Коли ми вперше привезли додому дітей і посадили за стіл, Данило почав їжу руками в рот запихати

Цього місяця буде рівно рік, як Юлечка, Данилко і Сашуня живуть у сім'ї Лопакіних. Точніше, не просто живуть, а стали справжньою повноцінною сім'єю для молодої подружньої пари – Інни та Костянтина. І він, і вона – кіровоградські міліціонери, які здійснили подвиг. І це зовсім не гучні слова. Усиновити одразу трьох сиріт, аби не розлучати братів і сестричку, у наш нелегкий час це, погодьтеся, вчинок гідний.

– За медичними показниками ми з чоловіком не могли мати дітей. Усе витрачали і витрачали гроші на лікування, а потім вирішили, що усиновлення – це найправильніший варіант, – розповідає Інна і додає: так трапилось, що це рішення обом спало на думку одночасно.

– Якось ми з Костею їхали з Києва, сиділи в автобусі і ця думка нам прийшла в голову водночас. Я сумнівалася, що він не погодиться, але чоловік мене підтримав. І сьогодні ми ані трохи не шкодуємо про своє рішення, – говорить мама трьох дітей.

 

Спочатку подружжя хотіло усиновити немовля. Вони звернулися до служби у справах дітей, але там Інні та Костянтину порадили шукати маля на сайті sirotstvy.net. Там вони і знайшли своє чадо.

– Ми, напевно, з півроку регулярно дивилися цей сайт, і, нарешті, побачили Сашка. Тоді йому було ще два рочки. Білявий, блакитноокий хлопчик. Нам він дуже сподо-бався, серце тьохнуло, і ми вирішили його взяти в сім'ю, – згадує Інна.

Подружжя відкрило на сайті анкету цього хлопчика, і з’ясувалося, що у нього є старші братик і сестричка. Інна з Костянтином кажуть, спочатку у них закрадалися сумні-ви, вагалися, чи потягнуть одразу трьох. Але після спілкування з багатодітними родинами, а згодом і близького знайомства з дітьми, всі вагання зникли.

– Я кажу: давай візьмемо трьох! Я дуже хотів доньку. Запевняв дружину, що все у нас буде добре і все вийде. Ми і сьогодні ні про що не шкодуємо, – додає Костянтин.

– Вперше ми побачились із дітьми в серпні минулого року. З Юлечкою – їй зараз 9 років – тоді виникли невеликі труднощі. У той час вона тільки приїхала з Італії. Вона їздила туди на канікули до однієї сім'ї. Ми з чоловіком налаштувалися на зустріч, купили ляльку, пішли до неї. А вона нам: «А ви до мене не приходьте більше, тому що у мене є мама і тато в Італії! Вони мене заберуть». Я розгубилася, засмутилася і, чесно кажучи, у мене опустилися руки. Добре, що служба у справах дітей нас підтримала, втрутилася в ситуацію. І згодом у нас із Юлею була дружня розмова, ми провели день разом і домовилися, що вона дозволить нам прийти до неї ще. Так ми почали до неї ходити, спілкуватися, приділяти увагу. У результаті Юля стала нашою донькою, – розповідає багатодітна мама.

З хлопчиками, каже Інна, все було набагато простіше. Коли малі побачили подружжя, відразу стали називати їх мамою і татом.

Багато пар так і не наважуються на усиновлення через страх поганої спадковості у дітей. Однак Інна запевняє, що цього абсолютно не боїться. Каже, як працівник міліції, бачила чимало.

– І в хороших, порядних, інтелігентних сім'ях є діти, які стають наркоманами, алкоголіками, злодіями. Тому я з цього приводу зовсім не хвилююся, – зізнається жінка.

Подружжя розповідає, дітки за рік, проведений у їхній сім'ї, повністю змінилися. У кожного з них є успіхи і досягнення. Юля, наприклад, крім загальноосвітньої школи, ходить ще й у спортивну.

– Зі спортивної гімнастики вона вже має перший юнацький розряд. Тренери кажуть, Юля дуже здібна дівчинка, у неї є всі можливості, щоб стати чемпіонкою, – з гор-дістю говорять батьки.

Спорт любить і п'ятирічний Данилко. Він займається професійним футболом. У майбутньому спортивним хлопчиком стане і трирічний Сашко.

– Коли ми забрали дітей до себе, Саша не розмовляв взагалі, а Данилко говорив дуже нерозбірливо. Хлопчикам ставили діагноз: затримка психомовного розвитку. Тепер же – абсолютно інша справа. З Данилом ми ще ходимо до логопеда, боремося з останньою буквою – у нас не вимовляється «ер», – з посмішкою говорить Інна.

Після усиновлення, каже жінка, треба було багато над чим попрацювати, аби дітки скоріше адаптувалися до нового життя. Перший час подружжя возило їх до психолога. І так поступово повністю вивели їх із того психологічного стану, в якому вони перебували в дитячих установах.

– Коли ми їх вперше привезли додому і посадили до столу їсти, Данило почав їжу руками в рот запихати. Кажу, синку, чого ти так їси? А він у відповідь розповідає, що у нього їжу інші дітки забирали, – згадує Інна.

Про те, що Інна та Костянтин вирішили взяти в сім'ю трьох дітей, нікому не говорили. Цю новину вони повідомили своїм батькам лише тоді, коли документи на усиновлення вже були в суді. Інна зізнається: навіть не очікувала, що бабусі й дідусі так тепло приймуть дітей і полюблять.

– Тільки тиждень пройшов, як вони не бачилися, а вже дзвонять і кажуть, де наші онуки, привозьте скоріше, – говорить жінка.

На вихідних сім'я намагається обов'язково кудись вирватися з дому. Люблять бувати на природі, ходити в парк, відвідувати різні цікаві заходи. Наприклад, у суботу всім сімейством Лопакіни їздили на «Вересневі самоцвіти».
– Ми постійно кудись водимо дітей, хочемо, щоб вони якомога більше бували всюди . Адже у своєму житті вони мало що бачили, – кажуть мама і тато.

Велика мрія цієї великої сім’ї – простора квартира. Зараз вони вп'ятьох живуть в невеликій двокімнатній.
– Діти в одній кімнаті, ми – в іншій. Ми їм, звичайно, ліжко поставили двоярусне. Але все­таки вони підростають, а місця мало, – зізнається подружжя.

Сьогодні Інна переконана, що в багатодітності, насправді куди більше щастя, ніж клопоту і проблем. Каже, хоч удома і стоїть постійний шум­гам, а день у неї з чолові-ком закінчується о другій годині ночі, все ж таки це того варте.

– Раніше, коли ми були вдвох, не було цих клопотів, ми жили самі для себе, але від цього вже, чесно кажучи, втомилися. Тепер ми щасливі зі своїми трьома діточками. А, дасть Бог, буде свій малюк, щастя тільки примножиться, – вірить Інна.

Подружжя запевняє, тільки після усиновлення зрозуміли, в чому насправді щастя. Тепер вони радять знайомим не бояться і наважуватися брати дітей у родину.

– Не потрібно цього лякатися. Шкода, що наше суспільство сприймає усиновлення з острахом. Хочу запевнити всіх, це абсолютно нормальні, чудові діти, – говорить мама сімейства. – Один одному ви подаруєте море щастя і тепла. Хіба не це головне в житті?