Віталій ЛУНГОЛ: Я часто беру етюдник та фарби, йду до ставка, і там в мене пишуться нові шедеври
Уміння відчувати навколишню красу і відображати її на картинах дано не кожному. Тому люди, які мають такий талант, просто зобов’язані його розвивати та вдосконалювати. Про сільського художника Віталія Лунгола в Овсяниківці знають всі. Односельці кажуть, що від побаченого перехоплює дух.
- Віталій Іванович такі картини малює, що на виставки можна вивозити. Коли на них дивишся – дух перехоплює, - ледь не в один голос говорять секретар сільради Надія Крамаренко й тамтешній землевпорядник Ганна Стасенко й ведуть до майстра.
Віталій Лунгол – господар затишного подвір’я. На клумбах – багато квітів.
- Квітами захоплювалася покійна дружина, яку Віталій доглядав до останнього її подиху. Він її дуже любив. Квіти Віталій береже й досі… - розповідає Надія Крамаренко.
Художник - чоловік доволі кремезний. Йому хоч і 70, та на вигляд – значно молодший. Гарну форму він зберіг завдяки фізкультурі.
- Спортом я займався зі школи. Коли батько захворів’я побачив, як від нього відвернулися друзі, що він вже був їм не потрібен. Після його смерті зрозумів, що необхідно бути здоровим, та й у сім’ї я залишився за старшого. Нас у мами було троє. Тоді я й вирішив вести здоровий спосіб життя. Пробував себе в різних видах спорту, один день ходив на боротьбу, на другий день – на баскетбол, бігав, піднімав гантелі..., - розповідає він і додає, що згодом, працюючи в училищі, сам тренував футболістів і баскетболістів.
Нині ж, будучи на пенсії, Віталій Лунгол щоранку робить зарядку, а влітку оздоровлюється холодною водою. Каже, в цьому і є секрет його бадьорості.
У будинку Віталія Івановича просторо. У кімнатах повно домашніх квітів. За ними доглядає сам. На стінах – справжня краса, безліч картин, що доповнюють одна одну. Написані вони в різні роки, але на кожній відчувається тепло душі автора. Тут і натюрморти, і портрети… Особливо захоплюють пейзажі.
- Малювати я люблю вдень, а якщо починаю вночі, то тоді і треба закінчувати, бо колір змінює свою насиченість, - розповідає автор. – Овсяниківка своєю природою мене полонила відтоді, коли ми з дружиною сюди переїхали. Тут красиві краєвиди. Я часто беру етюдник та фарби, йду до ставка, і там в мене пишуться нові шедеври. Намагаюся вловити різні моменти – як сонце сідає і ховається за став, або ж, коли прокидається. Так одне місце в різний час можна зобразити по-новому, адже кольори в природі змінюються і, відповідно, я передаю їх на полотні такими, якими вони є насправді. Бувають моменти, коли я не встигаю одразу намалювати те, що побачив. Наприклад, пролетів над селом літак і залишив на блакитному небі білу смугу, тоді я швиденько або фотографую, або ж накидаю собі ескіз, а потім його допрацьовую.
Свої перші ескізи Віталій Лунгол зберігає в спеціальній папці. З особливою ностальгією пригадує роки, коли зароджувалося захоплення малюванням.
- Найперші мої роботи творилися у Ташлику Маловисківського району, звідки я родом. Там теж була гарна природа. Мама мені говорила вчити уроки, а мене тягло до малювання, хоча я навчався теж непогано. Правда, тоді в мене були лише папір і фарби, а от пензлики для малювання у нашому селі не продавалися. Тож або крутив трубочки з картону і так малював, або ж підбирав різні відтінки простим олівцем, - пригадує він. - Коли я навчався у восьмому класі, їздив у Малу Виску на попутці і там купував у магазині все, що було необхідне для малювання. Тоді я вже ходив до художнього гуртка у школі. Перші картини залишалися в мами, то на стінах, то в шухлядках складені. Вона їх берегла.
Нині у Віталія Лунгола – вже свої діти, дорослі. Син живе за кордоном, донька - у Кіровограді. Та, незважаючи на те, що живе один - самотнім не почуває. У селі – він активіст, бере участь у святах, грає на гітарі, співає…
Узагалі, спілкуючись із цим чоловіком, розумієш, що він людина унікальна. Не зважаючи на прожиті роки, іноді непрості, він і досі романтик. У його світі немає чорно-білих фарб – тільки жовтогаряча осінь, багряні світанки і червоні маки на підвіконні.
