Сирота: Тепер мені не доведеться ходити від одних людей до інших, у мене є будинок, а ще син – найбільша радість у житті

Наталя Сізова ніколи не бачила своїх рідних, бо виховувалася в дитбудинку, але пам’ятає якусь тітку, яка приносила їй черешні. Вона ночувала у знайомих, в під’їздах та підвалах, на автовокзалах. Її життя готувало багато випробувань, та дівчина, зціпивши зуби, їх долала. Про непросте життя «державної» дитини, яка може бути прикладом для багатьох жінок, які опускають руки, опинившись в складних ситуаціях, продовжує розповідати «КП».

Випробування з дитинства і спогад про черешні

26-ти річна Наталя не знала материнської ласки та батьківського тепла із самого дитинства, однак уже тоді дала собі слово – своїй дитині подарує усе, аби та була щасливою.

Роки перебування в інтернаті Наталя пригадує з гіркотою, але якщо порівнювати ту безвихідь, яка була потім, вони не здаються настільки поганими.

– Спочатку я була в дитячому будинку «Барвінок», а звідти мене в сім років відправили в інтернат, що на Новомиколаївці у Кіровограді. Там була школа, де ми навчалися.  Мою маму позбавили батьківських прав. Вона за нами не доглядала. У мене ще є брат і сестра, але нас відправили у різні інтернати, то ми один одного і не знали. Батьків не пам’ятаю… Пригадую лише, як у дитячий будинок до нас приїжджала якась тітка, нібито родичка, але її обличчя не пам’ятаю. Вона нам черешні привозила, – ділиться з «КП» спогадами Наталя.

Дівчина каже, що в інтернаті нічого не потребувала, все влаштовувало. Був дах над головою, чотириразове харчування, а такі ж діти-сироти, як і вона, стали друзями.

Коли Наталя закінчила інтернат, відкрилися двері у самостійне життя. Як воно складеться, чи зуміє сирота сама збудувати своє щасливе майбутнє? Ці питання постійно крутилися в голові дівчини.

– Після дев’ятого класу пішла  в училище. Ми з подругою вирішили стати кухарями-кондитерами, хотіли бути господинями. Поїхали вчитися у село Дмитрівка Знам’янського району, – каже дівчина і додає, що саме тут відчула перші труднощі дорослого життя. – У гуртожитку було постійно холодно, спати доводилося одягненими.

Наталя каже, життя в гуртожитку стало нестерпним, тож із подругою вирішили винаймати квартиру у її родича.

– Ми жили у діда, колишнього військового. Він нас годував, одягав, учив, аби менше з хлопцями гуляли, не пиячили. Він, як батько для нас був. Стипендію тоді ми отримували триста гривень, – пригадує співрозмовниця «КП» і додає, що після училища вона залишилася в селі. – Познайомилася­ з хлопцем, почали жити разом. Але потім я пішла від нього. Він пив, руки розпускав. Якось я не витерпіла і пішла… Не знала куди, але пішла.

Кроки в нікуди

Тоді Наталя вперше в житті зробила крок у невідомість. Вона не знала, що буде далі, куди вона піде, де ночуватиме. Але відповідь прийшла, поки їхала до Кіровограда.

–  Дорогою думала, що в мене в цьому місті є подруги, адже я тут навчалася. Я попросилася до подруги переночувати, та дозволила, – говорить Наталя і додає, більше знайомих у неї не було. У кого просити допомоги – не знала. Каже, згадала про  директора Кіровоградського міського соціального гуртожитку для дітей сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування Олега Симуляка.

– Він допоміг  мені оформитися у гуртожиток на три місяці. Там можна було жити і шукати роботу, – розповідає Наталя.

Однак не так швидко її вдалося знайти. Роботодавці дівчині відмовляли, бо не мала досвіду.

– Спочатку з роботою було дуже складно. Мені казали, що я мала, не впораюся, досвіду роботи не маю. Тоді Олег Романович влаштував мене прибиральницею на завод. Пізніше пішла прибиральницею в магазин, – згадує жінка.

Нове життя під серцем і… дорога на вулицю

Наталя розповідає, що в цей період вона зустріла Володимира. Саме він взявся їй допомагати.

– Коли закінчився термін перебування у гуртожитку, я познайомилася із хлопцем. Він жив у товариша. Почав мені допомагати, – розповідає дівчина.

Оскільки в обох не було даху над головою, хлопець почав думати, як їм бути далі. Тоді їм надійшла пропозиція, доглядати за бабусею, готувати, прибирати у її будинку, а натомість вони могли жити у неї.

– Вова працював. Я за бабусею доглядала, – каже дівчина і додає, що у той час вона вже була вагітною. Коли про це дізналися родичі бабусі, то культурно виставили за двері. – Побачили мій випуклий живіт, зрозуміли, що я вагітна. Сказали, що тут немає умов для вагітної, тому ми мали вибиратися.

Знову дорога в невідомість... Удвох ходили від одних друзів до інших, щоб не ночувати на вулиці.

– Ми приходили до них увечері, щоб лише переночувати, а рано-вранці вставали і  йшли на вокзал чи блукали містом, – згадує Наталя.

Обоє розуміли, що дівчина вагітна і так довго тривати не може. Дозволити собі винаймати житло у місті вони не могли, тому прислухалися до всіх пропозицій.

– Нам розповіли, що одна бабуся із села Калинівка здає житло. Поїхали туди. Домовилися винаймати хату за триста гривень. Іншого вибору не було. Ми прожили там близько трьох місяців, – ділиться моя співрозмовниця.

Зустріч із братом і надія на державну допомогу

Молода пара почала звикати до життя у селі. Володя був турботливим, адже розумів, що дівчина вагітна і незабаром у них з’явиться дитина. У цей спокійний період у їхньому  житті з’явилася приємна звістка.

– Мені прийшло повідомлення від дівчини мого брата. Вона написала, що також знайшла нашу сестру. З братом ми не бачилися з часу, коли нас забрали в різні інтернати. А от із сестрою ми якось ще дітьми в таборі зустрічалися, але не спілкувалися, потім у гуртожитку бачилися.., – розповідає Наталя і додає, що ця приємна звістка її дуже тішила. – Вона писала, що хоче з нами зустрітися, запрошували в гості. Тоді залишалося кілька днів до Нового року. Ми поїхали до них у Новомиргород, разом святкували Новий рік. Я вже була на шостому місяці вагітності.

Після свят Вова поїхав заробляти гроші, а Наталя ще трохи жила у брата та його дівчини. Проте не хотіла їм заважати, тож поїхала в Кіровоград, де саме був Вова. Каже, хлопець продовжував жити то у друга, то у соціальному гуртожитку.

– Знову не знала, що робити. Зверталася у міську раду. Кажу їм: «Дайте, хоча б якесь тимчасове житло, бо немає куди подітися».­ Але вони нічим не допомогли, сказали: «Таких, як ти, ого-го скільки», – згадує своє розчарування жінка.

У передчутті щастя

Тоді Наталі залишалося два місяці до пологів.

– Я знову пішла до Олега Симуляка. Він мене прихистив. Я вже була на обліку в лікарні. Тож домовився з медиками, щоб мене поклали на збереження. У лікарні знали, що я сирота, медсестри добре до мене ставилися. Так два місяці до пологів я пробула у пологовому будинку, – згадує співрозмовниця.

У цей період дівчину не залишали на самоті. Приходив її хлопець, навідували брат зі своєю дівчиною.

– Через два місяці у мене народився син, якого я дуже люблю, – каже Наталя.

Радість материнства

Із пологового будинку дівчина потрапила у теплий і затишний будинок, де теж жили жінки, які опинилися в складних життєвих ситуаціях. Саме так про перебування у соціальному центрі матері і дитини згадує тепер Наталя.

–  Це Олег Романович домовився,­ щоб мене взяли в центр. Він мені дуже допоміг у житті, за що я йому безмежно вдячна, – говорить дівчина.

Перебування у цьому закладі – приємний спогад у її житті. Каже: тут її навчили доглядати за дитиною, гратися і розвивати її. Фахівці переконували, що потрібно долати проблеми, вірити у свої сили. Наталя вірила, адже найбільше хотіла мати власне житло, щоб її дитина була поряд з нею здоровою і щасливою.

– Коли я жила у соціальному центрі, гроші не витрачала. Там годували, допомогли з дитячим одягом, іграшками. Я собі в усьому відмовляла. Синові батько привозив  йогурти, фрукти. Дів­чата мені докоряли,  що я нічого собі не купую. А я кажу  – збираю гроші на хату, – розповідає дівчина.

Мрії збуваються

Через півтора року перебування у центрі матері і дитини мрія дівчини здійснилася. Вона назбирала трохи грошей, їх вистачило, щоб придбати невеличку хатинку у селі.

– Ми купили стареньку хатинку. Вова зробив ремонт. Навесні посадимо город, візьмемо курчат. Буду господарювати, щоб у мене все було своє, – говорить Наталя і додає, що в її житті було багато труднощів, але вона зціплювала зуби і йшла далі. – Тепер мені не доведеться ходити від одних людей до інших, у мене є власний дах над головою. У мене є син і я його огортаю теплом і любов’ю. Він – найбільша радість у житті.