Сепаратисти нас прозвали «привидами» – боєць 42 батальйону територіальної оборони

Михайло Попонін – 52-річний кіровоградець, старший прапорщик 42 батальйону територіальної оборони, заступник командира роти з бойової підготовки. Він один із тих, на кого сепаратисти довгий час полювали, але впіймати так і не змогли. Один із тих, кого бойовики відмовлялися брати живим у полон, а за його смерть готові були навіть платити. Він належить до касти «привидів».

Я не можу спокійно сидіти, коли моїй землі загрожує небезпека
Михайло пішов служити добровольцем торік у червні. Перед цим їздив у Росію на заробітки. Коли розпочалася війна, вирішив вертатися додому. Одразу пішов до військ­комату. Але, зважаючи на вік, його кілька тижнів відмовлялися брати до армії. Завдяки наполегливості йому вдалося досягти свого.
– Я оформив відпустку і правдами-неправдами повернувся в Україну, – пригадує боєць. – Чому я хотів в армію? По-перше, при Союзі я відслужив десять років. По-друге, якщо моїй Батьківщині загрожує небезпека, я не можу спокійно сидіти. Я так вихований: треба, то треба! Я служив у десанті, а там девіз «Ніхто, крім нас».

Нас забули поставити на забезпечення артозброєнням. Документально у нас у жодного солдата немає боєприпасів. Нам що, камінням відбиватися?

Свою землю треба захищати, щоб та погань не розповзлася далі. А, по-третє, відчуваю, що мій досвід комусь потрібен. Не хочу хвалитися, але багато хлопців, які потрапляли в засідки, виходили живими завдяки тому, що я їх навчив. До моїх обов’язків входило навчити людину вижити і перемогти в бою. 

Не кожен боєць має честь називатися «привидом»
–Є певна групка людей у нашому батальйоні (приблизно два десятки), яких та сторона назвала «привидами», – розповідає Михайло. – Наче нас і нема, і тут же ми несподівано з’являємося, де нас не чекають. Бойовики винесли вердикт: якщо нас схоплять, у полон не братимуть, одразу смерть. Після Дебальцевого, коли нас перевели в другу лінію оборони, ми випадково дізналися про таке наше прізвисько. Тому зробили нагрудні шеврони з цим словом саме російською мовою і з гордістю їх носимо. Не кожен має право його носити.

За даними Михайла, бійці 42 батальйону знищили близько восьми сотень живої сили і півтори сотні бронетехніки. Сам батальйон втратив 26 бійців, двоє зникло безвісти, а 76 – поранені.

– У нас при максимальних виконаннях бойових задач втрати особового складу мінімальні, – каже співрозмовник «КП». – Було кілька завдань, цікавих по своїй структурі і виконанню. Не кожен боєць підходив, аби виконати їх. Наприклад, ведення розвідки в глибокому тилу противника, полювання на снайперів, очистка заводів і шахт, проходження мінних полів. За нашими координатами корегувальники вогню артилерії могли вести прицільний вогонь, завдаю­чи відчутних втрат.
 

Ми вижили завдяки волонтерам і взаємопідтримці
Михайло пригадує, що коли батальйон виходив із Канатового, у нього нічого не було. Ні справної техніки, ні зброї, ні обмундирування.

– Якби не волонтери, не знаю, як би ми протрималися, – говорить він. – Окрім продуктів і подертого одягу, який ми ще в Кіровограді отримали, у нас нічого не було. З самого початку не вистачало засобів захисту, спальників, карематів, палаток, медикаментів. Бронежилети нам згодом закупила облдерж­адміністрація. Коли ми виводили колони з боєприпасами і особовим складом із Краматорська через захоплену територію, нам не вистачало банальних протишокових уколів, завдяки яким поранена людина мог­ла протриматися до надання першої медичної допомоги. Не було й нормальної поінформованості. Від нас постійно щось приховували.

Були хлопці, які одразу писали рапорти, що не хочуть вбивати

Болючою темою для добровольців батальйону досі залишається стан техніки. Машини, які їм видали, потребують постійного ремонту.

Проблема була і з ротацією. Батальйон пробув на сході 11 місяців безперервно.

– Жодна частина ні Нацгвардії, ні Збройних сил України, ні добровольчих батальйонів так довго там не була, – звертає увагу Михайло. – Усі кіровоградські батальйони виїжджали на ротації. А про нас забули... Так само нас забули поставити на забезпечення артозброєнням. Документально у жодного нашого солдата немає боєприпасів. Нам що, каміннями відбиватися?
 

Найбільше боялися зради і смерті
–Бувало, що нас «зливало» високопоставлене командування, – констатує Михайло. – Навіть сепаратистів не так боялися. А що їх боятися? Вони також люди, і так само, як і ми, не хочуть помирати. Росіяни там точно є: їхні регулярні війська та спеціалісти військової справи. Це вже не ті сепаратисти, які були раніше. Зараз прийшли люди розуміючі.

Місцеві жителі, каже, змінили свою думку про українську армію. Солдати з ними постійно ділилися продуктами.

– По можливості відносили харчі в дитячі садочки та будинки, школи, – каже Михайло. – У людей важко з цим. Багато солдатів навіть свою денну харчову пайку віддавали. Збирали картоплю, крупи, тушонку і просто віддавали стареньким людям. Був такий випадок, що їхали на машині, поряд проходила мати з дитиною, ми зупинилися і дали банку згущеного молока. У жінки такий стан був, що вона навіть подякувати не змогла, тільки сльози виступили на очах.

Зізнається Михайло у тому, що ще один страх, який у нього там був, – це загинути.

– Не боїться загинути тільки дурень, – констатує він. – Страх є у кожного. Просто є усвідомлений страх, а є панічний. Ми боялися, щоб у людей не почалася масова паніка. Якщо усвідомлений страх, то він навіть допомагає вижити або спонтанно прийняти правильне рішення. Я не кажу, що не боявся. Так, боявся! Той, хто каже, що не боїться вмирати, обманює перш за все себе.


Дитячі малюнки неабияк підтримували
За словами Михайла, дитячі малюнки і зроблені ними обереги, – велика психологічна підтримка. Чи не кожен солдат вірить у їхню силу і постійно тримає їх біля себе.

– Мені й онук присилав малюнки, – каже Михайло. – У нас машина обліплена була ними. У кожного в кишені був дитячий лист або побажання. Діти – це те, заради чого ми там. Ці дитячі послання не давали проявляти нам легкодухість. Пам’ятаю, як особи­сто забирав із Криворізького ліцею спальні мішки, каремати і продукти. Діти скинулися кишеньковими грошима, поза спинами батьків, і купили. Мене запросили як представника батальйону. Вірите, я був у шоці, коли діти почали це все виносити. Аж до сліз пробрало, коли ми прощалися і дітвора початкових класів склала ручку в кулачок, поклала на серце і виконала гімн. Тоді в мене комок до горла підійшов. 

Мені ніколи не було шкода сепаратистів
–У мене не було такого відчуття, що вони живі і по них не можна стріляти, – спокійно ділиться Михайло. – Найчастіше жодних емоцій не було. Були поставлені завдання, які треба було виконувати. Тут треба відкидати будь-яку сентиментальність. Були такі хлопці, які не могли зробити перший постріл у ту сторону. Так, там люди, але ж... Якщо не ми перші, то по нас... Беруть у руки зброю не для того, аби зробити фотографію і відправити її додому, і показати, який ти герой.

Був такий випадок, що їхали на машині, а поряд проходила мати з дитиною, ми зупинилися і дали банку згущеного молока. У жінки такий стан був, що вона навіть подякувати не змогла, тільки сльози...

Говорить Михайло і про те, що у багатьох хлопців напочатку війни були істерикий нервові зриви. Тоді доводилося вгамовувати такі стреси.

– Одна справа, коли ти далеко на відстані й не бачиш ту людину, в яку стріляєш, – каже він. – Інша справа – стикнутися з ворогом обличчям до обличчя, вбивати, калічити, ранити. Були хлопці, які одразу писали рапорти, що не хочуть убивати. З такими людьми проводили бесіди і командири, і товариші. Не всі ж професійні воїни. Мирне життя відкладає свої відбитки. Але завдяки взаємопідтримці ми це переживали. Там немає такого, що сьогодні з кимось посварився і місяць з ним не говориш. Вже через кілька хвилин ти можеш витягнути його з поля бою, всі образи забуваються. Відчуття колективу і взаємовиручки дуже сильне. Стосовно гумору, то з цим там усе в порядку. Немає таких хлопців, які ходять і нагнітають обстановку.

Особисто Михайлові за своїм службовим становищем неодноразово доводилося по кілька разів на день проводити і профілактичні бесіди, і просто розмовляти з бійцями відверто.

– До кожного треба знайти свій підхід, – пояснює чоловік. – Якщо на одного треба гаркнути і він все виконає, то до іншого треба більш лояльний підхід: розпочати розмову з улюбленого заняття бійця або розпитати про час, коли він ходив у садочок. Я потрібні підходи дуже тонко відчував.


Не можу звикнути до тиші
Боєць каже, що змін після того, як повернувся на мирну території, особливо не відчув. Єдине – незвично спокійно засинати.

– Я ще повністю не акліматизувався, – говорить він. – Для мене ще багато речей здаються дикими. На війні просто лягти спати – розкіш для багатьох. Перша думка перед сном – щоб нічого на голову не впало, щоб не було дощу з «Граду», щоб зранку прокинутися.

Вдома можна спокійно лягти, роздягтися і не підскакувати по команді «Повітря!». Це відчуття лоскотатиме нер­ви все життя. У першу ніч по поверненню я почув, що під вікнами проходять люди і розмовляють. Я підскочив і почав прислухатися. Дружині кажу: «Люди ходять». Вона: «Так, ходять». А я їй: «Так не повинно бути». Дуже тривожить тиша. Вона лякатиме ще довго.

Михайло, як і більшість бійців, при собі мав фотографії рідних і переглядав їх перед сном або коли на душі було важко. Каже, до його рішення поїхати на схід родина поставилася з розумінням.

– Дружині (її звати Алла) було нелегко, – каже чоловік. – Але вона мене не відмовляла, це було б марно. Зараз стою біля неї, вона консервує вишні, а я її підтримую. Вона мене там морально підтримувала, а тут я її. У мене дружина молодчина, навіть сама волонтерством зайнялася. Я її люблю і вдячний їй за те, що вона в мене є.


Я там потрібен, мене там чекають
Після відпочинку і лікування Михайло планує знову відправитися на схід. Каже, деякі його товариші вже поїхали туди, не дочекавшись кінця відпустки.

– В одного через три дні психіка не витримала. У іншого – через десять. Зібралися і повернулися. Психічно люди не готові до мирного життя. Не можуть тут знаходитися. Кажуть, їм там легше і простіше. Я буду повертатися з двоякими відчуттями: сумними, бо з рідними знову доведеться розлучитися, і радісними, бо сидітиму зі своїми хлопцями в одному бліндажі і їстиму з ними з одного котла. Я зможу принести, хоч і маленьку, але користь у цій великій справі. Я там потрібен, на мене там чекають, – переконаний Михайло.