«Кохання без кордонів»: як кіровоградка боролася за заморського принца

Потрапити у великий проект, у якому мріють взяти участь тисячі українок, насправді реально. На власному прикладі це довела кіровоградка  Алла Резніченко, яка зайшовши якось на сайт каналу «1+1», аби почитати новини, випадково помітила інформацію про новий проект «Кохання без кордонів». Алла просто відкрила сторінку, просто заповнила анкету і просто… стала учасницею шоу!

 

Для великого почуття не існує відстаней, вважають автори романтичного реаліті «Кохання без кордонів». Вони знайшли четверо героїв – трьох хлопців і одну дівчину, які довгі роки проживали далеко від України й досягли всього, але так і не зустріли кохання. Саме за них – загадкових іноземців з українською душею – змагалися українські дівчата й хлопці. Як все відбувалося «КП» ексклюзивно розповіла Алла Резніченко.

 

– Алло, розкажи, як тобі вдалося потрапити на проект?

– Зайшла на сайт «1+1» подивитися новини, і випадково побачила інформацію про «Кохання без кордонів». Там потрібно було виконати завдання – написати лист коханій людині і вислати свої фото. І я вирішила спробувати. Мені було цікаво, чи це реально взагалі потрапити на такий масштабний проект. Через два тижні мені зателефонували і сказали: приїжджайте до Києва на кастинг. Я з'їздила і якось ніби забула про це. Коли мені організатори телефонують і кажуть, що в Кіровоград приїде знімальна група знімати про мене візитку! Я була в шоці. Думаю, оце закрутилося, оце понеслося!

 

– Чи багато було бажаючих взяти участь у проекті? 

– Для мене все відбувалося якось легко, але виявилося, що претенденток було більше тисячі. Для участі в шоу вибрали всього лише п'ятнадцять дівчат. У їх число потрапила і я. Коли проходила кастинг, зовсім не вірила, що мене виберуть. Це стало для мене великою несподіванкою. Напевно, якщо надмірно чогось хочеш, воно, швидше за все, не виходить. А коли хочеш, але в той же час відпускаєш ситуацію, бажане приходить саме собою.

 

– Які стосунки склалися між учасницями «Кохання без кордонів»? 

– З дівчатками я познайомилася вже на самому проекті. Всі були з різних міст – Кам'янець­Подільського, Полтави, Києва. З Кіровограда я була одна. Зовні ми, може, й були дещо схожі, а от за характерами – абсолютно різні. Ми, звичайно, намагалися знаходити спільну мову, тому що всі разом жили. Наш наречений Марк – в одному будинку, а ми в окремому. Але конкуренція відчувалася, особливо ближче до завершення проекту.

 

– Що собою представляє Марк? 

– Усього в проекті було троє наречених­чоловіків і одна наречена. На кожного з них припадало по п'ять потенційних других половинок. Я в компанії чотирьох дівчат вирушила до Канади, у Монреаль. Там живе Марк. Йому 35 років, він займається ресторанним бізнесом. Бабуся Марка переїхала до Канади ще в сорокових роках. Здається, там і заміж вийшла. У неї народилася донька, якій вона з народження прищеплювала любов до України, рідної мови, традицій. Це все перейшло і до Марка. Думаю, так станеться згодом і з його дітьми. Вражає те, як вони люблять Україну, хоча і не були тут жодного разу: ні він, ні його мама. Це зворушливо. У багатьох українців немає такої любові і прихильності до рідного, як у них.

 

– Як пройшла перша зустріч з нареченим? Якими були перші враження? 

– Кожна дівчина уявляла Марка по­своєму. У кожної склався в голові свій образ. Особисто я не бачила навіть його фото. Коли їхала, знала тільки ім'я. Уперше зустрівшись з Марком, я побачила худенького хлопчика, що злякався наречених, яких приїхало відразу п'ятеро. Всі дівчатка теж дивилися на нього такими ж переляканими очима. Одній з учасниць – Владі, він одразу зовсім не сподобався, вона це говорила нам після зустрічі. Моє ж перше враження про Марка було хорошим. Я побачила в ньому приємну доброзичливу людину. Подальше знайомство один з одним вже відбувалося в процесі зйомок.

 

– Розкажи, як проходили ваші побачення? 

– Були індивідуальні побачення, а були зустрічі з Марком всіх дівчат відразу. Кожне з них було своєрідним, цікавим. Теплим і хвилюючим стало знайомство з родиною Марка. Він привів нас у гості до бабусі, мами і брата. На зустріч з ріднею ми пішли втрьох. Тоді дві учасниці вже вибули з проекту.

Мені дуже сподобалася його сім'я. Вразило те, що вони цінують українські традиції набагато більше, ніж у нас в Україні. Розмовляють українською мовою, в будинку – скатертина з українською вишивкою. До речі, бабусі Марка вже 94 роки. Це вона навчила української мови та наших традицій його маму, а потім і його самого.

Правда, та мова, якою говорить Марк, трохи не така, як наша. По­перше, відчувається акцент. По­друге, мова трохи застаріла, адже він знає українську зі слів бабусі, яка давно виїхала з України. Іноді Марк говорив такі цікаві слівця, що неможливо було не розсміятися.

У Монреалі є українська громада, там часто проходять зустрічі, організовуються аукціони. Виручені гроші йдуть на допомогу обдарованим дітям. Ми теж зробили свій внесок. Разом ліпили вареники, потім продавали їх. Зібрали близько двохсот доларів, передали Марку. Він сказав, що не має значення, яка вийшла сума: велика чи маленька, головне – що ми внесли свою частку для втілення таких благородних цілей. Мені це дуже сподобалося.

Ще одне побачення було на кленовій фермі. Цікаво як у Канаді користуються дарами природи і готують багато чого з кленового сиропу. Роблять різні цукерки, смачне вино. Для мене це було відкриттям. Було чудово, що ми якраз потрапили на свято на цій кленовій фермі. Там зібралося дуже багато людей цілими родинами. Торжество проходило весело, душевно. На столах зовсім не було алкоголю. Всі танцювали і відпочивали без нього. І було весело.

 

– Яким було перше індивідуальне побачення з Марком? 

– У мене з Марком було перше і єдине побачення наодинці. Звичайно, це було хвилююче. Як і знайомство з мамою Марка і його близькими. Ти йдеш в чужу сім'ю, знаєш, що тобі будуть ставити якісь провокаційні питання. Страшнувато було. Нібито сидиш, розмовляєш, їси, а відчувається, як на тебе дивляться, спостерігають і оцінюють. Ближче до кінця проекту у дівчаток вже були якісь претензії до Марка, ревнощі, кожна хотіла щось довести. Я не хотіла напружувати Марка, мені хотілося добре провести з ним час, відпочити, розслабитися. І щоб він уже з цього робив якісь висновки щодо мене та інших дівчаток. Я з проекту вибула третьою. Ми залишилися з Марком друзями. Між ним і рештою двома дівчатками вже зав'язалися якісь більш романтичні стосунки. А у нас суто дружні. Чимось більшим їх не можна було назвати як з боку Марка, так і з мого.

 

– Тобі хотілося виграти проект? 

– Якби я відчула щось більше до Марка, то так. Але я його сприймала просто як друга. Це ж не так, що приїхав і відразу полюбив. Не знаю, може, потрібно, щоб людина щось зробила для тебе, ставилася до тебе по­особливому. А Марк виявляв це до всіх дівчат. Для мене цього було недостатньо. Тому я, може, не зовсім відкрилася йому, може, не хотілося відкриватися.

 

– Тобто ти абсолютно не засмучена тим, що довелося покинути «Кохання без кордонів»? 

– Ні, абсолютно не засмучена. Я була щаслива, що нарешті їду додому і побачу своїх рідних, близьких, друзів. Адже перебувала в Монреалі майже місяць. Брала на роботі відпустку, яка тепер запам'ятається мені на все життя. Я була в прекрасному настрої. Мені друзі, знайомі казали, що переживали, плакали, що я пішла з проекту. А я навпаки була рада, що просто взяла участь в ньому.

 

– Марк подарував тобі щось на пам'ять? 

– Так, подарував ланцюжок з кулоном. Від його мами я отримала сережки. Вона дарувала їх кожній учасниці проекту, але прикраси для кожної були різні. Вона так їх підібрала, що подарунки припали до душі кожній дівчині. Мені подарувала сережки з блакитним камінчиком, до моїх очей, як сказали.

 

– Що тобі дало «Кохання без кордонів»? 

– Знайомство з новими і дуже яскравими людьми. З учасницями проекту не припиняю спілкування. Переписуюсь в соціальних мережах, в тому числі і з Марком. Ще шоу дало досвід. І себе побачила з нового боку, і світ подивилася. Це були чудові враження, емоції, які запам'ятаються на все життя.