Незряча: хочу таким людям, як я, показати, що життя продовжується

Кіровоградка Наталя Севастьянова осліпла у 28 років. Утім, вона не здалася. Зуміла побороти страх жити в темряві, навчилася самостійно куховарити і консервувати, здобула освіту психолога і навіть поїхала автостопом до Грузії. «КП» продовжує розповідати історії про сильних духом людей, які своїм прикладом доводять: життя залежить від нашого ставлення до нього.

Веселка перед очима і... темрява

Наталя розповідає, жила звичайним життям і навіть не могла припустити, що в одну мить перестане бачити рідних, друзів.

– Повністю втратила зір у 2004 році, тоді мені було 28 років. Я була звичайною людиною, закінчила школу, працювала у банку. І раптом різко все змінилося. Людині в житті нічого не дається, чого б вона не подолала. Отже, так треба було. Мабуть, щоб я стала отакою, сильною духом, – розмірковує жінка і каже, що до таких виснов­ків довелося прийти, подолавши великі труднощі.

Тоді на тендітні плечі Наталі звалилося чимало випробувань. Багато років вона боролася з цукровим діабетом, до цього додалася хвороба мами, а потім – її не стало…

– Ми були дуже близькі, вона  рано пішла з життя. Мамину смерть я важко перенесла. До того ж,  двадцять чотири роки сама хворіла на цукровий діабет. Раптом за десять днів зір зі ста відсотків  упав на одному оці до 0,3, на другому – до 0,4 відсотка.  Потім були обстеження, операції, але мені ставало все гірше і гірше… У мене було виснаження, сильна депресія. Одного дня я настільки рознервувалася, аж розплакалася… У мене перед очима була ніби веселка, потім потемніння і раптом усе зникло... – боляче пригадує той період Наталя.

Хотіла відкрити очі, але не змогла

Далі був тяжкий період боротьби із собою. Жінка пригадує, не знала куди себе подіти, настільки важко було пристосуватися до життя у темноті.

– Було дуже страшно. Я намагалася відкрити очі, але нічого не виходило… Моя рідна тітка тоді почала читати мені книги із психології, історії про людей, які змогли вирватися із темряви і досягти високих вершин. Я тоді саме лікувалася у Харкові, запитала себе: чому вони можуть, а я ні? Тітка навіть деякі історії не дочитувала до кінця, а я вже розуміла, чим вони закінчаться і казала про це вголос. Це теж мене дуже надихнуло. Сказала собі: «Я можу. Я тверда у рішенні». Звичайно, це важко, але головне – перебрати всі варіанти і знайти правильний, – розповідає «КП» співрозмовниця.

 Наталя додає, що у той важкий період її дуже підтримали рідні, адже вони не давали їй часу на роздуми про погане.

– Мої рідні допомогли подолати страх. Тоді син для мене став стимулом. Я знала, що потрібно жити для нього, адже розуміла, як це – втратити батьків. Не кожен чоловік витримає такі випробування. Багато хто залишає сім’ю... Я вдячна своєму чоловіку, що він зі мною в той період був до останнього, не залишив, допомагав. Рідні мої намагалися мене не жаліти. Вони робили вигляд, ніби не помічають, що я незряча. За це я їм дуже вдячна! Коли я перебувала у реабілітаційному центрі для незрячих, зрозуміла, що така не одна, є люди слабші за мене… Це теж для мене стало поштовхом і я почала жити, рухатися далі, – ділиться Наталя.
 
Перед очима буде темрява

Медики повернути зір Наталі не обіцяють, тому вона вже змирилася з тим, що перед очима буде суцільна темрява.

– В офтальмології ми рухаємося маленькими кроками. Лікарі взагалі не розуміли, що сталося з моїми очима, чому вони не бачать. Припускають, що причина у мозку, але ніхто нічого не може пояснити… Я вдячна харківським лікарям, де я досі час від часу лікуюся, що вони зберегли мені очі, як орган. Для жінки очі – головне. Далі я все одно боротимуся, життя продовжується, – оптимістично каже жінка.

Кому потрібна незряча студентка?

Наталя завжди мріяла бути психологом. Своє бажання вона вирішила реалізувати, будучи незрячою, адже це не повинно бути перепоною, вважала вона.

– Я вирішила навчатися, коли мені було тридцять років. Хотіла бути психологом. Спочатку в один інститут я не вступила, але сказала собі, що докладу зусиль, аби досягти поставлених цілей, – говорить «КП» співрозмовниця.

Багато навчальних закладів відмовлялися брати на навчання незрячу студентку. Про це, каже жінка, їй говорили прямо, адже боялися брати відповідальність на себе. Але Наталя була переконана, що зуміє подолати цю людську байдужість і страх перед незрячими інвалідами.

– У багатьох інститутах мені відмовляли. Казали, що у них немає викладачів, які б мене навчали. Хоча я намагалася їм пояснити, що мені не потрібні окремі викладачі. Я казала: «Ви прийміть і подивіться, не вийде – я сама піду». У мене повірили в КІРУЕ. Мабуть, їм самим було цікаво, що з цього вийде, – розповідає жінка.

Чи легко давалося навчання людині, яка не бачить, не має спеціальної літератури? Звичайно, що ні. Але Наталка, стиснувши зуби, вчилася, просила рідних про допомогу і таки цього року закінчила інститут.

– Я навчалася на заочній формі. Було важко, адже спеціальної літератури не було. Мені допомагав чоловік, який читав уголос книги, і син, який в інтернеті шукав необхідні лекції. Викладачі не робили мені жодних поблажок і за це їм велике спасибі. Адже якби мені створювали особливі умови, мені було б нецікаво навчатися. Цього року я закінчила навчання з червоним дипломом і нарешті отримала спеціальність психолога, про яку мріяла, – щасливо констатує жінка.

Консервую, куховарю і навіть перу одяг

Син Наталі Діма зараз навчається у Львові, тож вона живе сама. Розповідає, що до багатьох речей пристосовується самотужки: господарює в оселі, ходить до магазину, куховарить, консервує. Багато в чому її підтримують друзі.

– У домашньому побуті справлятися нескладно. Я мала хороший досвід до втрати зору. Мені було чотирнадцять, коли помер батько, я з мамою залишилася сама. Мама хворіла і все фактично було на мені. Пізніше здебільшого мені допомагав чоловік, син був ще маленьким. Але я тоді собі сказала: «Я нормальна людина». Нині і консервую, і готую, і перу одяг, і прасую. Все роблю самостійно без проблем, – каже Наталя.

Зараз жінка долає в собі ще один комплекс і вірить, що здолає і з цим впорається.

– Єдина проблема, яка мене турбує досі, – самій соромно ходити нашим містом. Може, через те, що мене багато людей знає, чи тому, що люди не зупиняються, не допомагають, коли потрібно... Мені важко самій пересуватися вулицею… У мене є хороші сусіди, друзі, які допоможуть. Потроху цей комплекс долаю. Уже сама можу сходити в магазин. Але багато проблем досі лишаються неподоланими: як у супермаркеті сказати, що ти інвалід, аби тобі допомогли скупитися? Як зайти в банк і попросити про допомогу? Я потроху до цього звикаю, а  як іншим незрячим? – риторично запитує жінка.

Поїхати автостопом до Грузії? Легко!

Наша співрозмовниця долає стереотипи і розвіює думку про те, що люди з інвалідністю ведуть пасивний спосіб життя. Наталя завжди в пошуках чогось нового. Нещодавно вона зі своїм товаришем Сергієм здивували багатьох, коли вирушили автостопом до Грузії. 

– Цим я показала, що ми дійсно сильні духом, можемо подолати тисячі кілометрів автостопом. У Грузії я була під неабияким враженням від людей, природи, ментальності, традицій! Коли повернулася назад, були абсолютно різні емоції. Тепер Грузія мені подобається ще більше. Минуло два місяці після поїздки, а я розумію, що можна було і туди, і туди поїхати. На цьому не зупинятимуся. У травні із Сергієм ми збільшимо компанію і обов’язково кудись поїдемо, – розповідає Наталя і додає, що вони своїм унікальним вчинком, коли двоє людей із інвалідністю подорожували самостійно автостопом за кордон, довели, що для цього  немає нічого неможливого.

Ще одне захоплення жінки – спів. Каже, завжди бере участь у різних фестивалях, займається громадською діяльністю.

– Я з дитинства співала. Закінчила музичну школу. Коли навчалася в училищі, брала активну участь у художній самодіяльності. Потім запросили на один фестиваль, на інший. Так пов’язала себе із піснею, – розповідає Наталя.

У душі – здорова людина

Попри чимало труднощів, які спіткали Наталю, вона не вважає себе інвалідом. Жінка впевнена: кожен самостійно повинен вирішувати, як  долати бар’єри, які ставить життя.

– Інвалід – це принизливе слово. Головне – не відчувати себе фізично обмеженим. Ми здорові, нормальні люди. Якщо ми обмежені в чомусь одному, в іншому маємо великий потенціал, якого не мають здорові люди. Важливо не відчувати себе обмеженою, – переконана жінка.

Наталя говорить, що своїм прикладом хоче довести іншим людям, що не варто опускати руки, потрібно вчитися жити заново. – Спочатку було важко адаптуватися до темного світу. Але бажання, сила духу змусили мене переглянути мої погляди на життя і довести, що все можливо. Хочу таким людям, як я, показати, що життя продовжується, не зупиняється, усе в нашому житті можливе, якщо сильно захотіти, – каже Наталя.