Сам за себе: Чи зможуть люди з вадами слуху зруйнувати світ тиші навколо себе?

«КП» уже неодноразово піднімала тему доступності в обласному центрі людьми з інвалідністю. Найчастіше газета писала про візочників. Однак чимало проблем мають і кіровоградці з вадами слуху та незрячі. Сьогодні «КП» розповість про тих, хто не чує. Ні, не чинну владу, хоча й про неї теж піде мова, а про тих, хто живе у повній тиші.

За сухою статистикою, людей, які не чують, або чують слабо, зараз у Кіровограді живе 350 осіб, в області – близько півтори тисячі!

– Нас часто не помічають, чи вдають, що не помічають, – майже в один голос кажуть кіровоградці з вадами слуху. – На нас зляться, що ми не реагуємо на звернення. Але ж ми у цьому не винні…

– Про нас згадують лише перед виборами. Масу всього обіцяють, і на цьому все. Останнього разу перед виборами мера нам обіцяли зробити в клубі ремонт, пандуси поставити, бо є серед нас такі, кому важко сходами підійматися, дорогу відремонтувати. Але рік минув, а нічого немає, – згадують обіцянки відвідувачі будинку культури для тих, хто не чує.

Директор закладу Оксана Горбенко зізнається, виживають нині як можуть.

– Самі складаємося грішми, спонсорів просимо допомогти. Зараз таким чином ремонтуємо спортзал, кімнати для відпочинку... Адже основне дозвілля для таких людей – тут, але грошей нам майже не виділяють, – констатує жінка.

– Важко ледь не на кожному кроці – у лікарні, в магазині. Навіть елементарно перейти дорогу пішохідним переходом складно, – підхоплює розмову 73-­річна Надія Лобода, яка взагалі не чує. – Наприклад, на «зебрі» на перехресті Андріївської і Соборної немає ні світлофора, ні знака «Глухі», а ми там часто переходимо, коли йдемо з будинку культури. Машини женуть і хтозна, коли можна перейти через дорогу. Буває часто, що машини сигналять, але ж ми не чуємо.

Пенсіонерка каже, проблемні місця є і на Лелеківці, і біля обласної прокуратури...

– На Шатила поставили такий знак, неподалік готелю «Турист» він є, але «зебру» там закатали під асфальт, – додає 69­-річна Євдокія Медяник.

– Нам зручніше їздити тролейбусами, бо ті зупиняються на кожній зупинці і не доводиться постійно зачіпати водія, аби зупинився на вимогу, – продовжує Надія Лобода.

У маршрутках, зізнаються глухі, часто стають об’єктами конфліктів.

– Коли пасажирові необхідно вийти, а ми стоїмо у проході, – бувають неприємні ситуації. Адже люди, мабуть, звертаються до нас, а ми ж не чуємо. Тоді й штурхають нас, певно ще й слівцем огрівають… Але ж ми не винні, – виправдовується Євдокія Медяник.

Та попри всі виклики сучасного світу, люди, які живуть у тиші, намагаються адаптуватися до реалій. Когось супроводжує перекладач, а хтось використовує записки, чи мобільні телефони, щоб пояснити свої потреби тим, хто чує.

– Буває, лікарі такі хами трапляються. Коли розуміють, що перед ними стоїть людина з вадами слуху, не хочуть обстежувати, ледь не за двері виставляють, вимагають, щоб із перекладачем приходив. Записками спілкуватися не хочуть. А у людини ж щось болить! Трапляється навіть, аби здати аналізи, вимагають перекладача. Навіщо? Випишіть мені направлення і все, а за результатами прийду з перекладачем. Так ні! – скаржиться 75­-річна Ганна Гуцало і додає, що швидку допомагають викликати родичі чи сусіди. – Коли на виклик приїздять медики, спілкуємося записками, але на це витрачається багато часу. Та все одно, дякуємо, що хоч не відмовляють. Добре було б, якби у нас лікарі бодай на елементарному рівні знали мову жестів.

– Загалом дуже рідко буває, що людина, яка добре чує, розуміє і знає мову жестів, – продовжує пенсіонерка. – Це надзвичайно приємно. Так само тішить, коли люди, які не знають мови жестів, все одно по­всякому намагаються порозумітися з нами. Ось на ринку я хотіла купити ковдру, продавець зрозуміла, що я не чую. Почала мені показувати, на калькуляторі вводила цифри – довжину, ширину, яку мені потрібно, тобто якось знайшла вихід із ситуації.

Щоб скупитися в магазинах чи аптеках кіровоградцям, які зовсім не чують, теж потрібно писати записки або ходити за покупками з перекладачем.

– Я не чую зовсім, чоловік погано чує, але наша донька Ліза – цілком здорова і знає мову жестів. Вона ходить у звичайну школу. Вчить англійську, займається плаванням. Також бере активну участь у наших заходах, виступає, співає пісні жестами, – розповідає свою історію 36­річна Марія Ксенофонтова. – Вона допомагає мені робити закупи, підказує, скільки грошей маємо заплатити, а на ринку продавцям каже, скільки і чого нам потрібно.

– Якщо сама скупляюся, то переважно ходжу в супермаркети. Там просто: набрала у кошик усього, розрахувалася на касі і все. А якщо на ринок іду, то показую, що не чую, потім пальцем вказую на те, що мені потрібно і скільки, – продовжує співрозмовниця «КП».

Ліки, пояснює жінка, купує за списком. Якщо чогось немає, грає з провізором у «показуху» – показує, що болить, а той здогадується і підбирає препарати.

– Також можу пояснити, що ліки потрібні для маленької дитини, показуючи рукою її зріст, – додає Марія.

Вікторія Яновська – мама майбутнього першокласника Артема. Жінка розповіла «КП», як обходяться сьогодні діти з вадами слуху. Її син відвідує спеціалізований навчально­виховний комплекс, який об’єднав у собі дитячий садок і школу для глухих.

– На заняттях дітки, так само як і здорові, малюють, вчаться основним правилам поведінки... Їм теж задають домашні зав­дання... Наш спеціалізований навчально­виховний комплекс має ще й спортивний нахил. До дітей приходять тренери, відбирають на різні гуртки. Багато хто починає ходити на плавання. Можливо й наш Артемко кудись піде, – розповідає Вікторія.

Її п’ятирічний син, як і решта дітей, любить дивитися мультики. Однак ті, що показують по телевізору, розуміє не всі.

– Артем любить дивитися мультики, але, наприклад, «Лунтика» не дивиться, бо не розуміє його. Там більше розмовляють, ніж показують. Йому зрозуміліші, де багато рухів. Зараз показують мультик, де чоловік перевтілюється на людину­павука та бігає, стрибає, махає руками, кривить обличчя – це один із улюблених мультиків, – пояснює жінка.

Дорослі натомість нині в основному використовують інтернет­контент. Там «качають» передачі, фільми з сурдоперек­ладом чи титрами.

Інша ситуація з пенсіонерами. Інтернет для них не надто доступний, а телевізор – це швидше випробування на міцність нервів. Адже сурдопереклад дають не всі телеканали, титри до фільмів зникають швидко і їх не встигають читати, або взагалі перекривають рекламою.

– Дуже дрібні титри до новин, і швидко йде рядок із текстом. Часто буває, що текст і картинка не співпадають і нам важко все одразу сприйняти та зрозуміти. От як нам бути?! – риторично запитує пенсіонер Дмитро Новик. – Це неповага до таких, як ми.

Аби хоч якось розважити літніх людей, які не чують, у будинку культури двічі на місяць їм влаштовують збори. Там розповідають новини, обговорюють передачі й різні серіали.

– Я вибираю найважливіші новини і переповідаю їх мовою жестів. Також розповідаю про політиків, зірок – їм усе це цікаво, – розповідає далі директор будинку культури Оксана Горбенко. – Турецьку «Роксолану» любили дивитися. Дуже цікава передача «Говорить Україна», часто про неї запитують. Я їм переказую, про що там ішла мова.

Не залишаються жителі міста з вадами слуху осторонь і теми перейменування. Для них це чи не основне питання. І насамперед із практичної точки зору.

– Вони майже на кожних зборах активно обговорюють цю тему. Кажуть, голосували за одну назву, а в результаті місто назвали інакше, – ділиться Оксана Горбенко.

– Ну як це, Кропивницький?! – дивується і сердиться 73-­річний Дмитро Новик. – Мовою жестів нас тепер показують як бур’ян, кропиву, або ж і ще гірше – болячку якусь.

Про себе директор будинку культури розповідає, що в її родині не чує чоловік.

– Моєму чоловікові – Артему, як водієві, дуже важко. Взагалі, усім водіям, хто має проблеми зі слухом, важко зрозуміти, коли, наприклад, їдуть патрульні, пожежні чи «швидка»… Увімкнули вони сирену чи ні. Поліція, буває, патрулює з проблисковими маячками, а вони не знають, що робити: поступатися дорогою чи ні, бо не чують сирени. Відповідно, не чують і коли їм хтось сигналить, – пояснює Оксана Горбенко.

Жінка каже, зараз мало хто, у тому числі й сама поліція, звертає увагу на спеціальний знак на автомобілях глухих.

– Існує спеціальна позначка, що вказує: за кермом людина, яка не чує – на жовтому кружечку три чорні менші кружечки. А водії часто сигналять таким людям, що в інших, ледь перетинки не тріскають! Патрульні, буває, зупиняють для перевірки документів, починають щось казати, він показує – «не чую», ті махають рукою і йдуть, – продов­жує співрозмовниця «КП».

Щоправда, не всі власники машин, які зле чують, чіпляють спеціальну позначку. Пояснюють, часто такий знак показує злодіям, що на автівці немає сигналізації, а відтак її легко обчистити.

Свого сина, який добре чує та розмовляє, Оксана Горбенко вчить мові жестів ледь не з народження.

– Андрій бігає, грається з глухими. У нього ж тато й дядько не чують. Я сама його вчила мові жестів. Коли починав розмовляти, тоді і жестам учила. Інколи не хоче так спілкуватися, то перестаю з ним розмовляти. У такій ситуації син вимушений перейти на жести. Андрій ходить до звичайного садочка, піде і до звичайної школи. Матиме змогу вступити до вишу, – каже директор будинку культури і зауважує, на жаль, людям, які не чують, доводиться в основному після школи відразу йти працювати.

– У Кіровограді з цим проблема, бо глухим після школи ніде вчитися.­ Їм потрібно або їхати в інше місто, або йти працювати, але і це серйозне випробування. У Кривому Розі, наприклад, є спеціалізовані училища. Аналогічні заклади існують в Одесі, Херсоні, Харкові… Там переважно навчають на плиточників, швачок. У Херсоні можна вивчитися на зубного техніка, – говорить вона. – Є у мене знайомий, який погано чує, але розмовляє нормально. Влаштувався в один із супермаркетів вантажником, пропрацював там місяць. Отримав близько чотирьох тисяч зарплати. А потім керівництво дізналося, що він інвалід. Його перевели на іншу посаду, сказали, що працюватиме тільки там і за це отримуватиме мінімальну зарплату. Мовляв, «у тебе є пенсія, тобі вистачить».

Утім, якщо не здаватися і постійно боротися за себе, шанси вступити до вишу й досягти високих результатів є. Кіровоградець, чемпіон світу з кульової стрільби Сергій Фомін довів це власним прикладом.

– Я ходив у звичайну школу до 8 класу. До спеціалізованої, де навчалися діти з вадами слуху, перейшов у 9­-10 клас – ускладнилося захворювання. Закінчив її, вступив у технікум, а далі – на заочне відділення до КНТУ. Згодом почав займатися стрільбою. У 2011 мене відібрали на Чемпіонат Європи, – ділиться досвідом чемпіон.

Нині Сергій чимало їздить за кордон і має можливість порівняти, як там і в його рідній країні ставляться до людей з особливими потребами. Каже, різниця відчутна. Такі, як він, в Україні частіше не можуть піти в кіно, бо немає субтитрів, а за кордоном це взагалі не проблема.

– У мене складається таке враження, що до глухих і тих, хто має слабкий слух, краще ставляться не тільки за кордоном, а й навіть в Україні, але не в Кіровограді, – додає Оксана Горбенко. – Хотілося б, щоб нас розуміли, щоб здорові люди бодай трохи знали мову жестів. Чому у вишах не зроблять хоча б раз на місяць такий урок розуміння? Не треба заглиблюватися у глибокі знання, хоча б елементарні ази, хоча б дактиль (алфавіт жестів). Натомість глухі часто задовольняються щонайменше байдужістю… Як оточуючих, так і можновладців. Влада каже: все для народу, але для таких людей нічого не роблять, їх уникають. Невже народ – це лише ті, хто здатен чути? Глухі – не народ?!