Найжахливіший вірус, який є на Землі, – це не ВІЛ, а людський ідіотизм!
Знаєте, чим відрізняється ВІЛ-позитивна людина, від неінфікованої? Тільки тим, що кожного ранку вона приймає антивірусні пігулки і… все. Вона так само, як і інші, будує кар’єру, закохується, створює сім’ю і народжує абсолютно здорових дітей. Приймаючи ліки, вона живе нормальним життям і убезпечує від інфікування близьких. Та насправді у нашому, такому освіченому, суспільстві про цю просту різницю відомо небагатьом. Принаймні, не стільком тисячам, мільйонам людей, щоб ВІЛ-позитивні почували себе комфортно, а не були ізгоями.
ВІЛ-позитивним в Україні живеться непросто. Не тому, що кожного ранку вони приймають ліки. Навіть у наш час, коли, здавалося б, про ВІЛ мають знати усі, ставлення оточуючих до людей із позитивним статусом змушує останніх почуватися, як мінімум, неповноцінними. Більшість приховує свій «соромний» діагноз. Сказавши правду, вони неминуче зіштовхнуться з дискримінацією і осудом. Далеко не в усіх вистачає духу розповісти про все, як є, близьким та родичам, не кажу про те, щоб заявити про свою хворобу на всю країну. Однак такі люди є. Один із них – Дмитро Шерембей, з яким «КП» вдалося поспілкуватися.
На вигляд цей чоловік абсолютно нічим не вирізняється з-поміж інших. Дмитрові – 36, він працює, має дружину і двох дітей. І все це не дивлячись на те, що дванадцять років тому лікар проголосив йому смертельний вирок. Саме тоді він дізнався, що є ВІЛ-позитивним. Тоді це означало, що жити залишилося недовго.
– Дванадцять років тому я потрапив у лікарню. Тоді у мене була вага
Каже, коли йшов здавати тест на ВІЛ, підозрював, що ймовірність позитивного результату аналізу є, бо протягом кількох років вживав важкі наркотики і мав багато незахищених сексуальних зв’язків. У той час технології тестування були набагато гірші, тож чекати на результат треба було два тижні.
– У цей час людина знаходиться у стані роздумів. А варіантів існує небагато. Їх всього два: або ти інфікований, або ні. Я так само роздумував над сценаріями свого життя. Перший: мені кажуть: «Ти здоровий!», я іду і продовжую жити, як раніше. Другий – мені повідомляють, що я інфікований. Це означало високу ймовірність летального наслідку і передбачало боротьбу за життя, – згадує Дмитро.
Але тоді, зізнається, його більше хвилювала не подальша організація свого життя, а те, на що його відтепер витрачатиме. Саме тоді він прийняв для себе просте, але дуже важливе рішення. З того життя Дмитра почало кардинально змінюватися.
– Я ніколи не зізнавався своїм близьким про те, як я їх люблю. Мені здавалося, що життя таке довге, і я ще все встигну сказати. Але тоді сказав собі: «Господи, як мало часу!», і вирішив витрачати його тільки на найважливіше. Цим найважливішим були і є люди, яких я люблю. Я зрозумів, що завдання номер один у моєму житті – зробити їх щасливими. Нічого іншого я не хочу. Діагноз наштовхнув на переоцінку таких понять як «час», «люди» і моє ставлення до них, – зізнається Дмитро.
Найбільше за все його хвилювала реакція близьких на хворобу. Не тому, що їх ставлення до нього самого могло змінитися, а через те, що для рідних це стане трагедією. Тож деякий час він приховував хворобу. Але врешті-решт важка звістка все-таки дійшла до його родини.
– Уявіть картину: хвора людина втішає близьких, щоб вони не хвилювалися, що вона хвора! Ось так я живу фактично дванадцять років. Але я щасливий! Я розумію це кожного вечора, коли перед сном цілую своїх дітей. Не існує якихось особливих джерел натхнення жити далі. Я просто від життя все горну лопатою. Треба забирати всю радість і щастя від нього, і роздавати стільки ж людям, – ділиться своєю філософією Дмитро.
– Я не прибічник того, щоб змінювати людей хворобами. Мені цей «фашизм» не подобається. Змінила мене саме хвороба чи ні, я не знаю. Але вважаю, що люди не повинні чекати приводу, аби змінити своє життя. Невже обов’язково треба потрапити в аварію, щоб вирішити стати кращим? – дивується він.
У житті Дмитра з того часу змінилося не тільки ставлення до оточуючих, а й рід занять. Саме тоді чоловік почав займатися активною громадською діяльністю. Допомагати іншим ВІЛ-позитивним. Спочатку це була своєрідна група взаємодопомоги, зустрічі підтримки. А сьогодні Дмитро очолює департамент комунікації, політики та адвокації «Всеукраїнської мережі ЛЖВ».
За роки своєї роботи він зіштовхнувся з сотнями випадків дискримінації людей, які живуть з ВІЛ. Каже, дуже розповсюджені приховані форми дискримінації, коли таких людей виживають з роботи, зі школи… Та найбільше їх утискають у медзакладах. ВІЛ-позитивні народжують у коридорах, їм відмовляють в оперативному лікуванні тощо. Треба розуміти: якщо лікарі проявляють таке ставлення до хворої людини, то інші відносяться ще гірше.
– Колись абсолютно безграмотні люди публікаціями у газетах і виступами на телебаченні формували хибне уявлення суспільства про цю хворобу. Це скалічило чимало життів. І на сьогоднішній день є люди, які підозрюють, що інфіковані ВІЛ, але ніколи не здадуть тест. Тому що бояться реакції суспільства. Яне скажу, що це дурні люди. Вони просто не хочуть знати про свій стан з тієї причини, що бути ВІЛ-позитивним – соромно. Та найжахливіший вірус, який є на Землі – це ідіотизм. Він, по суті, скалічив долі мільйонів людей, – вважає Дмитро. – Людина з ВІЛ помирає, якщо не вживає ліки. Донести це до людей надзвичайно важливо. Якщо ВІЛ-позитивний почне приймати пігулки, хтось не залишиться сиротою, у когось не помре дитина, хтось просто житиме.
– Я думаю, що соромно бути ідіотом. Тому що це називається недоліком розуму, коли ти з якоїсь причини – чи через сексуальні уподобання, чи через політичні чи релігійні погляди, починаєш ставитися до людини погано. ВІЛ-позитивні люди такі, як і інші. У них є сім’ї, вони пишуть книги, знімають фільми і будують своє життя, як усі. Я відкрито виступаю як людина, що живе з ВІЛ. У мене є дружина і двоє дітей, у січні народиться третя. Я не хочу, щоб вони мене соромилися. Я хочу, щоб мої діти сміливо могли казати правду і любили мене таким, який я є. Те, як до мене ставляться люди, мене не хвилює. Існує маса причин, чому вони мене можуть не любити. І ВІЛ буде чи не останньою з них. Я сам не турбуюся з цього приводу, і вчу цьому інших ВІЛ-позитивних. Мене хвилює те, як я ставлюся до людей, а не вони до мене, – говорить він.
Дмитро впевнений: для того, щоб вилікувати суспільство від «ідіотизму», який заважає ВІЛ-позитивним відчувати себе комфортно, треба масштабно проінформувати всю країну про те, що така людина відрізняється від іншої лише тим, що приймає зранку ретроантивірусні пігулки. Що ця безкоштовна терапія дозволяє їй нормально жити, будувати сім’ю, народжувати здорових дітей і бути абсолютно безпечною для інших. Натомість велика кількість українців досі думає, що ВІЛ – дорівнює смерть.
– Я вірю, що настане той час, коли в Україні люди зможуть вільно говорити про себе правду і не боятися осуду, тому що колись поняття ВІЛ взагалі не матиме ніякого соціального забарвлення, – сподівається Дмитро Шерембей.
