Іван Чернега: Першу медаль «За відвагу» отримав за німецького «язика»

Травневий розмай тюльпанів і бузку щороку невпинно поринає у спогади про війну. Буденність все далі відгортає цю сторінку історії від сучасності, проте ще живі ветерани Другої світової – свідки тих подій, які міцною ниткою зв’язують не одне покоління врятованих життів. Таким джерелом історичної пам’яті для багатьох кіровоградців є Іван Михайлович Чернега. Колишній учитель географії, директор школи. Усе життя він виховував дітей і закладав у їхні душі справжні людські цінності. Іван Михайлович уже давно на заслуженому відпочинку, проте його не забувають ні колишні учні, ні сьогоднішні школярі. Кличуть на зустрічі поділитися спогадами про війну. З аналогічним проханням звернулася до ветерана і «КП». Адже завдяки таким історіям приходить розуміння, що подвиг тих, хто боронив країну тоді, не менший, ніж тих, хто боронить її нині. Як би політики не намагалися його применшити.

Іван Чергнега гортає самописну книгу Петра Борисова про бойовий шлях його дивізії, вдивляється у вицвілі світлини своїх бойових побратимів і згадує свою юність, обпалену війною.

– Народився я у 1924 році у Компаніївському районі. Виріс на хуторі Виноградівка, куди переїхали мої батьки. Там було зо три десятки хат і більше нічого, – пригадує ветеран. – Найближча школа була за чотири кілометри у селі Захаро­Аврамівці, тепер це село Ромашки. Діти з навколишніх хуторів і сіл пішки ходили туди на уроки. Отак щодня вісім кіломет­рів долали. Взимку, коли були великі заметілі, батьки кожній дитині давали «букет» із соняшникового бадилля. Це було рятівне бадилля, бо ми йшли і дорогою встромляли ці патички у сніг на випадок, якщо заблудимося, щоб нас могли знайти…

Щоб здобути шкільну науку тоді ще малому Іванові довелося здолати не один десяток кіломет­рів. Після початкової школи пішов уже за сім кілометрів у Нечаївську семирічку, а десять класів закінчував у Федосіївській середній школі. Вона була найдалі – за двадцять кілометрів від дому, тож хлопці винаймали квартиру, бо щодня здолати півсотні кілометрів було важко. Додому ходили раз у тиждень, аби взяти харчів. Так із друзями дитинства закінчили школу. 22 червня 1941 року у десятикласників був випускний. У той час не було такого зв’язку, який би миттєво доносив новини. Тож лише наступного дня вчорашні десятикласники дізналися­ про страшну звістку – початок війни…

– Мені на момент початку війни тільки випов­нилося 17, тож на фронт мене одразу не мобілізували, – продовжує розповідь Іван Чернега. – Я залишився вдома, проте легким те життя не назвеш. Німці, коли захопили нашу територію, почали забирати молодь на роботу у Німеччину, тож ми ховалися, хто де міг. Я з братом викопав яму і в ній ховалися. Але староста був такий, як побачить когось із молодих, так і донесе, а ті прийдуть і схоплять. Мені чотири рази вдавалося втікати від примусового вивезення. Але були й такі, кому не пощастило…

Так сільські хлопці переховувалися по ярах, погребах і ямах аж до березня 44­го. Ветеран каже, коли 8 січня того року визволили Кіровоград, вони більше не переховувалися. А на початку березня прямо у полі хлопців мобілізував польовий військкомат.

– Прямо у степу, в чому були, в тому й забрали, – згадує співрозмовник «КП». – Нас було дванадцятеро, які закінчили десятирічку, та ще кілька восьмикласників. Отаким земляцтвом ми потрапили в 297­му стрілкову Червонупрапорну ордена Богдана Хмельницького Слов’янсько­Кіровоградську дивізію. У цій дивізії разом і дійшли до кінця війни.

Певний час, згадує ветеран, їх називали в дивізії чорносорочечниками, бо у військову форму хлопців не перевдягли, тож пішли воювати хто в чому був одягнений. Каже, одразу на передову їх не кинули. Тоді саме німця активно гнали, визволяючи один за одним населені пункти України. Ветеран пригадує, разом із земляками потрапили у розвідку, ходили в тил за «язиками».

Ми здійснили шість походів, узяли трьох німців і одного румуна, – каже Іван Михайлович. – За цих «язиків» отримав першу нагороду – медаль «За відвагу».

А вже 12 квітня 44­го солдат прийняв перший серйозний бій за молдавське село Гірове.

– Погода саме встановилася така чудова, – згадує ветеран. – Німці вирішили, що вона їм сприяє втримати плацдарм і не відступати під натиском Радянської армії. Зав’язався бій, у якому наша дивізія відбила молдавське село. Тоді там саме стояв ІІ Український фронт, який готувався до наступу. Наша дивізія отримала 20 нових зенітних установок і нас із розвідки перевели у зенітники. Так із тими зенітками ми й дійшли до Перемоги. А 20 серпня розпочалася Кишинівська військова операція. ІІ Український фронт пішов у наступ. Звільнили Молдавію, вступили у Румунію. Там під містечком Сентеш відбувся повітряний бій, у якому зенітками нашим солдатам вдалося збити три німецькі літаки.
Найтяжче було під Будапештом. Узимку 45­го наша армія оточила там 188 тисяч німецьких військ. Вони тримали облогу півтора місяця. 13 лютого нарешті ми взяли Будапешт, рівно за два місяці визволили Відень. Австрію уже визволяли швидко, бо гнати німців нам допомагали австрійці. Саме там, в Австрії, у Віденському лісі ми зустріли День Перемоги. Близько четвертої ранку ми почули велику стрілянину з усякої зброї, вигуки «Ура!». Ми зрозуміли, що це перемога.

Співрозмовник «КП» розповідає, що тоді буквально за дві години отримали наказ рухатися далі на захід. П’ять днів із боями стрілкова дивізія просувалася до австрійського міста Лінц, де наші війська зустрілися з американцями. Там для Івана Чернеги і його земляків закінчилася війна.

Не всі дійшли живими до Перемоги, але ті, хто вижив, пронесли свою дружбу через усе життя. Для Івана Чернеги таким другом був Іван Непокритий. Вони разом ходили до школи, воювали на фронті і після війни багато десятиліть підтримували свою дружбу. Але час невблаганний – нині вже два роки як не стало товариша. Проте Іван Михайлович і сьогодні говорить про нього, як про живого.

Ветеран згадує, що у 1947 році після демобілізації приїхав у Кіровоград. Вступив на географічний факультет педагогічного інституту імені Пушкіна. Проте за кілька років факультет перевели в Одеський педінститут, тож закінчував навчання в Одесі. На роботу повернувся в Кіровоградську школу №10 вчителем географії.

У Кіровограді зустрів свою долю – дружину Таїсію Василівну. Згодом у щасливих молодят народилося двійко дітей – син і донька. Все трудове життя Іван Михайлович разом із дружиною виховували не тільки своїх дітей. Ветеран працював учителем, пізніше директором школи. Були роки роботи в облоно, проте дитячий магнетизм повернув назад у школу.

Іван Чернега каже, діти неймовірно заряджали позитивом і енергією, адже спілкуватися доводилося не тільки на уроках, а й у позашкільний час. Не раз на рік ходили у туристичні походи. Скільки стоптано стежок балками, ярами України, були у Карпатах, ходили на Кавказ, а скільки міст і сіл об’їздили разом – важко навіть пригадати. Втім саме це спілкування подарувало незабутні емоції і йому самому, і його учням. Не одне покоління кіровоградців згадує свого улюбленого вчителя Івана Михайловича Чернегу, а його очі і нині світяться щирим гумором і добром, якими він щедро ділиться з теперішніми школярами. Хоч болять фронтові рани, і з кожним роком все важчим стає від десятків нагород піджак, Іван Михайлович не втрачає оптимізму. Хай ще багато років топче ряст ветеран і ділиться спогадами про далеке фронтове лихоліття…