Владика ІОАСАФ: Без храмів не можна

, Валентина ЛЕВОЧКО, спеціально для «КП»

60Продовжуємо рубрику, в якій знайомимо вас із людьми, котрі, без сумніву, у нас на виду чи на слуху. Тобто, мова про людей, котрі зробили щось хороше для міста, області, для людей. Можливо, дехто щиро здивується: Владика Іоасаф? Публічна людина? А ви не перебільшуєте? Архієпископ Української Православної Церкви вважає, що нічого такого цінного ще не зробив для Кіровограда, в якому два роки, як поселився, очоливши Кіровоградську єпархію. Пам’ятаючи, що скромність прикрашає людину, будемо вважати це інтерв’ю авансом публічності його Високопреосвященства.


У минулому році він, до речі, скориставшись своїми зв’язками, привіз до Кіровограда хор Духовної семінарії для участі у проекті обласної філармонії «Різдвяні передзвони». Запросив сюди і регента Тетяну Кашлюк, котра за короткий час створила новий хор Кафедрального собору Різдва Богородиці.


Архієпископ Кіровоградський і Новомиргородський Іоасаф на пропозицію поговорити на тему власної публічності відгукнувся охоче. Владика говорить: «Так, мабуть, сам я нічого досить помітного не зробив, але хочу підкреслити, у нас потужна команда. А чому ви посміхаєтесь?» - підозріло глянув на мене Владика.


- Ні, ні, нічого особливого. У всіх потужні команди. У Президента - команда, у голови облдержадміністрації - команда, у вас – команда…
- Всі роблять свою справу. І єпископ також. Звісно, я повинен спиратися на своїх однодумців. Одна людина нічого не варта. Зі мною приїхало 10, ні, навіть 12 нових священників. Це в Кіровоград. А в єпархію 28 чоловік. З них п’ятеро кандидати богослов’я. І всі мають красиві голоси, що для священників дуже важливо. Навіть Шаляпін починав пєвчим у церковному хорі.


- А що вони всі тут робитимуть? Навіщо Кіровоградщині п’ять кандидатів богослов’я? Звісно, освічені люди потрібні і в церкві, і на підприємстві з переробки сировини.
- Так в Кіровограді будується п’ять нових церков. Один храм у 101-му мікрорайоні вже збудував Станіслав Березкін. Другий будує Євген Бахмач. Будуються храми на Новомиколаївці, Балашівці і Кущівці. Є ще плани побудови храмів у тих районах, де їх немає. Без храмів не можна. Ми повинні об’єднати народ у православній вірі, яка є історичною вірою нашого народу, тобто вірою наших дідів і прадідів… І батьків наших.


- Так, ми повинні бути єдині у Православній вірі. Тим більше, у дні відзначення 1025-ліття Хрещення Русі. Владико, а Христос був публічною людиною?
- Звичайно. Де б він не з’являвся, навколо нього збирався народ. «А ранком знову прийшов у храм, і весь народ йшов до нього. Він сів і вчив їх».


- Я читала всі чотири Євангелія, але цитувати, звичайно, не берусь. А от скажіть, що, по-Вашому, означає фраза: «Багато званих, та мало вибраних»?
- Віра дана всім, але ж не всі обирають Світло, не всі приходять до Бога.


- А як ви, Владико, стали званим і вибраним, тобто, чому ви обрали стезю пастиря? Адже ви росли і виховувалися в час запеклого атеїзму, якщо не помиляюсь. Вибір шляху – спадковість?
- Я б цього не сказав. Родина моя справді зберігала церковні традиції. Особливо мої бабусі були, так би мовити, воцерковлені. Жили ми в селі Кути на Черкащині. І частенько за будь-якої погоди вони відправлялися в церкву, що знаходилась в Умані. Це за сорок кілометрів. Оскільки бабусі були моїми головними виховательками, то Святе Письмо я знав змалечку і молитви, зрозуміло. Звісно, цього не досить, щоб стати священиком. А як став? Промисел Божий.


- Ви народилися в…
- 1961 році.


- На той час семінарія була в Одесі. Ви її закінчували?
- Ні. За першою професією я будівельник. У 1976 році приїхав до Києва вчитися. А паралельно допомагав у церкві, співав на кліросі.


- Як Шаляпін?
- Ну, до Шаляпіна мені далеко. Не жартуйте так.


- Вибачте. Але скажіть, навчаючись в Києві, потім декілька років працюючи в будівельному тресті і прислужуючи в церкві, співаючи на кліросі, чи не відчували ви дискомфорту у спілкуванні з оточенням?
- Я розумію, про що ви. Так, на той час віруючій молодій людині було не просто. Я, наприклад, не міг жити у гуртожитку, довелося знімати квартиру. На таких, як я, дивилися з презирством. Але я був твердий у своїх переконаннях, і коли в Києві відкрилася семінарія, опинився в числі її перших вихованців. Було мені на той час аж 28 років. Така затримка ніяк не вплинула на мене. Так трапилося, що семінаристом я став у той час, коли почалося відродження церкви після багаторічної атеїстичної диктатури. Відразу після закінчення духовної семінарії я був прийнятий в Київську духовну академію, закінчивши яку став викладачем церковної риторики та канонічного права в духовній семінарії. Я доцент кафедри канонічного права.


- Така принциповість гідна поваги. Проте газета світська, так би мовити, тож ви цікавите читачів значною мірою, як людина публічна…
- Авансом…

 

- Добре, авансом. То не будемо забиратися в канонічні хащі. Скажіть, яким наукам ви віддавали перевагу в школі?
- Я – гуманітарій за складом душі. Любив історію, літературу. Улюблені письменники Федір Достоєвський, Федір Тютчев, Микола Некрасов, Микола Лєсков, Гоголя люблю.


- Але ж він про нечисту силу писав! Втім, сатана – це улюблений ангел Бога?
- Найвищий ангел Деница. Він стояв найближче до Бога. І це його зіпсувало. Сам захотів стати Богом. Відомо, чим все закінчилось і де корінь всякого гріха! Гординя!


- Владико, я читала вашу біографію. Мабуть, з церковної точки зору ви зробили досить успішну кар’єру: священик, доцент, ігумен, настоятель Свято-Воскресенського кафедрального собору в Києві, єпископ Новокаховський і Генічеський, нарешті єпископ Кіровоградський і Новомиргородський. А в чому полягає ваша єпископська місія?
- Головна місія єпископа – проповідь Євангелія. Єпископ – Апостол. І, звісно, служіння своєму народу, серед якого я зріс і виховувався.


- Владико, ось ви викладали церковну риторику. Якою взагалі повинна бути проповідь? Слово Боже?
- Звісно. Але сучасна проповідь не може зациклюватись лише на Священному Письмі. Ми не можемо ігнорувати злободенні проблеми, якими живе, від яких страждає паства.


- Зрозуміло. В одному інтерв’ю ви говорили образно: в одній руці Біблія, в другій – газета.
- Це не зовсім мої слова. Я повторив їх, але в них суть. Всі ми живемо в суспільстві і бути вільним від нього не можливо.


- В молоді роки ви жили в Києві. І що? Весь вільний час тільки церква, співи? Навкруги вас скільки цікавого. Скажімо, театр…
- Звісно! Я любив і люблю театр. У мене були друзі в Національній опері, то я там часто бував. Не раз дивився «Наталку Полтавку», «Бориса Годунова», «Хованщину»…


- А ви правильно сказали, оперу треба дивитися. Так мене вчив один знаменитий оперний режисер Великого театру. «Ні, дорогенька, оперу треба не слухати, а дивитися!» …

 

Подякувавши Його Високопреосвященству за цю розмову, висловила сподівання, що Українська Православна Церква і надалі залишатиметься вірним партнером держави у вихованні духовності і милосердя.


- Без сумніву! - підхопив співрозмовник. – Це дійсно Церква нашого народу, яка завжди поділяла і поділяє його долю, його радощі і скорботи, та по-іншому бути не може, бо Церква – це і є народ Божий, об’єднаний єдиною вірою в нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. А тому піклування Церкви про свою землю, Вітчизну є справою природною.

e-max.it: your social media marketing partner