У кожної п’ятої дитини – синдром Карлсона

Якщо ваша дитина з кимось розмовляє, а ви нікого поряд не бачите, або ж годує з ложечки свого уявного товариша чи грає з ним – це ще не привід панікувати і тягти її до лікаря. Такій поведінці існують пояснення.

 

Дружба малюка з уявним героєм у психології отримала назву синдром Карлсона. Її діагноз дещо ідентичний радянському мультфільму, в якому за сценарієм семирічний хлопчик має друга з пропелером, котрого не бачать батьки, проте він залишає після себе «сюрпризи», малюк із ним грається і весело проводить час. У реальності на місці Карлсона може бути хтось інший – казковий персонаж, фантастична істота чи просто вигаданий друг з цілком реальним ім’ям.

– У залежності від типу уявного товариша можна встановити небезпечність такої «дружби», – пояснює практикуючий психолог із 20-річним стажем, дефектолог кіровоградського центру психології «Альта» Світлана Сичова (на фото). – Спостерігаючи за поведінкою дитини, можна зрозуміти: це прояв фантазії чи внутрішня особиста проблема.

Світлана Сичова розповідає, що закордонні дослідники оприлюднили дані, відповідно до яких кожна п’ята дитина має досвід створення таких фантазійних образів. І хоча впе-рше цей феномен описали ще в тридцятих роках, проте і досі тривають суперечки щодо того, звідки він виникає та який відбиток накладає у подальшому житті людини.

– Батьки повинні уважно придивлятися до дитини, вивчати прояви спілкування з уявними друзями, – консультує Світлана, – адже тільки так можна побачити, що, власне, турбує дитину, або ж навпаки, чим вона хвалиться, а її просто не хочуть вислухати.

Зазвичай спілкування з Карлсоном, пояснює спеціаліст, проявляється у віці від 3 до 5 років. В основному це зумовлено розвитком уяви та творчих здібностей дитини. У 7-9 років така дружба має минути і в майбутньому дитина навіть не згадає про неї. Якщо ж «спілкування» затяглося, батькам час бити на сполох. У такому випадку краще звернутися за порадою до психолога. Утім, кожен випадок слід розглядати індивідуально.

Серед причин появи уявного товариша, які виділяють фахівці, не лише прояв фантазії (хоча часто це один із домінуючих аргументів), а й переживання, сильні емоції, неспокійна атмосфера в родині. Зрозуміло, тоді дитина хоче заховатися від проблем, тому і занурюється у спілкування зі своїм другом, пояснюючи йому різні ситуації, ніби скаржачись на життя. Крім цього, Карлсони часто з’являються від самотності та нестачі спілкування.

– Був такий випадок, коли до мене прийшли батьки п’ятирічного хлопчика. У нього з’явився уявний друг. У цей час сім’я переживала кризу, батьки не знаходили порозуміння одне з одним... Якось, придивившись до сина, вони помітили, що він з кимось весь час розмовляє, навіть грає... На запитання, з ким – хлопчик відповів, що це його братик. Дорослі намагалися пояснити, що насправді братика немає, проте син не чув. Доходило до крику і навіть сварок. Але це нічого не давало – малий продовжував спілкуватися з вигаданим персонажем, вкладав його спати поряд із собою, інколи вдавав, що його годує. Тривало це з півтора року, – розповідає Світлана і додає, що переломити ситуацію вдалося тільки тоді, коли батьки почали приділяти синові більше уваги.

Уявний братик зник тільки після того, як мама повідомила сину, що незабаром у нього з’явиться справжній.
– Ця ситуація говорить про те, що на певному етапі особистісного розвитку, дитина таким чином намагалася привернути увагу батьків, – пояснює дитячий психолог і радить у такому випадку дорослим не приймати рішення похапцем, не сварити, не кричати, а тим більше не забороняти дитині мати уявного друга.

– Навпаки слід підіграти, розпитати як справи у Карлсона. Але при цьому надто сильно вникати у фантазію не варто, адже тоді дитина легко може перекладати на вигаданого героя різні погані вчинки. Наприклад, як той же малюк у мультфільмі. Треба пояснити дитині, що за свої вчинки вона повинна відповідати самостійно, – зауважує Світлана і наголошує, що сьогодні вона сама та її колеги не розглядають синдром Карлсона як хворобу. До цього ж закликає і батьків, адже в більшості випадків такий стан дитини залежить від них самих. Тому радить почати боротися з проблемою із себе, приділяючи стільки уваги дитині, скільки вона потребує.