Кіровоградець на візку подався у мандри світом

41-­річний Сергій Сіроштан з обласного центру шістнадцять років прикутий до інвалідного візка. Подорожувати за кордон – мрія, яку він втілив у життя. За останні чотири роки кіровоградець побував у Тунісі, Єгипті й двічі у Туреччині. Про мандрівки за кордон, бар’єрне суспільство та ставлення до людини з інвалідністю поза межами України він розповів «КП».

Страх перед «доступністю»

Спочатку Сергій із захопленням лише читав і передивлявся в інтернеті відео про різні країни. Усе, що міг собі дозволити, – вибратися на вулицю, аби прогулятися рідним містом – десь у центрі чи в Ковалівському парку.

Чоловік часто мріяв про мандрівки, однак зупиняло лише одне – візок. Оптимізму не додавали й «умови» в рідній країні – непристосованість більшості тротуарів, вулиць для осіб із інвалідністю.

А ще думка – як самому потрапити у літак? Як зорієнтуватися в чужій країні? Як спілкуватися з людьми, не знаючи мови? Як на нього, туриста з інвалідністю, реагуватимуть там? Чи зможе самостійно перейти дорогу, потрапити в готель, або купити їжу в магазині?..

Зрештою, наважився – раптом в інших країнах таких бар’єрів не існує…

У Туреччині чоловіка забули в аеропорту

Перша подорож Сергія була чотири роки тому. Полетів у Туреччину, у місто Кемер, а згодом опинився у Мармарисі. У 2013-му мандрував Тунісом, а цьогоріч – Єгиптом. Одна подорож цього відважного чоловіка триває від 11 до 14 днів, упродовж яких він встигає «познайомитися» якнайбільше з країною.

– З обласного центру до аеро-порту я добираюся звичайною маршруткою. Вона без будь-яких зручностей для людей із інвалідністю. Сперечаюся з водіями, адже здебільшого вони мене просто не хочуть везти, аргументуючи тим, що немає куди поставити інвалідний візок. Діставшись із горем навпіл до аеропорту, мені допомагають сісти на літак. У «Борисполі» у мене ніколи не було проблем. Новий термінал D, який відкрили до «Євро-2012» дуже зручний, з усіма пристосуваннями і навіть з туалетом для людей із інвалідністю. У хлопця, який мене зустрічав і допомагав зійти з літака, я цікавився, чи багато людей-візочників прилітає у Бориспіль. Він сказав, що по кілька десятків щодня, є навіть один чоловік, який регулярно літає на побачення в іншу країну, – розповідає Сергій.

Чоловік каже, у Туреччині й Тунісі його зустрічав персонал із рейсу. Щоправда, коли востаннє мандрував турецьким містом, потрапив у халепу.

– У Туреччині мене просто… забули через халатність. Але я нагадав про себе. Квитки купував разом із путівкою, тому всі клопоти з перельоту взяло на себе туристичне агентство, – уточнює він.

Не зовсім «привітно» до туриста на візку поставилися й у Єгипті. Каже, порівняно з Туреччиною й Тунісом, його взагалі там покинули напризволяще.

– У Єгипті мене «зняли» з літака і залишили в аеропорту. В інших країнах завжди допомагають тим, хто користується інвалідним візком, пройти паспортний контроль і дістатися з багажем до автобуса. У Єгипті такого не було. Тамтешні люди не надто добре ставляться до візочників, – порівнює мандрівник.

Готельний номер – удвічі дорожчий

Перш ніж летіти до іншої країни, чоловік домовляється з туристичним агентством про те, щоб йому підібрали відповідний до його потреб номер. У першу чергу це стосується вільного простору в кімнаті, щоб можна було без перешкод пересуватися.

– Ширина дверей зазвичай повинна бути більшою, щоб легко заїжджати всередину. Без порогів і сходів, або з внутрішнім пандусом. Туалетна кімната має бути обладнана щонайменше поручнями, аби можна було самостійно себе обслуговувати. Враховується також висота умивальника, нерідко – дзеркало, яке регулюється під зріст людини. Елементарні принципи організації простору під потреби людей із інвалідністю, а також батьків, які подорожують із дітьми, чи туристів із валізами на великих колесах мають бути враховані. У готелі також повинна бути зручна простора кабінка ліфта, у ній великі кнопки з цифрами, щоб людям із порушенням зору було більш комфортно ним користуватися, наявність інформаційних табло тощо, – пояснює співрозмовник «КП» і додає, що за такі номери готелі беруть подвійну плату.

На екскурсії в Туреччині й Тунісі чоловік їздив звичайним великим автобусом, інколи орендував авто з водієм.

– Я мандрую сам, скористатися громадським транспортом самостійно важко. Тому мені допомагали молоді або ж люди мого віку, і навіть, що приємно здивувало, самі водії. А торік, коли я був у Мармарисі, туроператор за мною взагалі закріпив гіда, який безкоштовно мене супроводжував, – ділиться Сергій.

Вулична інфраструктура: перейти дорогу – чи не найбільше обмеження

За кордоном стереотипи щодо бар’єрного суспільства у Сергія зникли. Каже, у турецьких містах і Тунісі не було жодних проблем із доступністю до магазинів, супермаркетів, кафе... Майже у кожному закладі належно обладнані пандуси, а в середині можна було безперешкодно пересуватися. Єдині труднощі виникали тоді, коли треба було перейти дорогу.

– Були певні нюанси, коли доводилося переходити дорогу. Наприклад, у Тунісі взагалі немає знаків і світлофорів, головне – потрапити у потік транспорту і він тебе донесе куди потрібно. А в Туреччині водії не зважають на пішохідні переходи. Як кажуть, хто не встиг, той запізнився. Тому навіть не знаю, у якій країні людям на візках пощастило більше, – сміється мандрівник.

Іноземців вражало, що я подорожую самостійно

За кордоном ставлення жителів до туристів на візках абсолютно різне. Десь усіма можливими способами підтримують, десь не помічають, а десь – відверто ігнорують. Утім, як би там не було, каже Сергій, всюди є люди і людиська.

– У Єгипті найбільше розлютило, коли мене залишили в автобусі, щоб не напружуватися і не підштовхувати там, де інвалідний візок не міг проїхати. Це при тому, що за екскурсію я заплатив, – ділиться мандрівник і додає, що дуже швидко нагадав про себе і більше таких «прикростей» не виникало.

– На жаль, усе, як у нас – без сварки людину на візку не побачать і не почують! У Тунісі люди живуть бідно, дуже бідно, але багато хто відмовлявся від грошей і допомагав щиро від душі, – порівнює він.

Натомість Сергій пригадує доброзичливих і привітних жителів Тунісу, які готові прийти на допомогу.

– Якось я спричинив затор на дорозі. Хотів спочатку пропустити транспорт, однак водії дали мені зрозуміти, що не поїдуть поки я не переїду на інший бік вулиці. Це насправді дуже здивувало і зворушило водночас. У нас такого «жесту» годі дочекатися. А ще був показовий випадок, коли я плавав Егейським морем. Мене заносили на яхту і навіть висаджували, на моє прохання, на один із островів. Саме в такий момент не обійшлося без пригоди. Спочатку винесли візок, а потім мене. Коли ж допомогли сісти у нього, я помітив, що одну деталь від візка втопили. Про це сказали одному з членів команди яхти, то він пірнув і знайшов її, – розповідає герой «КП».

Що у підсумку

Загалом, каже Сергій, він щасливий із того, що, попри деякі «обставини», йому вдалося втілити в життя свою мрію, зустріти добрих і чуйних людей, побачити світ…

– Позитивних вражень від мандрівок Тунісом і турецькими містами чимало. От їдеш, а з тобою вітаються, усміхаються, піднімають великий палець вгору! Я повернувся в Україну, й кілька разів у нас на вулиці усміхнувся незнайомим людям, та на мене у відповідь подивилися, як на божевільного. Я відразу відчув, що вдома… – ділиться насамкінець мандрівник із інвалідністю. – У Тунісі дуже здивувало, коли я приїжджав у бар біля басейну, група італійців там вітала мене вигуками: «Україна – супер!». А тренери молодіжної збірної Лівії з футболу попросили зі мною сфотографуватися. Їх вразило, що я подорожую самостійно.