженими можливостями до мене підійшов маленький хлопчик і, щоб ніхто не чув, прошепотів мені на вухо: «Спасибі», – каже Микола Барабуля і додає, це найкраща мрія дитини, бо вона щиро повірила, що Дід існує і її бажання обов’язково здійснить. – Цей казковий персонаж, символ Нового року повинен приходити і до дітей, і до дорослих. Треба вірити в диво, адже всі ми – діти, поки живі наші батьки, поки в душі відчуваємо себе дітьми.

За десятиліття образ Діда Мороза, якого грав співрозмовник «КП», змінювався, як і час. У 70­80 роках він, як і всі тоді, говорив комуністичними гаслами, у 90­ті на зміну Дідові прийшов ближчий і рідніший українцям образ Святого Миколая. З того часу, саме завдяки ініціативі Миколи Барабулі, Новорічну ялинку в обласному центрі почали відкривати 19 грудня і святкувати від Миколая до Водохреща, а театралізовані дійства відбуваються тільки українською і від цього цей диво­Дід ніби рідніший, ближчий, душевніший. За багато років скільки написано сценаріїв Новорічного свята, скільки складено віршів і пісень – не перелічити! Але головні побажання людям лишаються незмінними.

– Головне, щоб люди любили себе. Якщо любитимуть себе, то любитимуть і свою родину, свою країну, свій народ, людей у всьому світі. Тоді буде мир на землі. Але важливо жити власним розумом, – каже Дід Мороз і вітає усіх із Новим роком!

 

З Новим роком, мої милі, хай вам пощастить!

Пісня добра, легкокрила в хату залетить!

Обійме і приголубить, і, як дивним сном,

Вам зігріє серце й душу зоряним теплом!

Ворожнеча хай залишить України дім,

Щоб жилося веселіше в тому домі всім!

Не баріться веселитись і співать пісень,

Щоби щастям міг умитись новий світлий день!