У Кіровограді водій маршрутки вражає пасажирів своєю ввічливістю

Житель обласного центру Станіслав Шкляренко належить до тих людей, які ніколи не втрачають оптимізму. Будучи вдома чи на роботі, він завжди намагається ставитися до навколишніх із повагою та привітністю. Станіслав зізнається, він абсолютно щасливий, бо має хорошу сім'ю й улюблену роботу. Напевно саме тому він, водій міського автобусу 1­Ц, щодня дарує своїм пасажирам частинку своєї життєрадісності й доброти.

Протягом робочого дня Станіслав привіт­но оголошує пасажирам усі зупинки та дякує кожному за сплату проїзду. Ті ж, у свою чергу, посміхаються у відповідь і щоразу дивуються таким, на жаль, незвичним, для наших водіїв манерам.

– А що, мені подобається­ щоразу говорити людям «доброго ранку всім», «дякую», «будь ласка», «шановні пасажири, зупинка така­-то».., – розповідає співрозмовник «КП». – І по людям видно, що вони теж задоволені. Воно ж нецікаво цілий день «гир-­гир». Зараз для багатьох такий сірий і депресивний час, що й без того вистачає хмурості. У нас же революція гідності була? Тож треба бути гідним не тільки на словах. Вважаю, таке коротке в часі спілкування між водієм та пасажиром має бути приємним та приносити трохи радості.

Пасажири, які їздили зі Станіславом на маршруті, й справді раді, що в Кіровограді є такий ввічливий водій.

– Я їхала з цим водієм двічі. І він обидва рази посміхався, оголошував гарною українською мовою всі зупинки, дякував за оплату проїзду і всім бажав гарного дня, – розповідає кіровоградка Олена. – Було напрочуд приємно і навіть дивно, адже багато маршрутників – це ще ті мовчуни, а є й такі, що зі своїми пасажирами поводяться як мінімум неввічливо.

– Він іноді навіть занадто ввічливий з пасажирами, – ділиться колега Станіслава.

Своїх не настільки привітних колег Станіслав намагається хоч трішки виправдати. Пояснює, ведуть вони себе інакше, бо менш стійкі до втоми та стресу. Адже кожен із них знаходиться за кермом щонайменше 16 годин на добу, а заробляє лише по 100­-150 гривень за зміну. Водіям доводиться прокидатися о четвертій ранку і лягати спати майже опівночі. Більше того, у перервах між кермуванням потрібно ще й двічі-­тричі на день помити автобус.

– Миття транспорту не входить до обов’язків водія: хочеш – мий, хочеш – ні. Але я завжди мию, бо порівнюю роботу з домом. Уявіть, приходиш додому, а там все розкидано, гора посуду, сміття… Погодьтеся,­ неприємна картина, – ділиться Станіслав.

Як напевно й кожен хлопець, захоплюватися атівками Станіслав почав ще в дитинстві.

Будинок Шкляренків стояв неподалік від майстерні, де сільські дядьки ремонтували техніку. Батько хлопця також час від часу лагодив там свого автомобіля, тож Славко часто спостерігав за його роботою.

– Коли був другокласником, саме в тій майстерні я вперше сів за кермо автомобіля. Це був «Запорожець», – із посмішкою розповідає Станіслав. – Малим мені дуже подобалося стежити за процесом ремонту машин: оці всі болтики, гаєчки, деталі… Може це спадкове, адже мої батько і вітчим теж були водіями.

Після школи Станіслав навчався у технікумі механізації на електромеханіка, згодом вступив до інституту сільськогосподарського машинобудування. Потім була духовна академія. Та дитяча мрія працювати водієм не покидала чоловіка.

– Чомусь у дитинстві мені здавалося, що звичайні сільські водії постійно ремонтували свої авто, були вічно замурзані від того ремонту, а далекобійники були інакші. То були славні й охайні дядьки, які їздили на великих, гарних і чистих машинах, – згадує він і додає, що не стільки хотів бути водієм, як далекобійником.

Зрештою мрія здійс­нилася. На новій роботі водієм автобуса 1­Ц чоловік працює лише другий місяць. Говорить, йому подобається возити пасажирів, але ця робота тимчасова, бо знову планує повернутися до далеких доріг.

– У мене був маленький бізнес, та з економічною кризою справи йшли все гірше і гірше. Довелося розпродати мікроавтобуси, позакривати торгові точки. Залишився тільки кредит. А його треба погасити. Тому планую їхати працювати далекобійником у Польщу чи Чехію, аби заробити грошей, – ділиться співрозмовник «КП». – У Польщі далекі дороги підкорює й мій брат Геннадій.

Щоб не сталося в житті, Станіслав ніколи не втрачає оптимізму. Говорить, коли хочеться поскаржитися на життя, завжди згадує родину знайомих.

– Раніше на Новомиколаївці жила одна сім'я… Чоловік із дружиною, обоє молоді, обоє на інвалідних візках. От вони кожного ранку їздили з дому аж до «Друкмашу» на тих візках і жили на оті мізерні пенсії інвалідів. Ото горе! Думаю, що в мене ж руки-­ноги цілі, значить я щасливий! – каже він.

Найбільше щастя в житті Станіслава – його сім'я.

– Сім'я для мене завжди на першому плані. У нас є правило: не вкради і не збреши. У мене найкраща дружина Неоніла, з якою ми разом вже 30 років. За професією вона модельєр­конструктор жіночого одягу. Свого часу в неї були власні магазини, вона шила дивовижні дитячі сукні, перемагала в різних конкурсах. Були і майстерня, і швейна, і в'язальна… А потім з'явилися секонд-­хенди, дешевий китайський одяг і конкурувати стало дуже важко – люди ставали біднішими й мусили обирати дешевший, хоч і не завжди якісний товар. Так потихеньку її кар'єра в цій сфері закінчилася, – важко констатує Станіслав.

Сини Шкляренків обрали кожен свою професію: 28-­річний Андрій працює програмістом, а на 10 років менший Денис навчається на агронома. Батько дуже пишається ними, вважає, що разом із дружиною виростили хороших людей.

Станіслав говорить, що мріє аби кожен чоловік пробув з дитиною в декреті хоча б рік. Тоді, вважає він, сильна половина людства зрозуміла б, скільки енергії та терпіння витрачають на те жінки і второпала б, що домогосподарка – це робота на якій важче, ніж на будь­-якій іншій.

– Коли меншому сину було лише два з половиною місяці, я втратив роботу. В дружини на той час були кращі перспективи, – розповідає чоловік. – Тому вона пішла працювати, а я два з половиною роки був з сином в декреті. Той особливий зв'язок у нас із Денисом і досі. Зараз він уже дорослий, але й буває підійде, обійме і якось по-­дитячому так каже: «Батьку…».

Станіслав не розуміє тих батьків, які кричать на своїх дітей чи б'ють їх.

– Коли хтось гиркає на дитину, то завжди кажу: «А давай я посаджу тебе в кабіну військового винищувача!» Ти ж, зрозуміло, не знаєш, як ним керувати. А льотчику на це буде начхати, він не буде тобі пояснювати, він тільки запатиличника даватиме. Йому легше щоразу давати стусанів, аніж постійно вчити тебе… Отак і з дітьми. З ними треба інакше. Їм треба неодноразово розказувати, показувати, вчити, аж поки вони зрозуміють, як можна, а як – ні, – ділиться досвідчений батько.

Зараз свою любов та увагу Станіслав дарує вже трирічній внучці Кірі. Дідусь для неї мов чарівник, який може відремонтувати що завгодно і коли завгодно.

– Вона приходить щовихідних і постійно хоче мені допомагати: дідусю, можна я тобі допоможу, давай я, давай я! – з посмішкою розповідає співрозмовник «КП». – Мені так хочеться­ після робочої зміни поспати, а вона ж біжить до мене зі словами: «Діду, діду, давай гратися! Пішли!» Коли якась іграшка ламається, вона не переживає, каже: «Та нічого, дідусь відремонтує!».

Станіслав розповідає, що сам у дитинстві дуже бережливо ставився до іграшок. Особливо до машинок.

– У мене досі зберігся набір із шести дуже дорогих на час мого дитинства машинок. Це були оригінальні копії автомобілів, – згадує чоловік. – Старший син коли був малим, також дуже беріг усе своє іграшкове майно. Навіть власний гіпс не викидав півтора року. А менший – навпаки. Нові іграшки обов’язково старався розібрати. Міг місяць, два, рік ковирятися в іграшці поки не розбере повністю. Потім приносить і каже: «Тату, давай тепер будемо збирати!».

Аби бути щасливим, говорить Станіслав, треба постійно рухатися вперед, і це стосується не тільки автомобільних доріг і роботи. Достатньо вірити в краще і щоранку прокидатися з посмішкою.

– Все, що стається в житті – це випробування на міць. Коли хочеться плакати – не здавайтеся. Прорвемося, все буде доб­ре! – запевняє Станіслав.