І тут зі стіни рову відпала скиба землі, а з-під неї зі стуком посипалися дитячі кісточки…

Минуло два роки з часу, як у селі Ятрань Новоархангельського району пошуковці знайшли останки померлих від голоду у 32-33 роках. Поховання відшукали завдяки наполегливості пенсіонера Володимира Криворучка. Він збирав свідчення людей і вирішив за всяку ціну поховати загиблих по-християнськи.

 

Нарешті це відбудеться. У день 80-ї річниці Голодомору, 23 листопада, по померлих відправлять панахиду.

 

Уперше Володимир Криворучко торкнувся теми голодомору на початку 90-х. Будучи головою комісії з реабілітації жертв політичних репресій в Одеській області, він уважно вивчав матеріали тих страшних для України років у архівах КДБ. Та більше заглибився у цю тему чоловік, коли захворіла його мати і він приїхав додому, до рідного села Ятрань. Під час безсонних ночей вона розповідала про жахи голодомору, який спіткав українців у 32-33-х роках.

 

– Сільська рада разом з колишнім директором Ятранської семирічної школи до 1992 року зібрали свідчення односельчан про майже півтори сотні померлих. Наступного року списки цих людей викарбували на пам’ятнику жертвам, що я виготовив, а голова тодішнього колгоспу встановив у центрі села, біля церкви. Уже тоді виникали питання щодо розташування меморіалу. Відповідь напрошувалася логічна: він повинен стояти на місці масових поховань. Але де вони? Про це я запитав у своєї матері. Вона розповіла, що перших людей, які вмирали в 32-му, рідні ховали на кладовищі. А коли в 33-му люди гинули масово, то їх уже звозили возами і викидали в ями. Мертвих і ще живих, – переказує Володимир Криворучко.

 

Тоді він почав збирати свідчення про ті роки і займатися пошуками поховань. Допомогла у цьому й історія, яку мати – Анна Єфремівна – розповіла незадовго до смерті.

 

– Навесні 33-го її подружку разом із померлими батьками та братами ще живою вивезли до ями з людськими трупами. Аби врятувати дівчину, мама носила лободу і берестяну кору, адже самотужки вибратися з ями тій забракло сил. Та старання мами виявилися марними – одного дня прийшовши туди, вона знайшла свою подружку вже мертвою, – переповідає пенсіонер.

 

Опираючись на розповіді матері та ще кількох живих свідків тих подій, Володимир Криворучко вирішив розкопати те місце. Знав лише, що воно за кладовищем, у яру. Спершу пробував вести пошуки металошукачем, однак не вийшло. Тож довелося шукати наосліп.

 

– Зрозумів, що одному це не під силу, вирішив знайти підтримку в селі. Довго готував аргументи, аби вмовити Володимира Джугостранського, голову СТОВ «Ятранське». Та він, щойно почув перші слова, перебив мене: « Якщо усе це правда, то чого ми тут сидимо? Поїхали», – пригадує наш співрозмовник.

 

Руйнувати треба було більше ста метрів дороги, адже поховання, за свідченнями людей, мали бути під асфальтом. Шукачам дорікали тим, що вони нищать дорогу, але ті все­таки знайшли рештки односельчан. Та далося це нелегко.

 

– Цілий день пошуків не дав результатів. Останній раз піднімається ківш… і нічого… Глохне трактор. І тут із стінки рову відпадає невелика скиба землі. А з­під неї зі стуком, котрий я не забуду ніколи, посипалися дитячі кісточки, – з жахом згадує Володимир Криворучко і додає: саме тоді з’явилася надія на те, що ми робимо правильно і робота ця недаремна.

 

Потім були ще два дні розчарувань, але останній ківш трактора відкрив яму, заповнену останками дорослих. Скільки було знайдено – не досліджували.

 

Однак поховати людські кістки по-християнськи шукачам не вдалося. Раптовм нагрянули комісії, погрожуючи кримінальною справою.

 

– У нас були неприємності. Ми не мали права проводити розкопки, треба було все погодити, а ми не встигли цього зробити. У результаті нам, можна сказати, пробачили. Але наказали далі не копати, усе загорнути, позначивши місця, – розповідає ентузіаст.

 

– Ми кістки ті не чіпали. Нам категорично заборонили їх діставати, бо припускали, що це можуть бути останки не жертв голодомору, а якоїсь хвороби. Пізніше погодилися, ознайомившись зі свідченнями людей, – додає Володимир Криворучко.

 

На тих місцях згодом з’явилися дві символічні могили з хрестами. Пізніше – дзвіниця. А ще – каміння, яке пенсіонер збирав по всьому селу від огорож обійсть людей. Пояснює, вибирав таке каміння, яке нагадувало б або стелу, або парус, щоб написати прізвища жертв голодомору на кожному з них і встановити на могилах.

 

– Ще ми хотіли побудувати капличку, але потім вирішили звести на кладовищі церкву. Ми зробили вже верх, купол, хрест. Усе гарне, з позолотою. Але ще не встановили – немає ні грошей, ні спонсорів, – констатує Володимир Криворучко.

 

Рештки заморених голодом ятранців відспівають завтра. Ініціатори перепоховання запрошують до села усіх небайдужих.

 

– Також ми поставимо п’ять дзвонів. Протягом 150 днів від 23 листопада щодня на честь одного із загиблих звенітиме дзвін у визначений час, – ділиться задумом Володимир Федорович. – Кількість днів відповідає кількості встановлених прізвищ померлих від голоду. Так ми вшануємо пам’ять кожного.