Сліпі хочуть жити на повну і радіти життю

На Кіровоградщині більше тисячі людей, які мають слабкий зір або зовсім незрячі. Більшість їх мешкає в обласному центрі. Як живуть вони у світі мороку, коли їхніх проблем не помічають ті, хто мусить бачити і за них, і за себе? Який бар’єр важче долати: механічний чи людську байдужість? Як не впасти у відчай і залишитися оптимістом? «КП» цікавилася життям сліпих.

У Кіровограді для незрячих людей проблем дуже багато. Важко навіть визначити, яка з них першочергова, – розповідає заступник голови правління Кіровоградської обласної організації УТОС слабозряча Надія Щербак.

– По-­перше, не вистачає озвучених світлофорів, звукових маячків. По­друге, не скрізь є кнопки виклику для інвалідів, адже інваліду­візоч­нику і сліпій людині важко потрапити у приміщення без такої, здавалося б, дрібниці. Окремо можна виділити дороги і тротуари. Для незрячої людини здолати ями, каміння на тротуарах – велика проблема. І найголовніше – увага до людини. Наш УТОС фінансують дуже погано. Ми не можемо людям допомогти матеріально на лікування, у придбанні найнеобхіднішого, – розповідає про основні проблеми Надія Щербак.

Слабозрячий 59­-річний Сергій із Кіровограда додає, ще однією проблемою для людей з вадами зору є розмітка на дорогах.

– Для слабозрячого насправді дуже важливо, щоб була розмітка на дорозі, особливо пішохідний перехід. Щоб слабозрячі не спотикалися, треба краї сходинок, бордюрів біля пішохідного переходу позначати жовтою фарбою, бо її краще видно, – розповідає Сергій.

Чоловік скаржиться й на водіїв маршруток. Каже, що вони часто відмовляються брати таких пасажирів.

– У багатьох містах, коли підходить громадський транспорт на зупинку, називається маршрут, за яким їде ця маршрутка чи тролейбус. В салоні оголошують зупинки, щоб незряча людина могла зорієнтуватися. У нас, на жаль, такого немає, а цього дуже не вистачає. У нас навіть відмовляються брати таких пасажирів, як ми, бо сліпі допитуються, яка зараз зупинка, коли моя... А то буває маршрутка навіть і не зупиниться, коли бачить, що людина з тростиною, в окулярах. Йому не потрібен такий пасажир, щоб голову з ним не морочити, – нарікає Сергій.

Надія Щербак втратила зір вже у зрілому віці. До цього жінка навчалася у звичайній школі, потім в університеті на економіста.

– Я пізно втратила зір. До цього я навчалася, працювала. Таким, як я, важко освоїти шрифт Брайля, то ми зазвичай користуємося аудіокнигами. Шрифтом Брайля у нас мало хто користується. Ті, хто осліп із дитинства і навчався у спецшколах, знають цей шрифт і користуються ним, але таких людей в області біля сотні. У нас багато людей які повністю чи частково втратили зір із часом, навчалися у звичайних школах. Особисто я ще й трошки підчитую газети, дивлюся­-слухаю новини. Мене цікавить політика, економіка, – розповідає про своє життя жінка.

Надія Щербак каже, чимало людей, особливо молоді, які втратили зір, комплексують через це, закриваються у собі.

– Я не зважаю на те, що слабозряча. Якщо мені, наприклад, важко перейти дорогу, я підходжу до людей, кажу – будь ласка, ви переходите, допоможіть і мені перейти, я погано бачу. Можливо те, що я вже в поважному віці, мені допомагають, а от молодим незрячим незручно просити про поміч, а до них дуже рідко хтось підійде і запропонує допомогу. Буває вони просять допомогти, але часто чують відмову, на жаль. Через це молоді люди, які втратили зір, замикаються у собі, закриваються, ховаються від соціуму, залишаються сам на сам із бідою, – каже Надія Щербак.

57-­річний Ігор з Малої Виски не бачить зовсім. Чоловік навпаки намагається­ не ховатися від суспільства, а жити на повну. Він одружився, має двох дітей. Ігор вступив до університету. Разом із дружиною створили у Малій Висці територіально­первинну організацію УТОС.

– Я повністю осліп вісім років тому. До цього я погано бачив. У мене вроджена глаукома. У 19 років мені видалили праве око. А потім через деякий час я залишився й без другого. У мене зараз протези. Коли втратив зір, перший рік ходив без тростини. Якось в один день я двічі впав у відкриті люки. Тоді вже взяв тростину. Якщо раніше проходив певну відстань за півгодини, натикаючись на перепони, то зараз долаю хвилин за п’ять, – розповідає про себе Ігор.

Чоловік констатує, ні Кіровоград, ні Мала Виска не пристосовані для незрячих.

– У Малій Висці для сліпих людей взагалі нічого не обладнано. У нас навіть пандуси можна на пальцях перерахувати. Але тут я все добре знаю. Сам можу взяти тростину і піти. Такого руху транспорту, як у Кіровограді, немає і люди знають мене. А от у Кіровограді набагато важче, – каже чоловік.

Ігор зізнається, без сторонньої допомоги в обласному центрі незрячій людині обійтися важко.

– Без сторонньої допомоги незрячій людині рухатися дуже важко, майже нереально. Наприклад, я приїжджаю на старий автовокзал з Малої Виски, там перехрестя необладнане звуковим світлофором, а потік машин великий. Сліпому перейти дорогу самостійно неможливо. Я постійно з кимось їжджу. Незрячим проблемно скупитися у супермаркеті. Консультанти ж у магазинах не завжди відгукуються,­ ігнорують, – ділиться співрозмовник «КП».

Хоча чоловік і потребує сторонньої допомоги, через свою біду рук не опускає. Він живе в приватному секторі.

– Роботи вдома вистачає. Багато що можу сам робити. Намагаюся жити на повну, інколи й сам не помічаю, що сліпий. Я й дрова рубаю, коли треба. Якщо дуже захотіти, можна і в космос полетіти. Якщо хочеш по­справжньому, дуже сильно, ти цього обов’язково досягнеш, – з упевненістю каже Ігор.

Наразі чоловік навчається на третьому курсі Кіровоградського інституту розвитку людини Університету «Україна».

– Я навчаюся на реабілітолога на третьому курсі заочної форми. На заняттях відповідаю усно на всі самостійні, контрольні роботи. У групі я один незрячий, але до мене ставляться лояльно, з розумінням. Усю інформацію для навчання беру з інтернету, в аудіоформаті. Шукаю все сам. У мене на комп’ютері стоїть програма, яка озвучує все, що є на екрані. Таким же чином друкую реферати. Все, що друкую, так само озвучується. Я вивчив клавіатуру повністю. Знаю, де яка клавіша, за що відповідає. Навесні захищав курсову роботу по рекреаційному здоров’ю. Це була перша моя курсова. За неї отримав 82 бали, – ділиться радістю чоловік.

Права рука Ігоря – його дружина Наталія. Чоловік розповідає, що вона його завжди підтримує у всьому і допомагає.

– У нас є нова дисципліна «Психологія здоров’я», на цю тему аудіокниг немає, то мені дружина допомагала шукати інформацію, а потім начитувала на диктофон, я слухав і вчив. Я їй дуже вдячний. Наташа і в потрібне русло направить, і допоможе, і підкаже. Вона і заміж за мене вийшла, коли я вже був незрячий, – розповідає Ігор.

Батька підтримують діти.

– Синок ще ходить в дитячий садочок. Любить, коли я з ним граюся. А доньці вже 9 років – вона мій штурман. Ми з нею їздимо на велосипеді. Вона стає на багажник позаду мене і каже, куди їхати – наліво, направо, трошки повернути чи сильніше. Вона – мої очі, мій штурман. Її в Малій Висці так і називають – штурман, – посміхаючись розповідає Ігор.

– Разом із дружиною ми створили територіально­первинну організацію УТОС у Малій Висці. Я голова організації, а вона секретар. У Маловисківському районі 147 інвалідів по зору, з них – 11 дітей. Ми намагаємося їм допомагати, надаємо реабілітаційні консультації, забезпечуємо безкоштовно білими тростинами, розмовляючими годинниками. Якщо знаходимо спонсорів, то допомагаємо потрапити на реабілітацію в Київ, – каже співрозмовник «КП».

Ігор розповідає, що таким людям обов’язково треба допомагати, підтримувати, пояснювати, що потрібно проходити реабілітацію.

– Я також був на реабілітації в Києві. Нас там учили куховарити… Навіть на електричній швейній машинці навчився шити. От тільки хрестиком не вишиваю, – посміхаючись розповідає Ігор. – Я спочатку не хотів, казав, нащо мені це потрібно. Коли перший раз потрапив туди, було важко. Але потім навіть сподобалося, стало цікаво. Усім слабозрячим раджу пройти реабілітацію. Вони, звичайно, трохи бояться, замикаються, соромляться, комплексують… Я хочу їм допомогти, довести і їм, і тим, хто відвертається від нас, що сліпі та слабозрячі також хочуть жити на повну і радіти життю.