Я дивилася на сина і казала: Господи, хоча б дожити до того моменту, коли він навчиться сам їсти ложкою
Наталія – усміхнена струнка жінка, якій на вигляд не більше 35-ти. Дивлячись на неї, ніколи не скажеш, що колись вона була на межі життя і смерті. Погодьтесь, з третьою стадією раку виживають одиниці. Але вона поборола хворобу. Каже, допомогли лікарі, рідні і неймовірне бажання вижити заради сина.
Наталія не хоче, аби писали її прізвище і публікували фото. Каже, це її історія, страшна історія. Але дуже хоче, щоб те, як вона пережила страшний діагноз, стало прикладом для інших, підтримало їх і додало сил не здаватися.
Нині минуло вже трохи більше десяти років, як наша героїня почала одужувати. Тільки нещодавно, враховуючи відсутність рецидивів, лікарі констатували: ця тендітна жінка хворобу поборола. Хоча до цього вони не давали жодних прогнозів. Тепер же її лікар Михайло Божок зізнається: не знає, кого більше хвалити – себе і колег за таку роботу чи саму Наталію, у якої вистачило сил впоратися з пухлиною.
Вона захворіла на рак після аборту. Каже, на тлі запальних процесів додалося зараження, а потім і онкологія. Коли звернулася до лікарів, ті діагностували другу стадію, а незабаром – і третю. Спочатку була операція, а потім почалися регулярні курси хіміотерапії.
– Зробила аборт, аби довше погодувати груддю сина. Напевно, все ж не варто було. Бог, вочевидь, за це й покарав, – каже тепер жінка.
Лікування вимагало чималих затрат. Як на зло, саме в той час чоловік залишився без роботи. Відразу довелося продати трикімнатну квартиру, транспортні засоби. На ці гроші купили препарати першої необхідності, а ще – старий будиночок тут же, поряд із онкодиспансером, бо розуміла: одужання прийде не скоро.
– Чотири роки я була «прописана у лікарні». Півтора року взагалі майже не вставала. Після хіміотерапії кістки були м'якими. Всього 17 хімій прийняла, з них 9 – важких. Після хімії з диспансеру мене чоловік забирав на руках. Переносив у ліфт, машину, в будинок. Я була дуже слабка. Це все страшно, – з жахом згадує Наталя.
Прогнози були плачевними, хоча відкрито лікарі нічого не говорили. Жінка каже, були такі моменти, коли хотілося швидше померти. Найчастіше напади відчаю траплялися після хіміотерапії, коли піднімалася температура, яку збити було просто неможливо.
– Якщо температура вище сорока, ти нічого не відчуваєш. Але коли роблять уколи і вона спадає, біль повертається і тоді вже думаєш, Господи, краще б скоріше позбутися цього болю назавжди! Швидше б уже померти, щоб не мучити себе й інших. Від температури були навіть галюцинації. Наприклад, я знаю, що там є стіна, а бачу на тому місці дверний отвір, в якому горить світло і ходить хтось із родичів. Або коли я, будучи абсолютно лисою, фізично відчуваю, як мені заважає волосся, прибираю його зі щоки. Потім мозок включається, і я усвідомлюю, що у мене немає волосся, – згадує Наталя.
У той час жінку дуже підтримали батьки. Обоє інваліди, вони і піклувалися про тяжкохвору доньку, і виховували маленького онука. Їжу готувала для Наталі мама, як правило, рідкі перетерті супи. А батько регулярно робив соки. Чим могли, допомагали й близькі. Родичі з села передавали зерно, яке потім продавалося, а прибуток ішов на ліки. Жінка говорить, підтримували й абсолютно чужі люди. Наприклад, передавала гроші мама друга Наталиного чоловіка, яка працювала за кордоном і взагалі з нею не була знайома. Перераховував гроші для жінки і депутат, який колись опікувався Катранівкою, Олександр Крившенко. До речі, жінка каже, хотіла б тепер його відшукати і подякувати, щоб він знав, як допоміг їй вилікуватися. Вдячна Наталя і власникам магазину «Барва», які теж підтримали фінансово. Каже, будьяка копійка для неї тоді була дуже важливою: тільки одна ін’єкція коштувала сотню доларів.
– Дуже багато залежить від рідних, близьких і тих людей, які тебе оточують. Зі мною в палаті лежала жінка. Вона була викладачем англійської мови в КІСМі (тепер КНТУ – ред.). І ось вона лежить під крапельницею після операції, а до неї приходить чоловік, теж викладач цього університету... за розлученням. Їй було дуже важко це пережити. Потім жінка померла. Я це згадую періодично і свого чоловіка ціную ще більше. Тому що він не здався, не покинув мене, а допомагав і підтримував, незважаючи на те, що Кіровоград для нього був чужим містом, і доводилося починати все з нуля. Він залишився без роботи і опинився в складних умовах. То на маршрутці працював, то овочі возив. Гроші ж потрібно було заробляти, – розповідає Наталя.
Вона каже, родичі не раз пропонували їй зібрати кошти і поїхати на лікування за кордон. Але вона не хотіла нікуди виїжджати від своїх лікарів. Жінка зізнається, дуже вірила медикам, які допомагали і надавали хорошу підтримку.
– Мій лікар – Михайло Іванович Божок. Бачите, яке у нього прізвище? – з посмішкою зауважує Наталя. – Для мене він – бог.
Перші два роки хвороби були вкрай важкими. Жінка фактично жила в онкодиспансері. Потім час перебування вдома поступово збільшувався, і після трьох років лікування їй стало легше, перейшла на більш легку систему терапії.
– Дитина давала головний стимул одужати. Я дивилася на сина і казала: Господи, хоча б дожити до того моменту, коли він навчиться сам їсти ложкою, – зі сльозами згадує Наталя.
Говорить, після хвороби багато що в її житті змінилося, відбулася переоцінка цінностей. Одужавши почала радіти таким дрібницям, на які раніше навіть не звертала уваги.
– Після пережитого, напевно, стаєш більш ініціативним. А ще – більш врівноваженим, спокійним, не так реагуєш на дитячі витівки, як раніше. Більше хочеться провести часу з сім'єю, десь на роликах покататися, з м'ячем поганяти... Якщо раніше на першому плані була біганина і робота, то зараз все змінилося. Та й гроші, розумієш, теж не варті гонитви. Нема за що купити зараз шашлик, немає з чим іти на пікнік, значить, беремо казанок і варимо кашу. Адже це не головне, важливеінше, – переконана Наталя і вважає, що саме для того, аби вона оцінила те, чого не цінувала раніше, Бог і послав їй те велике випробовування.
