Для солдата 100 грамів – крапля в морі, доводилося хитрувати. Сьогодні ти п’єш нашу «норму» – 300 грамів, а завтра ми твою...

Професія льотчика овіяна славними легендами, які допомагали творити радянські фільми на кшталт «У бій ідуть одні старики», «Їм підкорюється небо» та знамените «Міміно». Але герої існують не лише на екрані, вони живуть серед нас. Одним із них став Матвій Звончук – 96-річний ветеран війни, військовий штурман, якому мали присвоїти звання Героя Радянського Союзу, проте обставини розпорядилися інакше…

Народився Матвій Звончук у селі Кошкіно Куйбишевської області. Згодом, у 1930-х роках, він разом із батьками переїжджає в Україну, на Херсонщину. Після закінчення школи вступає до Качинської авіаційної школи, а опісля за направленням працює інструктором у Мелітополі, готує льотчиків до бойових вильотів. Проте, за іронією долі, з початком Великої Вітчизняної здобуті знання доводиться застосовувати на практиці.

 

Виживали в небі
Дослужився Матвій Звончук до звання полковника. Усього у послужному списку льотчика 545 бойових вильотів. Служив солдат у 1-ій Повітряній армії та на Другому українському фронті. Із пам’ятного розповідає, як у 1980-х роках із нагоди 40-річчя Другого українського фронту їздив на зустріч бойових товаришів. Є з цієї нагоди і фото на пам’ять – довжелезні ряди колишніх солдатів у військовому, усі з посрібленими скронями, з трьома рядами нагород на військових мундирах.
Згадує дідусь і те, як був заступником командира ескадрильї та військовим штурманом, а у роки війни здійснював нічні вильоти на ворожі об’єкти. Непомітно підкрадаючись, солдат скидав бомби на стратегічні об’єкти німців. Більшість вильотів були успішними, проте і його тричі все ж збивали ворожі літаки. Тричі лікувався у госпіталі і тричі знову повертався на передову, брав участь у визволенні Києва та Кіровоградської області, зокрема, Олександрійського району.
За це має бойові нагороди: орден «Бойового Червоного прапора», орден Червоної зірки, дві медалі «За бойові заслуги», орден Богдана Хмельницького та ще 22 ювілейні медалі. Якби усі вильоти нашого героя фіксувалися документально, йому б заслужено дали звання Героя Радянського Союзу. А так...
– Чи ж не можна відновити справедливість? – запитуємо. На це соціальна працівниця Ольга відповідає, що нині йому це звання вже точно не дадуть. Хоча, погодь-тесь, до сторіччя Матвія Звончука це був би найприємніший подарунок.
Свого часу він літав на багатьох марках повітряних суден, але останній свій літак – ІЛ-12 згадує і з гордістю, і з болем, бо після аварії вже у мирний час більше не повертався у небо. Тоді чоловіка лікарі буквально збирали по шматочках. На операції та відновлення після них пішов цілий рік.
Увесь цей час Матвій Арефійович лежав прикутим до ліжка, а за ним доглядала дружина Валентина. Жінці таки вдалося поставити чоловіка на ноги, хоча лише одна нога була зламана шість разів!

 

Про таку любов знімають кіно
Валентина Михайлівна і Матвій Арефійович прожили душа в душу пів століття. А коли до золотого весілля залишалося кілька місяців, сталося непоправне – дружина померла. На згадку від неї в будинку залишилося багато вишиваних картин. За професією Валентина Михайлівна була економістом, тому в оселі Звончуків все також було прораховано до дрібниць: кожна річ знала своє місце. Чоловік залишив всі речі на звичний місцях, так, ніби господиня щойно навела лад в оселі…
– Про таку любов знімають кіно, – говорить соціальний працівник Кіровського терцентру міста Кіровограда Ольга Шевцова. – Чоловік цілував дружині руки та був в усьому опорою. Разом виростили синів Юрія та Віктора. Має щасливий дідусь двох онуків та трьох правнучок. Фото однієї з правнучок висить у нього у вітальні, на почесному місці, поруч із воєнним фото, датованим 1943 роком.
Розлетілися сини по світах, мов соколи. Юрій живе у Росії, в Івановому, а Віктор – у Києві. Телефонують татові сини часто, не забувають дідуся внуки та правнучки.

 

Соціальний працівник мені як сестра
Ольга провідує подружжя Звончуків вже 15 років. Матвій Арефійович довіряє своєму соціальному працівнику, як собі, а Ольга знає всю бойову біографію свого підопі-чного та його вподобання. Наприклад, що дідусь дуже любить солоденьке та вміє грати на гармошці. Та ще й як завзято – й нам пощастило послухати! В усьому його виручає Ольга: чи сходити за покупками, чи заплатити за комунальні послуги, чи придбати ліки.
На свята приходять до дідуся учні сусідньої 13-ї школи, вітають власноруч підписаними листівками.

У 96 років є все
Напередодні свого 97-річчя, яке Матвій Звончук святкуватиме 28 серпня, зізнається, що має все, про що мріяв, та цілком задоволений прожитими роками. Не забуває про нього і держава. Зокрема, три роки тому у подарунок отримав «Таврію», хоча, говорить, вік вже не той. Якщо раніше він із дружиною запросто міг поїхати до рід-них у Харків, або на відпочинок до Одеси чи Херсону, то зараз він практично не виходить на вулицю – частіше буває на балконі.
Своїм солідним віком Матвій Зончук завдячує здоровому способу життя. Говорить, після війни зав’язав із алкоголем та солдатськими папіросками і згадує, як після військових тренувань солдатам наливали символічних 100 грамів.
– Для солдата 100 грамів – це крапля в морі, тому доводилося хитрувати. Наприклад, між товаришами існувала домовленість: сьогодні ти п’єш нашу «норму» – 300 грамів, а завтра ми твою. Так і жили, так і служилося: з жартами та піснями, – розповідає він.