Мартовська: зазвичай страшно буває до вистави, але коли робиш перший крок на сцену – все стає інакше!
Два десятки років вона живе грою. Вміло приміряє на себе різні ролі – від сором’язливої Мишки чи хитрої Лисички з дитячих казок до кокетливої Марії Антонівни з «Ревізора» чи сміливої Хіврі з «Сорочинського ярмарку». Вдома вона залишається домашньою: куховарить, пере, прибирає, вишиває і знаходить час на пошиття ляльок чи килимків на благодійність. Знайомтеся, актриса Кіровоградського академічного театру імені Кропивницького Надія Мартовська.
Про театр ніколи не мріяла
Надія ніколи не думала, що буде актрисою. Навіть у дитинстві, коли всі подруги уявляли себе зірками сцени чи кіно, дівчинці це було нецікаво.
– Я мріяла бути ким завгодно, тільки не актрисою. Але до цієї професії мене привела доля, – ділиться Надія.
Акторська кар’єра прийшла не очікувано. Після школи Надія навчалася на інженера. Але поки здобула вищу освіту, нагрянула перебудова, роботи за спеціальністю не знайшлося.
– Мені не було куди влаштуватися на роботу – підприємства закривалися одне за одним. Тоді я пройшла курси перепідготовки. Пару років працювала бухгалтером, але це було зовсім не моє, – каже жінка.
Та попри такі непримітні професії, які обирала для себе співрозмовниця «КП», вона завжди брала участь у художній самодіяльності. Виступала в колективі «Пролісок», ансамблях «Весна», «Яхад». Саме там і помітили її артистичний талант і дали шанс розкритися більше на сцені театру.
– Мої виступи подобалися балетмейстеру театру. Кілька разів пропонувала прийти в театр і спробувати себе. Але я вагалася. Та якось таки прийшла і… залишилася. Спочатку грала різні ролі з дитячих казок – Мишок, Лисичок, Курочок. А вже за рік мені дали драматичну роль. Мене це настільки захопило, що я із задоволенням усі ролі, які мені потрапляли, грала наче вперше! – згадує Надія Мартовська.
Із нас ще так далеко ніхто не відходив від себе…
За рік гри на сцені, молода актриса усвідомила, що театр – її покликання. Відтоді вона закінчила інститут імені Карпенка-Карого. Її перевели в акторський склад актрисою драми. Перша роль запам’яталася Надії на все життя.
– Мені тоді було не стільки страшно, як цікаво. Перша моя роль – це Біле Мишеня в казці «День народження кота Леопольда». Коли я зіграла цю роль, то було щастя! Зазвичай страшно буває до вистави, але коли ти робиш перший крок на сцену – все стає інакше! – ділиться актриса.
Потім були інші роль за роллю. І кожній Надія віддавалася сповна, розкривалася так, щоб глядач відчув ту героїню, яку вона грає.
– За двадцять років роботи в театрі я переграла багато ролей. Перша моя серйозна роль – це Марія Антонівна в «Ревізорі». Подобалося мені дуже грати Мірандолу в однойменній п’єсі. Зараз моя улюблена роль – Ніна у виставі «Моїй мамі сто років». У «Чайці» я граю епізодичну роль Поліни Андріївни… Та найчастіше на вулицях мене впізнають за роллю Химки з вистави «За двома зайцями», – зізнається співрозмовниця «КП». – Зазвичай у нас, як мінімум, іде два місяці на підготовку до ролі. Хоча буває і більше. Це не просто вивчити слова і органічно їх проказати. Треба продумати все, наблизити до себе героя...
Нові фестивалі – інший простір – новий досвід
Часто артистам нашого театру доводиться бувати на фестивалях. Там черпають натхнення, переймають досвід, показують, що самі напрацювали. Надія каже, якщо порівнювати нинішні фестивалі з тими, що влаштовувалися колись, то зараз не встигаєш оком охопити всю красу на сцені.
– На кожен фестиваль я їду, як на будь-які гастролі. Раніше, коли було краще фінансування, на фестивалі ми їздили на кілька днів. Жили в місті, де все відбувалося, переглядали інші вистави, спілкувалися з акторами з різних театрів. Зараз на такі заходи приїздимо лише на один день. Якщо пощастило і ми приїхали вранці, встигаємо подивитися вистави колег. На другий день – репетиція, наша вистава і повертаємося додому. На жаль, тепер немає такого фестивального духу, який був колись! – визнає актриса. – Ми ось недавно були в Ніжині на фестивалі жіночої творчості імені Заньковецької. У минулому сезоні були в Миколаєві.
Надія Мартовська зізнається, випадково обрана акторська професія – нині для неї все, а тому мріє до кінця життя плідно і успішно працювати на сцені.
– Є безліч ролей, які підходять мені за характером, темпераментом, віком. Я хочу їх ще зіграти, – ділиться співрозмовниця «КП».
У вільний час: сім’я і творчість для благодійності
За захоплення Надії, яке стало роботою всього життя, чоловік її шанує. Каже, спочатку він не надто серйозно сприймав такий вибір, але тепер його часто можна побачити у глядацькій залі.
– Чоловік у мене не театрал. Спочатку він до моєї роботи ставився, як до роботи. Втім із роками й сам поступово захопився театром, ходить на прем’єри, інколи дивиться виставу по другому колу. Донька настільки стала театралкою, що теж закінчила інститут Карпенка-Карого. І хоча вона працює не в театрі, а на телебаченні, все ж навчатися у такій творчій атмосфері їй було цікаво, – каже жінка.
Крім основної роботи, у Надії є ще одне захоплення – вона шиє, вишиває, в’яже і плете.
– Я з дитинства займаюся рукоділлям. Хтось стрибає з парашутом, хтось їздить на велосипеді у далекі мандри, а я займаюся рукоділлям. Час для цього обрати просто, особливо зараз, коли є маса пристосувань. Пере – машинка, їсти варить – мультиварка... Щоправда, колись рукоділля для мене було необхідністю – в’язала і шила одяг для себе. Хоча вмію не лише в’язати і шити, а й вишивати, ткати, робити макраме, декупаж, фріволіте.., – говорить майстриня.
Свої авторські вироби жінка дарує друзям на свята. А деякі створює для благодійних цілей.
– Я не продаю свої вироби. Роблю їх для себе, на подарунки друзям і знайомим. Останнім часом деякі з них передаю на благодійність. Якщо я можу допомогти комусь, то повинна це зробити. На перший благодійний фестиваль «Допоможи дитині жити» я передала авторські ляльки і двох зайців. Виручені кошти пішли на лікувальні препарати для онкохворих діток. Зараз надіслала у київську організацію «Краб» саморобну дитячу ковдрочку. Сподіваюся, комусь із діток вона подарує тепло і посмішку, – зауважує жінка.
