У Кіровограді наркозалежні заявляють, що їх відмовляються лікувати

Приблизно сотні, а за офіційними даними, лише трьом десяткам наркозалежних жителів обласного центру чи не єдиним порятунком і шансом повернутися до нормального життя без наркотиків є замісна підтримуюча терапія. В один момент ті, хто вчора не міг без чергової дози, сьогодні самі йдуть до державних наркодиспансерів, зізнаються у своїй залежності і просять порятунку… Однак у відповідь чують байдуже «вільних місць немає, а кількість виділених препаратів обмежена»…

Замісна підтримуюча терапія розглядається як варіант лікування наркозалежних, які фактично не можуть припинити вживання ін’єкційного наркотику, навіть якщо прагнуть це зробити. Для замісної терапії використовують легальні медичні препарати, які блокують потяг до нелегальних опіоїдів. Пацієнти отримують психологічне лікування та соціальну підтримку.
Наркозалежних із великим стажем лікують метадоном, молодих наркозалежних – трохи слабшим і доступнішим бупренорфіном.
Завдяки замісній терапії, у пацієнта немає необхідності шукати заборонену «ширку», знижується ризик інфікування ВІЛ, передозування, рівень криміналізації. Така терапія з часом дає можливість повернутися до нормального життя без наркотиків.

Ті, кому пощастило стати в чергу, подекуди роками чекають, поки звільниться місце. Відтак щодня наркозалежні знову і знову переживають ломки і йдуть красти заради чергової дози.

Сергій (ім’я змінено, – «КП») намагається вже рік стати на замісну терапію.

– Я – споживач ін’єкційних наркотиків. Маю інвалідність, хронічні захворювання, кілька судимостей за вживання і купівлю наркотиків. У мене зруйнувалася родина, від мене відмовилися батьки… Хронічні проблеми з поліцією, немає можливості влаштуватися на роботу, бо щодня вимушений шукати дозу, щоб нормально прожити. Пенсії за інвалідністю не вистачає, тому мені доводиться красти. Рік тому, коли я дізнався про замісну терапію, звернувся в наркологічний диспансер, щоб стати на метадонову програму. Пролежав там два дні, отримав статус наркозалежного, зібрав усе необхідне для того, щоб мене включили в програму. Проте мені відмовили, сказавши, що місць немає, – розповідає він свою історію.

– Програма – це останнє, на що в мене є надія, – каже Сергій. – Це останній шанс бодай якось змінити життя. У нашому місті наркотики настільки доступні, що стає страшно… Були б тільки гроші. Ті, хто не має заробітку, вимушені красти чи йти на інші кримінальні проступки. На роботу нас ніхто не бере, бо одразу видно – наркозалежний! До нас немає довіри. Мені завтра треба роздобути чергову дозу і я не знаю, де її шукатиму…

В аналогічній ситуації опинився і Дмитро (теж ім’я змінене, – «КП»). Він також неодноразово був судимий за крадіжки, які здійснював, щоб купити наркотики.

– Ще у 2014 році я звернувся в наркодиспансер, зібрав пакет необхідних документів і прийшов до лікаря. Він мені відповів, що місць немає і треба трохи почекати, мовляв, записуйся і коли підійде твоя черга – ми тебе викличемо. За цей час, поки стояв на черзі, я встиг відбути термін за крадіжки. Але черга досі не зрушила з місця…

Таких історій безліч. Фабула у них незмінна: наркозалежний, відмова в замісній терапії, злочини, в’язниця, зруйноване життя...

Втім ті, кому вдалося таки стати на програму, констатують, життя змінилося кардинально. Серед таких – Максим Горюнов. Він знайшов у собі сили стати на програму, повернувся до нормального життя і зараз допомагає вразливим групам населення, займається громадською діяльністю в КОБО «Відкрите серце». До того ж, він може не приховувати свого ім’я і сміливо говорити про своє минуле.

– Вперше спробував наркотики в 2003 році під час навчання в інституті, – ділиться Максим. – Тоді це був трамадол, який продавався вільно в будь-якій аптеці міста. Я до нього ставився з обережністю, оскільки близький мені друг помер від передозування трамадолом ще в школі напередодні випускного. Але в моїй компанії було модно його вживати, тому я спробував, а поступово втягнувся. Пробував і інші наркотики, великий інтерес викликав опіум (ширка), але перед ширкою був страх – її потрібно було колоти, а це могли помітити батьки, я цього боявся. І ось прийшов 2006 рік – по всій Україні прокотилися протести проти трамадолу і він зник з аптечних прилавків, але все ж його було можна купити з рук. Я вже закінчив інститут, жив окремо від батьків, мав відносини, займав непогану посаду. Але всі поступово переходили на «ширку», трамадол важко було знайти. Мене звільнили з роботи, я ставав все більш роздратованим, пробував «зіскочити» з наркотиків, але спрага брала верх. Про це дізналися батьки, мама плакала, тато кричав, але мене це не зупиняло.

 

– Я намагався лікуватися, але мене знову затягувало в це болото, – продовжує Максим. – Я вже не вірив, що можу змінити своє життя. Знав, що в місті є програма для залежних на базі наркодиспансеру, але ніяк не міг переконати себе піти на цю програму, бо багато чуток ходило, що це квиток в один кінець. Але в 2012 році навесні я зібрався і став на програму замісної терапії. Через кілька тижнів я став почувати себе зовсім по-іншому, з’явився сон, зникла дратівливість, а через кілька місяців я став схожим на людину і влаштувався на роботу. Довіра батьків повернулася.

В обласному наркодиспансері проблему не приховують, проте запевняють, вдіяти нічого не можуть. Пояснюють, з 2008 року там діє один кабінет, де видають препарати тим, хто вже включений у програму. Таких у Кіровограді – 176. В Олександрії пацієнтів, які отримують замісну терапію, – 72, у Світловодську – 40, кабінет на 17 чоловік працює в Знам’янці. Нині розглядають можливість відкриття такого кабінету в Новоукраїнці.

В обласному центрі в списку очікування, який ведуть соцпрацівники, – близько 30 людей. В середньому в місяць із черги, запевняють, у програму беруть дві-­три людини. Першочергово ставлять на терапію наркозалежних із ВІЛ-­інфекцією, гепатитами В і С, онкозахворюваннями та туберкульозом.

– Звільнитися місце може у зв’язку зі смертю пацієнта або якщо він вдало закінчує програму чи «випадає» з життя, наприк­лад, просто не з’являється і не виходить на зв’язок, – розповідає завідуючий денним стаціонаром для наркохворих обласного наркологічного диспансеру Олександр Мережко. – Для того, щоб стати на програму, треба прийти в наркодиспансер, лягти на стаціонар, пройти обстеження, дочекатися діагнозу, який підтверджує опіоїдну залежність, стати на облік, а вже потім у чергу. Немає такої області, де відсутні черги.

Керівництво наркодиспансеру каже, для того, щоб включити в програму більше пацієнтів, треба відкрити щонайменше ще один кабінет замісної терапії, оскільки ресурси вже відкритого не здатні фізично справитися з більшою кількістю пацієнтів.

– Кабінет, який діє при наркодиспансері, не може фізично охопити всіх, хто стоїть на черзі. Тому ми пропонували відкрити ще один кабінет на базі якогось лікувального закладу первинної медичної допомоги, – додає головний лікар обласного наркодиспансеру Микола Бенет. – Але поки це питання не вирішене, багато хто боїться працювати з залежними людьми, тому цей процес гальмується. Якби додатковий кабінет відкрили, то, скоріше за все, знайшлися б і додаткові препарати. Зі свого боку ми готові надавати консультації, рекомендації, підбирати дозування…

Першими помітили цю проблему і почали бити на сполох громадські організації, які займаються вразливими групами населення. Вони зазначають, замісна підтримувальна терапія є найбільш ефективною формою лікування для наркозалежних. Однак це часто не розуміють ані суспільство, ані посадовці, ані навіть лікарі.

– Багато людей не розуміють суті замісної терапії, – каже аналітик Кіровоградського обласного відділення Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД» Костянтин Данильченко. – Навіть деякі лікарі кажуть: «А чого це ми будемо підтримувати наркоманію?». Це дивно і сумно, бо замісна терапія розглядається не як панацея від наркозалежності, а як допомога людям, аби вони відійшли від ін’єкційних наркотиків, щоб продовжили лікування і насамперед не поширювали епідемію ВІЛ/СНІДу.

Виділенням препаратів замісної терапії займається Глобальний фонд для боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією. Держава жодного разу не купувала препарати бюджетним коштом. Втім, торік Кіровоградщина стала першим регіоном, якому вдалося закупити препарати за кошти місцевого бюджету.

– Спільно з обласним департаментом охорони здоров’я, з його очільником Олегом Рибальченком домоглися, аби з місцевого бюджету виділили кошти для придбання препаратів замісної терапії, передбачених обласною програмою, в розмірі 24 тисячі гривень, – каже Костянтин. – Цих препаратів вистачило, щоб поставити на програму додатково трьох ін’єкційних наркозалежних із ВІЛ-­позитивним статусом. В обласній програмі протидії СНІДу і так враховані були ці кошти, але їх ніхто не виділяв. Ми лобіювали це питання, проводили багато переговорів, робили аналітичні звіти. В результаті департамент охорони здоров’я нас почув. Цих препаратів вистачило до вересня цього року. Зараз вирішуються питання про подальше утримання цих людей.

За словами Костянтина, після 2017 року Глобальний фонд планує припинити фінансування замісної терапії. Тому держава має подбати, щоб люди, які отримували її, і надалі продовжували це робити.

– Ситуація виглядає так: міжнародні донори борються зі СНІДом в Україні, а Україна фактично нічого в цей час не робить, – констатує співрозмовник. – І так могло б тривати довго, якби Глобальний фонд не сказав, вибачте, але далі ми фінансувати не можемо. Тому зараз настав такий перехідний період, коли фінансування Глобального фонду зменшується, а до 2017 року воно взагалі зникне і має перейти в стовідсоткове фінансування держави.

– Якщо таких людей не підтримувати, вони випадають з життя суспільства взагалі, вони стають асоціальними, – додає Костянтин. – Вони не стоять на обліку в наркодиспансері, з ними бореться поліція, департамент протидії наркозлочинності, відповідно, держава витрачає кошти на поліцію, яка бореться з ними, коли така особа потрапляє до в’язниці – витрачають кошти на її утримання. Тобто замість того, щоб профінансувати цю програму, держава витрачає великі кошти на боротьбу з наркотиками і наркозлочинами. До того ж, зазвичай наркозалежні поширюють ВІЛ/СНІД. І якщо їх не витягувати з цього ланцюга, епідемія ширитиметься й надалі.

За даними Міжнародного благодійного фонду «Альянс громадського здоров’я», річне утримання одного наркозалежного в тюрмі обходиться державі мінімум у 25 тисяч гривень на рік. У цей час вартість замісної терапії на одного пацієнта у вісім разів нижча!