Лікар, якому підвладні навіть кістки

Талановитий хірург і винахідник 54-річний Олександр Барков нині працює у звичайній кіровоградській лікарні. А якщо бути точнішим, то завідуючим хірургічним відділенням державного закладу «Спеціалізована медико-санітарна частина №19 Міністерства охорони здоров'я України», чи, як називають в народі, у «шахтарській лікарні». Він – кандидат медичних наук (доктор медицини та філософії) – витягує з того світу навіть безнадійних пацієнтів, практикує нові методи у лікуванні, винайшов апарати, якими нині користуються не лише в Україні, а й за її межами, в результаті чого кістки змушують зростатись.

Один із методів, який Олександр Барков разом із колегами нині втілює в життя у «шахтарській лікарні», – озонокиснетерапія. Його використовують при лікуванні хребта та суглобів.
– Цей метод дуже корисний. Ефективність доведена світовою медичною практикою, тому ми його застосовуємо під час лікування хворих. Російські науковці встановили, що при використанні озонокиснетерапії поламані кістки зростаються у півтора рази швидше, – пояснює кандидат медичних наук Олександр Барков.
За допомогою іншого пристрою, винайденого ним же ще в молоді роки, переломи шийки стегнової кістки зростаються в п’ять (!) разів швидше. За словами академіка Олексія Коржа, даний при-стрій випередив свій час, бо вже тоді поєднував у собі черезкістковий та блокуючий остеосинтез, та мав величезні переваги, дозволяючи протягом періоду лікування впливати на процес зрощення кісток.
Свого часу, цей винахід та успішні результати його застосування лягли в основу написання дисертації Олександра Баркова. Він навіть отримав авторське свідоцтво як розробник апарату, а коли Україна стала самостійною і незалежною державою, – вітчизняний патент.
Не менш відома методика лікування хворих, винайдена Барковим, – лікування патології колінного суглобу, на яку він уже подав заявку на винахід в «Український інститут промислової власнос-ті».
– Ця методика операцій на колінному суглобі полягає в тому, що коліно, яке зовсім не працювало кілька років, реально «змусити» працювати, – пояснює завідуючий хірургічним відді-ленням.
Взагалі проблемою зрощення кісток Олександр Васильович займається давно і дуже серйозно. Завдяки винайденим ним методикам він змушує кістку зростатись. Його досвід нині переймають українські та закордонні медики, а на адресу медичного закладу надходить купа листів із захопленнями талантом хірурга.
– Я не ховаю свій досвід, – говорить Олександр Барков, – навпаки, зацікавлений в тому, щоб якомога більше моїх колег дізналися і використовували його у своїй практиці, адже ефективність у лікуванні підтверджена. Після опублікованих наукових робіт у журналах, на адресу нашої медико-санітарної частини №19 приходить багато листів від колег із Донецька, Запоріжжя та інших міст з проханням уточнити або детальніше роз’яснити про застосування тої чи іншої методики. Приємно, коли колеги цікавляться, уточнюють. Це означає, що комусь пощастить і його поставлять на ноги.

Для мене цей лікар був останньою рятівною соломинкою у житті
До Олександра Баркова на лікування йдуть не лише пацієнти, яких обслуговує «шахтарська лікарня», а й люди, на яких інші медики «поставили хрест» – прикутих до інвалідного візка чи ліжка. Хірург від них не відмовляється. Навпаки, ретельно працює, виправляє і ставить на ноги тих, у кого вже не було шансів.
Олександр Шевченко (на фото разом із лікарем) – з Олександрійського району. Коли почув про диво-лікаря Олександра Баркова одразу звернувся до нього за допомогою.
– У мене були переломи обох ніг, лікувався рік в одному із медичних закладів Кіровоградщини, а потім мені сказали, що немає сенсу робити операції на ногах, результату все одно не буде. Там же у лікарні почув про Олександра Баркова, тож коли звернувся до нього за консультацією, він сказав, що операції необхідно робити і терміново, щоб я міг нормально ходити. У «шахтарській лікарні» я з 1 вересня, третього мене вже прооперували, – говорить молодий пацієнт, якому ще недавно радили ампутувати кінцівку.
Нині одна нога хлопця поступово відновлюється, незабаром будуть оперувати іншу, розповідає Саша, показуючи рукою на результат роботи лікаря.
– Якби не Олександр Васильович, я мабуть більше б і не міг повноцінно рухатися, сподіваюся, що все в мене тепер буде добре... – говорить він.
Зі сльозами на очах згадує про свою біду ще один пацієнт Олександра Баркова, який теж нині на лікуванні у «шахтарській лікарні», – кіровоградець Олексій Гузінов. Він унас-лідок перелому стегна став інвалідом другої групи.
– Я впав з лавки, отак і отримав перелом, – починає розповідь чоловік. – Мене одразу доправили до однієї з лікарень Кіровоградщини, але там мене відмовилися брати на лікування. Взяли в іншій, але і тут не було результатів. За рік сказали, що ногу треба відрізати. Мені було важко це чути, я просто не міг уявити, як житиму далі, занепав духом... Та коли моя дружина сказала, що їй порадили звернутися до Олександра Баркова, який ще й не таких як я ставить на ноги, ми не гаяли часу. Для мене цей лікар був останньою рятівною соломинкою у житті… Я показався йому. Олександр Васильович сказав, що треба робити операцію і от вже тричі мене прооперовано. Дивіться, я вже можу рухати ногою, встаю, ходжу… Щоправда, поки на милицях, але ж не болить! – з радістю каже чоловік. – Я вдячний Богу, що є на світі такі лікарі, які допомагають хворим повернутися до життя.
Схожих прикладів у практиці лікаря від Бога, як говорять про нього пацієнти, Олександра Баркова – сотні. Безліч врятованих людських життів.
Якось 18-річний хлопець дуже страждав від того, що у нього протягом двох років не зросталися кістки на нозі. Переніс чимало операцій, вирішив, що життя закінчилось… Мати встигла його ви-йняти із петлі… Знайшла Олександра Васильовича. Жінка повністю покладалася на досвід лікаря. А ще – молилася. Після операції (тижнів за два) хлопцеві запропонували ходити на травмованій нозі. Він подумав, що це жарт, але послухав. А коли через три місяці(!) кістка зрослася, хлопець ожив у повному розумінні цього слова.

 

Думав бути фізиком-математиком, але аж ніяк не лікарем
Насправді Олександр Барков зовсім не думав пов’язувати своє життя із медициною, адже хотів бути фізиком-математиком. У дитячі та юнацькі роки у нього була купа захоплень, починаючи від спорту (біг, лижі, стрільба, волейбол, футбол, баскетбол, хокей та плавання), закінчуючи малюванням і навіть шиттям, вишиванням та поезією. Проте за порадою мами, Лідії Олександрівни, після закінчення Новоархангельської середньої школи, Олександр вступив до Вінницького медичного університету імені Пирогова, здійснивши певною мірою і мрію батька, Василя Антоновича, який теж свого часу хотів бути лікарем.
У родині Баркових всі цінували медицину і поважали людей у білих халатах, тому не лише Олександр освоював медичну сферу, а й інші його брати та сестри – рідні, двоюрідні, трою-рідні. Серед них нині – гінекологи, дитячий уролог та інші. До речі, молодший син лікаря Баркова, так само, як батько, закінчив Вінницький медичний університет, став травматологом і нині працює та навчається в клінічній ординатурі Харківської медичної академії післядипломної освіти.
Як пригадує нині досвідчений лікар, тоді навчання в університеті дало багато – теорія завжди закріплювалася практикою, викладачі давали корисні поради, а головною настановою було те, що саме лікар покликаний врятувати життя людини, навіть тієї, яка здається безнадійною, потрібно використовувати всі можливості, адже життя дається лише раз. Цю істину Олександр Бар-ков, говорить, запам’ятав на все життя.
– Я тоді навчався на шостому курсі інституту, часто ходив на нічні чергування в хірургічному відділенні, асистував на ургентних операціях хірургам. Якось вночі поступив юнак з гострим апендицитом, всі хірурги на той момент були зайняті на інших операціях, тому ми з колегою-студентом 3-го курсу (звісно, з дозволу старших) виконали операцію. Мені так хотілось розповісти про це всім. Але, на жаль, вранці заборонили розповідати, що це я оперував, так як, з’ясувалось, що рідний брат цього пацієнта рік перед цим помер після аналогічного втручання... А тут студенти оперували… Вимушений був мовчати. А пацієнт, на щастя, видужав і вже через тиждень його виписали, – з теплими емоціями і приємним відчуттям Олександр Барков пригадує свою першу операцію.
Після проходження інтернатури в четвертій лікарні у Кіровограді, молодому спеціалісту довелося дещо змінити своє направлення і піти в травматологію, оскільки на той момент у закладі не було вільного місця лікаря-хірурга.
Медицині Олександр Барков присвятив усе своє життя. Він і на мить не думає зупинятися, а постійно працює над собою, шукаючи нові методики у лікуванні хвороб.
Без перебільшення можна сказати, що Олександр Барков робить неоцінений вклад у розвиток медицини, як науки. Про свої напрацювання лікар пише і публікує наукові статті у виданнях всеукраїн-ського та міжнародного рівнів (а їх вже більше півсотні). Доповідає про них на конференціях та з’їздах травматологів-ортопедів.
Коли я запитую, кого Олександр Барков може назвати педагогами-наставниками, він замислюючись відповідає, що людина, особливо лікар, навчається все життя. І навчитися чомусь хо-рошому можна не лише у світила, а й в молодого лікаря, який тільки-но починає працювати... Цей лікар не боїться пізнавати щось нове, тому в нього купа книг та журналів. А ще він часто їздить на конференції. Каже, кожна дає щось нове.
– Кожна конференція відкриває нові горизонти. І те раціональне зерно, нехай невеличке, проте важливе, доводиться шукати. Отак по крупинці збираєш, а потім пізнаєш щось велике і суттєве, – міркує по-філософськи лікар. – Часом знаходиш той маленький гвинтик, без якого і велике не може статись, а це вже перемога.
Проте така благородна місія, як порятунок людських життів, очевидно нині стає не такою вже й авторитетною. Адже наразі питання щодо існування медичного закладу, в якому працює цей унікальний лікар, стоїть на межі закриття.
Свого часу Олександр Васильович, по при всі спокуси пропозицій, спочатку в Кургані, пізніше в Києві, зробив свій вибір на користь рідної області, проте до якого вибору підштовхне Баркова реорганізація лікарні, навіть страшно уявити.