Микола КОСТАШ: Мене умовляли віддати дітей до притулку чи інтернату... А я навіть у думці не припускав такого

До поняття «багатодітна мама» всі вже давно звикли. А от батько, який виховує, наприклад, семеро дітей, як герой нашої публікації, у дивину. Між тим, багатодітний кіровоградець Микола Косташ неабияк пишається своїм великим сімейством. Каже, секрет його щастя в тому, що всі разом.

 

Микола почав будувати велику сім’ю ще змолоду. Закінчив училище, відслужив в армії, далі був Афганістан. Потім влаштувався на роботу водієм, а згодом – закохався і одружився. Один за одним почала народжуватись малеча. Та коли шостій дитинці тільки-но виповнився рік, у сім’ї Косташів сталося велике горе: від раку померла дружина Миколи. Шестеро дітей залишилися без матері.

– Одночасно і дружина померла, і в мене проблеми зі здоров’ям почалися, операцію переніс. Та я не падав духом, бо знав – треба піклуватися про дітей, вони моє все, – розповідає Микола.

Чоловік згадує, як після смерті дружини у нього хотіли відібрати дітей. Багато хто навіть умовляв віддати їх до притулку та інтернату, мовляв, ти один не впораєшся, не зможеш дати синам й донькам ради. Та Микола каже, навіть у думці не допускав такого.

– Мені тоді так боляче на душі було, коли казали, що сам не витримаю, не дам дітям ради. Але я людям відповів: поки живий, не буде такого! Оце є в мене тарілка супу, всі сядемо і будемо їсти. Ми – одна сім’я. Я завжди домагався того, щоб мої діти ні в чому не знали нужди. І тепер, коли вони вже дорослі, можу з упевненістю ска-зати: ніхто не може мені дорікнути тим, що діти ходили голі чи голодні. Вони у мене не п’ють, не курять, трудолюбиві. З дитинства так: я роблю і вони біля мене, – каже Микола.

Перші два роки після смерті дружини, згадує, було дуже важко. На щастя, з молодшими допомагала бабуся, матір Миколи. Вона на якийсь час забирала малечу до себе у село. Та, зізнається, довго без дітей не міг.

– Якось всі вони роз’їхалися по родичах. Поїхали з дому, а я сам не свій. Порожньо так в хаті без них, і на душі сумно. Я звик жити серед дітей, як у вулику. Ін-акше не можу. Тиждень побув без них, і більше не витримав. Поїхав, позбирав по родичах усіх, і знову сімейство було в повному складі. Знову шум, гам, буває, і за чуба одне одного тягають, усяке трапляється. Та спробуйте їх розлучити – через два дні плачуть. Зараз вже, коли підросли, пороз’їжджалися, сумують, тож намагаємося якомога частіше збиратися у сімейному колі. І у нас вдома збираємося на вихідних, і на природу вибираємося сімейством. Наше щастя в тому, що ми всі разом, – посміхаючись, зізнається Микола.

Коли померла його дружина, найменшій дитині був рік і два місяці, старшій – чотирнадцять. Тепер вона вже заміжня жінка зі своїм малям, а найменший у сім’ї хло-пець от-от стане повнолітнім.

– Наступний за старшинством після першої доньки Наталки – син Олександр. Він також уже одружений. Третій у нас – Роман. Зараз закінчив сільськогоспо-дарський технікум і зо дня на день має поповнити лави української армії. Наступний – Руслан, він навчається у четвертому училищі на газоелектрозварника. Якось я брав його з собою на роботу, то керівництво було ним задоволене. Далі – Маша. Вона навчається на спеціальності секретар-програміст. А наймолодший – Максим – на автослюсаря, – перераховує усіх членів сімейства Микола.

Своєю рідною, сьомою дитиною, чоловік вважає і Юлю – доньку жінки, з якою звела його доля. Жанна стала другою дружиною Миколи, а його дітям – мамою. Саме так вони її і називають.

– Батько у дітей повинен бути. Але я не в змозі дати те материнське тепло, яке їм так необхідне. Я вдячний Богу, що він звів мене із Жанною. У цьому домі ми з нею разом виховали всіх наших дітей. А тепер от весілля одне за одним справляємо. Найголовніше – щоб доньки й сини жили щасливо, і батьків не забували, радували внуками, – каже Микола.

Їх у нього з Жанною вже четверо. Жінка зізнається, ніколи не думала, що стане матір’ю такого великого сімейства. Розповідає, Миколу знала ще за молоду, але романтичних стосунків з ним не могла. Коли ж померла його дружина, Жанна приїхала на похорон. Згадує, як побачила згорьованих дітей, що залишилися без матері, серце обливалося кров’ю. Каже, увесь час старалася їх обігріти й прийняла, як рідних.

– Я водила їх у садок, у школу, приводила додому, на всі збори ходила. Поки чоловік був на роботі, господарством займалася. Топила плиту, воду носила. У до-машній роботі й старші допомагали, – згадує Жанна.

Подружжя Косташів пишається своєю родиною і тією оселею, яку вони самотужки облаштовували протягом років. Говорять, від держави вони отримували і отримують копійки – на чотирьох неповнолітніх дітей – менше півтори тисячі.

– Писала я листа з цього приводу ще до Ющенка. З Києва розіслали потім листи на всі інстанції у Кіровограді. І звідусіль поприходили відповіді, що нам нічого не положено. Ще й комісія тоді приїжджала. Сказали, у вас тут металопластикові вікна вдома стоять, тому мовляв, не видно, що багатодітна сім’я тут живе. Я не розумію, чи вони думають, що ми у землянці маємо жити? Якщо вікна стоять, це значить, що ми не спимо, а працюємо, піклуємося про дітей, стараємося, – обурюється Жанна.

– Мені дали зрозуміти, що якщо б я жебракував, був не зовсім благополучним, тоді б додали до пенсії трохи. Вони порахували: скільки я отримую, приплюсували пенсію ще й моєї матері, яка прописана у цьому будинку, і сказали, що у нас і так дохід достатній, – додає Микола.

– Ще стоїмо вже багато років на міськвиконкомівській черзі на квартиру, та дарма – просвіту не видно. Дивимося по телевізору, людям дають, а нам ні. Та й показують, як до інших багатодітних приїжджають. Вони, мабуть, ближче живуть, а ми далеко – аж на Арнаутовому, – продовжує чоловік.

Загалом же, подружжя не звикло скаржитися. Микола з Жанною кажуть, їм трохи прикро, що існує така думка, якщо сім’я багатодітна, то вона обов’язково жебракує або якась неблагополучна. Своїм життям Косташі доводять, що насправді це не так. Що купа дітей, це не тягар, а радість. Велика радість.

– У житті, звісно, всіляке бувало. Та в основному – радість. Тому що діти – це все. Я завжди ними жив, – каже Микола. – Секрет нашого сімейного щастя – у любові і взаємодопомозі. У важку хвилину ми одне одного не полишаємо. Якщо комусь з членів родини необхідна підтримка, всі відкликаються. Щастя в тому, що ми всі разом.