У кіровоградській школі працює унікальний майстер гончарства

Цей молодий учитель вражає своєю неординарністю, але ще більше захоплення викликає його талант і володіння одним із найдревніших ремесел – гончарством. Олександр Гавриленко – керівник єдиного в області гуртка гончарства, який нині діє у звичайній кіровоградській школі. У невеличкій майстерні в руках майстра і його учнів глина оживає і стає на полицях дивовижними тваринами, птахами, посудом, іграшками і навіть музичними інструментами. Як народжується кераміка і хто наповнює її життям, «КП» запитала у майстра.

Для Олександра Гавриленка глина і процес творення – це ціла філософія. Про своє ремесло він може розповідати годинами.

– Глина – це мати, свята земля. Колись почув метафору і вона мені дуже сподобалася: Бог зліпив Адама і той самотньо сидів на землі, а потім звернувся до Творця: «Дай мені щастя». На це Бог йому відповів: «Щастя у тебе під ногами», – розповідає гончар і додає, те, що ми хочемо і можемо робити – завжди поряд, треба тільки розгледіти це і розвивати.

Олександр родом із Благодатного (колишнє Куйбишеве) Бобринецького району. У житті йому довелося ковтнути чимало бід, але завжди відчував силу, яку дає йому земля. Тож і працював на ній без упину. Вже після армії вступив на мистецький факультет педуніверситету. Каже, вибір професії був цілком усвідомлений, бо знав, що хоче не тільки сам творити з глини, а й навчати цьому дітей. Щоправда, після закінчення навчання на роботу в школу потрапив не одразу. Довелося відшліфовувати майстерність на інших роботах, у тому числі й у меблевій майстерні. Проте набутий досвід йому став у нагоді.

– У школу №35 чотири роки тому мене запросив тодішній директор Тарас Бабак. Мені виділили кімнатку і старі шкільні меблі для облаштування майстерні. Тоді своїми руками я зробив полиці, шафи, гончарний круг, – продовжує майстер і пригадує, як йому дісталося за те, що обпиляв на партах кути, аби ті були круглої форми – пояснює, гострі кути забирають енергію, тому не дарма раніше у хатах образи вішали саме у кути, аби ті оберігали господарів житла від негативу.

Співрозмовник «КП» каже, не випадково обрав професію образотворчу і педагогічну водночас, бо хоче не просто викладати, а вчити гончарству, привчати дітей до праці, дисципліни і відповідальності. Утім головне, на його думку, розширити рамки дитячої уяви, навчити образно мислити.

– Гончарство – не просто предмет чи ремесло. Цим треба жити, бо творіння з глини трансформує дитину, вчить бути людиною, – переконаний учитель. – Я кажу своїм учням: те, що ви робите зараз, пізніше зробить вас. Ми не просто виліплюємо з глини якісь предмети, ми вчимося дарувати радість.

Майстер зауважує, гончарська справа більше цікава учням молодших класів. У цьому віці діти й самі, як глина, з них можна «ліпити», що завгодно.

– Я хочу, аби в дітей розвивалася уява, образне мислення, бажання творити. Не має значення що – музику, вірші, вироби з глини чи тканини, для цього треба вміти бачити з середини, – розмірковує Олександр Гавриленко і додає, не можуть усі діти поголовно любити цю справу, але є такі, які захопилися­ і вже мають певні успіхи.

Своїх кращих учнів учитель називає з гордістю. Це – Микита Булат, Віктор Качаєв, Ніна Гутовська, Ваня Пиглик, Віталій Круженко. Усі дитячі роботи стоять на полицях майстерні. Звісно, вони різні, якісь зовсім примітивні, а в якихось уже пізнається образ, але всі вони мають свою емоцію, дарують настрій.

На полицях шкільної майстерні і роботи самого Олександра Гавриленка. Кожен виріб можна роздивлятися довго і дивуватися, скільки мудрості і своєї філософії автор у нього заклав. Умовно їх можна поділити на групи: птахи, звірі, музичні шумові забави, іграшки, посуд, ікони, кахлі й інші предмети. Але увесь цей глиняний світ оживає і несе в собі світло. Тут тобі пташки-свищики, губна гармошка і мобільний телефон, поряд веселі чоловічки і кумедні тваринки, тут же розмістилися плакетки, кахлі і обереги, а ще різноманітні чашки, горнятка, глечики, турки, тарілки. Особливе місце займають ікони – неймовірної краси і глибокого сенсу.

Кожен виріб неповторний і унікальний, навіть якщо він тиражний. Автор каже, може зробити кількадесят дзвоників, начебто схожих, але кожен із них буде особливим. Дуже часто на своїх виробах він зображує кіровоградську і єлисаветградську символіки.

– Я живу в Кіровограді, тож і зображую рідне місто, – пояснює власні принципи гончар і додає, що своєю творчістю повертає культуру наших предків у сьогодення.

Як народжуються глиняні творіння в його руках, каже, і сам не знає. Він бере шматок глини і відчуває, що хоче зліпити, аби це принесло насолоду йому і радість людям.

Час народження виробу різний, але однозначно нешвидкий, каже гончар. Деколи на це йде кілька днів, а інколи й декілька місяців.

– Техніка створення виробу залежить від елементів із яких він складається, – веде розмову далі вчитель. – Зразу виліплюємо деталі, наприклад, чашки: дно, чашу, ручку, а потім їх збираємо у виріб. Далі він має підсохнути. Але у цей момент треба пам’ятати, що швидко сушити глину не можна, бо вона потріскається. Наступний етап – обпалювання у печі. Можна глиняні вироби покривати поливою або глазур’ю, це надасть їм кольору і блиску.

Про свої вироби майстер розповідає як про живі створіння. Каже, у гончарній справі поєдналися всі стихії – земля, вода, повіт­ря і вогонь. Для нього ж – це не просто робочий процес, а спосіб медитації, відпочинку...

Учителем і майстром Олександ­ром Гавриленком пишається і школа, де він працює.

– Такого майстра і схожих виробів в Кіровограді ви точно не знайдете, – переконаний директор школи Юрій Конопат. – Олександр Вікторович – господар своїх рук. Найвища гончарна конфігурація і складність йому під силу. Нині він на вершині свого уміння, просто творить не заради збагачення, а для душі. Він безумовно – талант із великої літери і наша гордість, бо разом із його виробами школа також набула унікальності.

Свої роботи майстер не продає, а дарує. Каже, йому потрібна глина, а не гроші.

– Безкорисно творити доб­ро – це світлий шлях до щастя. Я відчуваю, що йду правильною дорогою, – переконаний він.