ГОРОДНИЙ АНШЛАГ: кіровоградці масово повертаються до роботи на землі
Зі стрімким здорожчанням життя містяни все частіше замислюються над тим, аби чкурнути в село, вирощувати свою городину і таким чином хоч якось зводити кінці з кінцями. Втім, якщо втекти на периферію можливості немає, одні кіровоградці, наприклад, переселяються на дачі, інші – беруть у передмісті земельні ділянки. Кажуть, хто не лінується – має користь від вирощеного.
У маршрутці на Соколівське від самого ранку людно – дачники їдуть на свої земельні угіддя. Їдуть туди у вихідні, як на роботу.
По своєму городу ходить у капелюсі 53-річний кіровоградець Володимир. Він працює у місті водієм. Каже, приїжджає на дачу, аби відпочити і виростити буряк і моркву.
– Ледацюгам, звичайно, не вигідно працювати на дачі, – розповідає чоловік. – У мене дача давно, але працювати тут нікому. Коли є вільний час, сам приїжджаю сюди. Багато не саджаю. Тільки те, що не потребує особливого догляду. А решту овочів купую. Картоплю не вирощую, бо не вигідно. Землі у мене небагато, тому ті два-три відра нічим не допоможуть. Бо немає ні поливу, ні часу все обробляти. Я, може б, і не сильно рвався до землі, але зараз такі важкі часи… Минулі роки я зовсім мало їздив, практично нічого не садив. От піду на пенсію – взагалі житиму на дачі. Спокійно тут.
Неподалік із риболовлі повертається 43-річний столяр Іван. Він переїхав на дачу разом зі своєю родиною торік. Каже, жити у квартирі стало нестерпно дорого.
– Ви ціни і тарифи бачили? – запитує чоловік. – Звичайно, вигідніше жити на дачі. Тут вода своя, газ привозимо в балоні, залишається тільки за світло платити. Садимо на городі все: картоплю, цибулю, перець, буряк, помідори, моркву. Ось нещодавно курчат завели. А що робити? Треба, щоб взимку було що їсти. Іншого виходу немає, нас же зараз так затисли… Скільки б грошей не заробляв, все одно не вистачає. З нашими зарплатами зараз не накупишся. Треба щось своє мати для впевненості. До того ж, тут я можу ходити в лахмітті з секонд-хенду. У місті такого собі не дозволиш. Єдине, що не радує – це вартість проїзду – до міста аж дев’ять гривень. Краще придбати велосипед. Я так і зробив. Тепер звідси їжджу на роботу тільки так.
Володимир каже, з кожним роком все більше людей переїжджає жити на дачі.
– Я помітив, що люди покидають або продають квартири і їдуть у село, – констатує він. – Із такими темпами місто просто вимре. Якщо раніше я заходив у магазин, брав продукти, то навіть не дивився на ціну хліба – брав усе купою. Зараз такого собі не дозволиш. Ось кілька днів тому скупився, а хліб забув взяти. Потім зайшов у магазин і оторопів – сім гривень! Коли це таке було? Це ж Україна! Всі поля засіяні хлібом! Куди ми котимося?!
На вихідних вирує рух і на земельних ділянках у передмісті. На свій клаптик уже другий десяток років ходить 65-річна Валентина Леонтіївна.
– У мене, порівняно з іншими, городу багато – аж дев’ять соток, – з гордістю показує свій обшир пенсіонерка. – Поки сили є обробляти. Живу біля Колгоспного ринку, тому добираюся сюди на тролейбусі. Поки таке задоволення безкоштовне, як далі буде – уявити боюся. Навіть у неврожайний рік якийсь навар є. Але найголовніші причини, чому я тут, дві – це домашній смак овочів і тут можна розім’ятися. Бо взимку нудьга неймовірна. Тут приємно знаходитися. Садимо усе підряд. У сусідки навіть арахіс росте. Он я собі квіти для душі посадила. У тому році ще й квасолю, цибульку, зелень продавала. Мала хоч і невелику, але добавку до пенсії. Я порахувала, що за минулий рік десь дві пенсії я на городі заробила. Картоплю ми взагалі не купували, вистачило своєї. Я дотримуюся принципу: нічого не купувати на ринку з хімією.
– У другій половині двотисячних років люди почали багатіти і покидати ділянки, – пригадує Валентина Леонтіївна. – То під лісосмугою багато років залишилися городи пустими. І що цікаво – з минулого року почали знову гребти. І не тільки пенсіонери, є і молодші. Люди розуміють, що інакше собі не допоможуть.
Власну ділянку неквапливо обробляє і пенсіонерка Ольга Леонідівна з чоловіком.
– Не знаю, наскільки вигідно, але тішить, що після роботи ми можемо сісти ввечері отам на лавці і посидіти, як на побаченні, – зізнається жінка. – І так добре стає. Ми взагалі люди сільські. Все життя прожили в Харківській області. І зараз ця земля – нам відрада. Взяли собі три сотки і ходимо сюди для задоволення.
Неподалік розважається і 55-річний Юрій. На його клаптику росте тільки зелень, картопля і буряк.
– Узяв ділянку, аби хоч якось відволіктися від проблем, – із сумом говорить чоловік. – Працював монтажником. Заробляв добре. Так і звик, що завжди приносив хороші гроші додому і ні в чому собі не відмовляв. Зараз роботи зовсім мало. Геть не вистачає того, що отримую. У мене депресія через це. Найбільше мені соромно перед дружиною, що не можу забезпечувати сім’ю, як раніше. Пенсію ще не отримую. Перед телевізором сидіти не хочу. Оце стою, кроплю картоплю і думаю… Мені все одно, що тут виросте, лиш би час згаяти…
У маршрутці на Соколівське від самого ранку людно – дачники їдуть на свої земельні угіддя. Їдуть туди у вихідні, як на роботу.
По своєму городу ходить у капелюсі 53-річний кіровоградець Володимир. Він працює у місті водієм. Каже, приїжджає на дачу, аби відпочити і виростити буряк і моркву.
– Ледацюгам, звичайно, не вигідно працювати на дачі, – розповідає чоловік. – У мене дача давно, але працювати тут нікому. Коли є вільний час, сам приїжджаю сюди. Багато не саджаю. Тільки те, що не потребує особливого догляду. А решту овочів купую. Картоплю не вирощую, бо не вигідно. Землі у мене небагато, тому ті два-три відра нічим не допоможуть. Бо немає ні поливу, ні часу все обробляти. Я, може б, і не сильно рвався до землі, але зараз такі важкі часи… Минулі роки я зовсім мало їздив, практично нічого не садив. От піду на пенсію – взагалі житиму на дачі. Спокійно тут.
Неподалік із риболовлі повертається 43-річний столяр Іван. Він переїхав на дачу разом зі своєю родиною торік. Каже, жити у квартирі стало нестерпно дорого.
– Ви ціни і тарифи бачили? – запитує чоловік. – Звичайно, вигідніше жити на дачі. Тут вода своя, газ привозимо в балоні, залишається тільки за світло платити. Садимо на городі все: картоплю, цибулю, перець, буряк, помідори, моркву. Ось нещодавно курчат завели. А що робити? Треба, щоб взимку було що їсти. Іншого виходу немає, нас же зараз так затисли… Скільки б грошей не заробляв, все одно не вистачає. З нашими зарплатами зараз не накупишся. Треба щось своє мати для впевненості. До того ж, тут я можу ходити в лахмітті з секонд-хенду. У місті такого собі не дозволиш. Єдине, що не радує – це вартість проїзду – до міста аж дев’ять гривень. Краще придбати велосипед. Я так і зробив. Тепер звідси їжджу на роботу тільки так.
Володимир каже, з кожним роком все більше людей переїжджає жити на дачі.
– Я помітив, що люди покидають або продають квартири і їдуть у село, – констатує він. – Із такими темпами місто просто вимре. Якщо раніше я заходив у магазин, брав продукти, то навіть не дивився на ціну хліба – брав усе купою. Зараз такого собі не дозволиш. Ось кілька днів тому скупився, а хліб забув взяти. Потім зайшов у магазин і оторопів – сім гривень! Коли це таке було? Це ж Україна! Всі поля засіяні хлібом! Куди ми котимося?!
На вихідних вирує рух і на земельних ділянках у передмісті. На свій клаптик уже другий десяток років ходить 65-річна Валентина Леонтіївна.
– У мене, порівняно з іншими, городу багато – аж дев’ять соток, – з гордістю показує свій обшир пенсіонерка. – Поки сили є обробляти. Живу біля Колгоспного ринку, тому добираюся сюди на тролейбусі. Поки таке задоволення безкоштовне, як далі буде – уявити боюся. Навіть у неврожайний рік якийсь навар є. Але найголовніші причини, чому я тут, дві – це домашній смак овочів і тут можна розім’ятися. Бо взимку нудьга неймовірна. Тут приємно знаходитися. Садимо усе підряд. У сусідки навіть арахіс росте. Он я собі квіти для душі посадила. У тому році ще й квасолю, цибульку, зелень продавала. Мала хоч і невелику, але добавку до пенсії. Я порахувала, що за минулий рік десь дві пенсії я на городі заробила. Картоплю ми взагалі не купували, вистачило своєї. Я дотримуюся принципу: нічого не купувати на ринку з хімією.
– У другій половині двотисячних років люди почали багатіти і покидати ділянки, – пригадує Валентина Леонтіївна. – То під лісосмугою багато років залишилися городи пустими. І що цікаво – з минулого року почали знову гребти. І не тільки пенсіонери, є і молодші. Люди розуміють, що інакше собі не допоможуть.
Власну ділянку неквапливо обробляє і пенсіонерка Ольга Леонідівна з чоловіком.
– Не знаю, наскільки вигідно, але тішить, що після роботи ми можемо сісти ввечері отам на лавці і посидіти, як на побаченні, – зізнається жінка. – І так добре стає. Ми взагалі люди сільські. Все життя прожили в Харківській області. І зараз ця земля – нам відрада. Взяли собі три сотки і ходимо сюди для задоволення.
Неподалік розважається і 55-річний Юрій. На його клаптику росте тільки зелень, картопля і буряк.
– Узяв ділянку, аби хоч якось відволіктися від проблем, – із сумом говорить чоловік. – Працював монтажником. Заробляв добре. Так і звик, що завжди приносив хороші гроші додому і ні в чому собі не відмовляв. Зараз роботи зовсім мало. Геть не вистачає того, що отримую. У мене депресія через це. Найбільше мені соромно перед дружиною, що не можу забезпечувати сім’ю, як раніше. Пенсію ще не отримую. Перед телевізором сидіти не хочу. Оце стою, кроплю картоплю і думаю… Мені все одно, що тут виросте, лиш би час згаяти…