Чорнобиль у кіровоградських околицях
Єдина «принада» Кізельгура – продуктовий магазин. Фактично, більше нічого в цьому селищі немає. Є тільки багатоповерхові будинки, з яких сиплеться цегла, і величезні гори сміття, котре звідти не вивозиться. А по суті Кизельгур є таким же рівноправним селищем, як і Нове. Та до інфраструктури і розвиненості останнього йому дуже далеко. Хоч і знаходиться цей населений пункт у п’ятнадцяти хвилинах їзди від центру Кіровограда. Побувавши там раз – вражень наберешся надовго – як після туру у Чорнобиль.
Будинки там руйнуються просто на очах. Зі стін вивалюється цегла, а у під’їздах шматками відпадає штукатурка. Люди латають житло, як можуть. Усе за свій кошт і власними силами.
Тамтешні кажуть, на постійні ремонти йде половина сімейного бюджету. То дах протече, то трубу прорве… Чергова аварія сталася кілька днів тому. Зі своєю проблемою жителі Кізельгура як завжди справлялися самотужки.
– Недавно вода на вулиці прорвала, ми самі наймали трактор і ремонтували. Скинулися грошима і заплатили за роботу, – розповідає мешканка аварійного будинку Ірина. Продавець місцевого магазину додає, що такі питання завжди стають головним болем виключно тих, хто живе у селищі.
– Подзвонили на шахту, а нам кажуть: ми такі роботи не проводимо. А за воду-то ми їм платимо, – скаржиться жінка.
Та місцеві говорять, порив труби в порівнянні зі «сміттєвою» проблемою – дрібниці. Там сміття зносять на величезні звалища. Більше дівати його нікуди.
– Скільки живу тут, а це вже 16 років, стільки й пам’ятаю ці сміттєзвалища. Коли відходи вже нарешті вивезуть, а у селищі поставлять хоч декілька баків? – риторично запитує продавчиня.
Підмітають і косять траву на вулиці жителі Кізельгура теж самі. По черзі. Двірника у селищі немає в природі, як, власне, й ЖЕКу. Тамтешні жителі поневолі стали самі собі комунальниками. Давнішні обіцянки влади допомогти створити ОСББ так і залишилися порожніми словами.
Власними руками облаштували жителі і дитячий майданчик. Виглядає він, чесно кажучи, убого. Та й насправді місцем відпочинку та розваг дітей це назвати складно: одна дерев’яна гойдалка, огороджена шинами. Ось і вся забавка. А дітлахів, кажуть кізельгурівці, у селищі багато. Та діватися їм зовсім нікуди.
– Молодь хоча б може сходити в клуб у Первозванівку, а ми поки дійдемо з малими до того села, то вже й гратися на майданчику всім перехочеться, – бідкається мама чотирирічного хлопчика Ірина.
Де-юре цивілізація від Кізельгура знаходиться в декількох кілометрах. Де-факто населений пункт живе, наче в кам’яному віці. До речі, кізельгурівці аби приготувати їсти, досі їздять заправляти газові балони на автозаправки.
Щоправда, й кізельгурівцями люди, які живуть у селищі, насправді називатися не можуть. Пояснюють: населеного пункту як такого документально не існує. Прописка у них кіровоградська, та до якої адмінодиниці належать жителі – справжній ребус.
– Ситуація така, якщо необхідно взяти якусь довідку, треба йти у міськвиконком. А там говорять: а нема такого селища Кізельгур! Радять сходити на Балашівку в районний архів. А що ж там? В архіві, звісно, кажуть, що не мають до цього питання жодного стосунку, – розповідає Сергій (на фото), робітник шахти.
– Не зрозуміло, до кого ми належимо, – продовжує чоловік, – Ясно лиш те, що ми нікому не потрібні. Ми нічийні.
– Я – працівник шахти. Більше двадцяти років назад мені дали ордер на отримання тимчасового житла, а ми його не можемо узаконити, бо наше селище не числиться на балансі, документального його просто не існує. У паспорті в нас стоїть міська прописка, але ж ми ні туди, ні сюди насправді не відносимося, – бідкається жителька Кізельгура Галина.
На транспорт тамтешні загалом не скаржаться. Кажуть, раніше справи були куди гірші, ніж тепер. Зараз інтервал у маршруток нормальний. Та у час-пік все ж таки добиратися проблематично.
– 14-й маршрут не їздить сюди через погану дорогу. Таку відповідь нам дали з міськвиконкому. Кінцева у нього – селище Гірниче. А було б дуже зручно. Бо зранку їдемо у маршрутці, як оселедці. Люди їдуть на роботу, на навчання, батьки везуть дітей у садки. Транспорт забитий. Це влітку можна постояти і почекати іншу, а взимку як? А буває ж приходиться, коли машина ламається. Стоїш мерзнеш на зупинці цілу годину, – розповідає жителька селища Ірина.
Місцеві кажуть, можновладці згадують про них лишень напередодні виборів. Наобіцяють з три короби й поїдуть. А після кампаній все залишається, як і було, й кізельгурівці знову сама на сам залишаються зі своїми проблемами, вони знову стають нікому не потрібними.
– Останній раз у нас був Саінсус перед виборами мера. Та він нам навіть нічого не обіцяв. Сказав, ситуація така, що треба все ретельно розглянути, – згадує продавець магазину. – Вочевидь, розглядають ще й досі.
