Коли дійшла черга до виготовлення героїну, нам не вистачило одного прибору, який я вирішив украсти в кабінеті еклетрохімії

, Вікторія СЕМЕНЕНКО, спеціально для «КП»

229У дитинстві Володимир любив спостерігати за мильними бульбашками і різноманітними хімічними реакціями. У школі з захопленням слухав уроки з біології та хімії, на яких йому відкривався новий світ експериментів та досліджень. Хімічні формули ніколи не лякали, навпаки, підштовхували до поглибленого вивчення, адже у підсумку виходили просто неперевершені хімічні реакції! Тоді хлопець перетворив свою ванну кімнату на справжню лабораторію, в якій ховав реагенти та хімічний посуд, вкрадені в школі. Тут починалося і закінчувалося його життя…

 

Підручники з хімії та фармакології перечитав від «А» до «Я»
–Удома я, дійсно, підвищував рівень своїх досліджень. Це бачили і мої батьки, які теж почали відрізняти звичайну хлорку від хлорової кислоти, адже їдкий запах цих речовин змушував їх відкривати балкон для провітрювання квартири, – згадує Володимир.
Кількість проведених досліджень щодня збільшувалася, а разом із тим у хлопця виникало непереборне бажання спробувати щось нове. Підручники з хімії та фармаколо-гії перечитав від «А» до «Я», а набуті знання вже давно реалізував на практиці. Хлопець хотів більшого.
– Я тоді бачив багато хімічних реакцій, але тієї, на яку я «підсів» – не було у жодному підручнику, довіднику чи хімічній лабораторії. Я на це свідомо пішов, – зізнається Володимир. – У цьому мені допомогли знайомі, які вже давно були в курсі, як вони говорили, «найкращої в світі хімічної реакції, що приносить солодке задоволення». Їх розповіді про цю реакцію мене вразили настільки, що у своїй домашній лабораторії відразу я почав експериментувати. Необхідні компоненти легко придбав в аптеці, а інше – в мене було. Тоді, в одинадцятому класі, я вперше зрозумів, що це і є справжня хімія, яка здатна робити людину щасливою.
Поступово дитяче захоплення відкривало нові горизонти. Володимир настільки сильно захопився хімією, що вирішив її вивчати в університеті. Тут він почав удосконалю-вати набуті знання, і знову ж таки, застосовувати їх на практиці.
– Життя в гуртожитку йшло на «ура», адже поряд зі мною жили молоді люди, готові до нових експериментів, – пригадує він. – Багато з них любили випити і погуляти, в кожного з нас була своя «хімічна реакція», від якої ми отримували кайф, але поєднувало нас усіх захоплення хімією та дослідженнями, а ще – свято одне на всіх, яке ми вже вважали своїм професійним, – День хіміка. На першому курсі ми його вперше відзначили. Тоді гуртожиток гудів! Я вирішив не приховувати від друзів свого «щастя», яке отримував від наркотиків, та наважився познайомити їх зі своєю хімічною реакцією. Всі, кому запропонував, погоджувалися. Для них це був перший укол.

 

Наркотики варив вдома і в гуртожитку
Студентське життя вирувало. Володимир почувався на щабель вищим від усіх, адже він вже був не новачком у наркоманії, як його друзі по навчанню. Проте одного разу зрозумів, що те, що він знає – неповне щастя. У колі його знайомих знайшлися ті, хто проводив набагато серйозніші експерименти. Новий друг Володимира родом із Західної України теж навчався в цьому ж виші. Він був асом в наркоманії, знав, як в домашніх умовах можна приготувати навіть героїн.
– Мій новий друг став мені як брат. Ми випросили, щоб нам у гуртожитку дозволили жити в одній кімнаті – вона служила лабораторією, тут проводилися такі експеримен-ти, про які ніхто навіть не здогадувався. Запах, який випарювався від змішаних речовин, був схожий на запах оцту, тож нас ніхто не міг запідозрити. Мій друг привозив мак у величезній кількості, а інше ми купували в аптеці, що знаходилася поруч. Тому дози ми виготовляли не дитячі, та і якість щоразу відшліфовували. Коли дійшла чер-га до виготовлення героїну, нам не вистачило одного прибору, який я вирішив украсти в кабінеті електрохімії, – розповідає Володимир.
Цей експеримент закінчився для нього плачевно – його вигнали з університету…
Коли повертався до Кіровограда, знав, що не пропаде, адже колеги-наркомани навчили його красти на ринках та в магазинах. Ці «уроки» він застосовував і в рідному місті.

 

З інституту забрали на лаву підсудних
–Батька легко можна було дурити. Його любов і піклування навіть часто мені допомагали, – зізнається молодий чоловік. – Мама теж за мене дуже хвилювалася, всунула мене в один кіровоградський інститут, хотіла, щоб я все ж таки отримав вищу освіту. Та в мені сиділо бажання бути не таким, як усі. Я продовжував красти, щоб можна було за виручені гроші купити речовини для виготовлення наркотиків вдома. До мене приходили вже перевірені «клієнти». Коло моїх друзів знову розширилося… Але це тривало не довго. З інституту мене забрали на лаву підсудних.
...Тюрма змусила хлопця отямитися. Після довгих роздумів Володимир відчував жалість до себе. Він знав, що цього року його друзі з університету випускаються. Він міг би бути зараз разом із ними, натомість сидів у в’язниці серед злодіїв і наркоманів. Він намагався переосмислити своє життя, вже ніби вмовив себе не вживати наркотики. Тільки не зумів...
Після того, як вийшов на волю – історія повторилася. Коли Володимир побачив сусіда із наркотиками, забув про все. Він знову «підсів», зрозумівши, що це і є те, чого йому так довго не вистачало.
Далі все пішло по колу. Він постійно шукав мак та інші речовини, щоб зварити наркотик, дози якого з кожним днем збільшувалися. Володимир жив як у тумані. Родичі вирішили закодувати Володимира, звернулися до спеціалістів. Тільки з обіцяних семи років «кодування» вистачило лише на вісім днів.

 

Почав гнити, трофічні язви розповзалися по тілу...
–Я намагався займатися спортом, подорожувати, влаштувався на роботу, але нічого не виходило. Я навіть вигадав собі мрію: от буде в мене наречена негритянка, тоді я і кину наркотики. Була, але не допомогло, – пригадує він. – Моє захоплення наркотиками довело маму до інсульту. Моя голова просто кипіла від того, що я не знав, як мені залишити цю гидоту, але я дуже хотів... І тут мене знову врятувала тюрма. Для когось – це кінець, а для мене це стало початком кінця. Я тут вперше почав працювати, режим на зоні був суворий, навантаження на організм космічні. Мій організм почав гнити, трофічні язви, як мурашки, розповзалися тілом, антибіотики не допомагали. Я замкнувся, мене ніхто не навідував, тільки інколи отримував листи від батька, в яких мама лівою рукою (бо праву паралізувало після інсульту – авт.) писала мені кілька слів. Я зберігав ці листи у внутрішній кишені і періодично перечитував. Із сумом згадував маму, картав себе за біль, якого завдав їй і батькові. Я себе зненавидів... Хоч намагався думати про щось інше, коли ми збиралися з «колегами», вони тільки й говорили про наркотики. У такі моменти в мене прискорювалося дихання, серцебиття, в мені ніби щось оживало.
Вийшовши вдруге на волю, Володимир знову нічого поряд не бачив. Він порівнює себе тодішнього із голодним звіром, який шукав здобич – наркотики.
– І вже, коли я знайшов необхідну дозу, тоді пішов до батьків... Мене ніхто не міг зупинити, до наркотиків тягло як магнітом. Я лікувався від наркозалежності, але, мені здавалося, що ця залежність вже невиліковна, – говорить чоловік.

 

Якби сказали вдаритись головою об стінку, бо це допоможе, я б так і зробив
Десять років Володимир жив, як у пітьмі. Бажання і багаторазові спроби залишити наркотики щоразу закінчувалися однаково – він знову сідав на голку. І лише одного разу знайомий наркоман йому розповів про існування реабілітаційних центрів, де витягують із прірви. Спочатку ця історія здалася Володимиру нереальною. Але він наважився спробувати.
– Коли я прийшов у реабілітаційний центр, був налаштований на все: якби мені сказали вдаритись головою об стінку, бо це допоможе, я б так і зробив. Натомість мене спитали, чи вірю я, що Христос воскрес і запропонували розповісти Йому про свою проблему, попросити нове життя. Після молитви я вирішив, що хочу залишитися в реабілітаційному центрі. Те, що відбувалося зі мною далі, описати важко: ломки, слабкість, холодний піт... Так тривало місяць. Після цього мене більше не тягло до нар-котиків, я був вільним від них! Від радості я навіть погодився, щоб мене похрестили. За іронією, це було саме в День хіміка, 31 травня. Того дня я пережив ще одну хіміч-ну реакцію, про яку хіміки навіть не здогадуються..., – розповідає Володимир.
Не лише позбувся залежності, а й зумів стати корисним.
Коли Володимир проходив реабілітацію в центрі, зустрівся з Юлею – дівчиною, яка безкоштовно давала уроки дітям з вулиці. Згодом вона стала вчителем і для Володи-мира. Її уроки хлопець доволі швидко запам’ятовував, а згодом і сам почав викладати у Недільній школі, що діяла при реабілітаційному центрі.
За кілька років Володимир зробив Юлії пропозицію. Вона була вражена, адже хлопець до того моменту не виказував симпатії. Нині ця пара – щаслива, виховує сина, разом відпочивають і подорожують.
На цьому можна було б поставити крапку, адже історія про наркомана із десятирічним стажем закінчилася щасливо. Проте є справи, про які варто розповісти.

 

Волонтер рятує наркоманів
Подружжя Бочарови-Туз стали волонтерами в Кіровоградському обласному представництві Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД» та в благодійній організації консультативно-реабілітаційного центра «Повернись додому». Вони приходили до наркоманів, говорили з ними, роз-повідали про те, як можна позбутися залежності і повернутися до нормального життя.
– Мені вдалося врятувати приблизно двадцять наркозалежних, – зізнається Володимир. – На власному прикладі я розповідав, як можна врятувати себе, пояснював, що для цього потрібне бути щире бажання і віра. Багато людей це пропускало повз вуха, але потім я знову до них повертався, розповідав, що ще не пізно, що шанс дається для того, аби ним скористатися. До кожного був свій підхід, і як наслідок – два десятки наркоманів позбулися залежності, працюють, мають власні сім’ї.
Прийшов Володимир і туди, де двічі сидів у чотирьох стінах, – тюрму. Але цього разу вже не як засуджений, а як волонтер. Тут він почув чимало історій життя, іноді дуже непростих. Сьогодні він офіційно працює керівником тюремного направлення.
На жаль, сучасна тенденція до збільшення кількості наркозалежних – невблаганна. Наркоманів у державі, області, місті, навіть селі – іноді навіть більше, ніж ми можемо собі уявити. Частина з них колись, або навіть зараз, мріє про те, щоб «зіскочити» з голки. Володимиру Бочарову-Туз це вдалося. Нині він допомагає знайти нове життя іншим.

e-max.it: your social media marketing partner