Чоловік, у якого немає руки і ноги, мріє підкорити небо і осідлати двоколісного

Житель Світловодська Сергій Михайленко, який у ДТП втратив руку і ногу, своїми вчинками доводить, що в житті не існує вершин, яких не можна було б досягти. Він зрушив із місця та протягнув автобус, без протезів переплив найдовшу дистанцію на Кременчуцькому водосховищі, а нині займається різьбою по дереву і допомагає бійцям. Хоча сам мріє стрибнути з парашутом і відправитися у марафон на велосипеді. Гадаєте, це неможливо?

Подвійний рекордсмен
Два мужні вчинки Сергія стали національними рекордами. Сила волі, енергія, хоробрість і впевненість допомогли йому досягненути мети.

Перший рекорд чоловік із інвалідністю встановлював на Кременчуцькому водосховищі і присвятив його Україні, про що писала торік «КП».

Сергій каже, оскільки захоплювався плаванням, вирішив саме у цьому виді спорту здійснити, на перший погляд здавалося б, неможливе.

– Ідея з’явилася давно. Пригадую, як я починав плавати. Зі своєю донькою ходив на берег. Тоді я чомусь подумав, а якщо вона буде тонути, як я її рятуватиму? Тоді став ходити у басейн. Одразу, як пірнув, відчув себе дельфіном, як рибка поплив. Моя перша дистанція – півтора кілометра. За кілька років – три кілометри, тоді п’ять, – пригадує Сергій.

Коли вирішив подолати найдов­шу дистанцію, обрав Кременчуцьке водосховище.

– Ми збиралися переплисти більшу дистанцію. Але був шторм. Рятувальники заборонили виходити у водосховище. Однак приїхало багато телевізійних каналів, національний реєстр і скасовувати заплив вони передумали. Тоді дали інший маршрут – 5100 метрів. Я його здолав за дві години десять хвилин, – розповідає Сергій і уточнює, що плив без протезів!

– Той заплив був у п’ятницю тринадцятого. Тоді якраз було тринадцять років після травми. Мені всі казали, що треба міняти дату, але я не захотів – вирішив зламати стереотипи. До чого тут п’ятниця 13-го? Це так само, як кажуть, що чорна кішка перебігла дорогу, а, може, це ми їй переходимо? Кішці ж теж треба кудись бігти! – жартує Сергій.

На цьому спортсмен-рекорд­смен зупинятися наміру не має. Каже, коли отримував сертифікат від представника національного реєстру рекордів, вона зазначила, що готова приїхати, аби зареєструвати наступний рекорд – на 10 000 метрів.

– Може в цьому році вийде подолати цю відстань, – ділиться планами співрозмовник «КП».

Другий минулорічний рекорд Сергія теж приголомшив багатьох. Він встановлював його під час ток-шоу «Стосується кожного», на телеканалі «Інтер». Сергій не просто зрушив із місця автобус, у якому сиділи одинадцять пасажирів, а й протягнув його на відстань два з половиною метри!

– Спочатку зробив пробний ривок – автобус протягнув. Його вага за документами – 4,6 тонни, а водій сказав, що там насправді 5,2 тонни, бо він підйомник для інвалідів поставив. В автобусі було одинадцять пасажирів. Усе це офіційно зареєстрували, – пишається світловодець і додає, що встановив рекорд не для галочки, а щоб допомогти бійцям, які отримали травми в зоні АТО і зневірилися. – Я побачив по телевізору бійця без руки і ноги, особливо вразили його очі…

На запитання, як проходять тренування, спортсмен у деталі не вдається – більше віджартовується.

– У мене тренування щодня. Я живу на п’ятому поверсі, без ліфта, тож ходжу туди-сюди. На місці не сиджу. Мені завжди треба щось робити, – каже чоловік.

Я роблю все: ремонт удома, балкон у товариша…
У Сергія перша група інвалідності. Чотирнадцять років тому він потрапив у ДТП. Деталі цієї трагедії чоловік згадувати не хоче. Попри це він не вважає себе обмеженим.

– Мені хочеться всього спробувати, все охопити, досягти більшого.­ До травми я любив бігати. Тоді мене все цікавило, але я мало за що брався,­ – зізнається Сергій.

Чоловік каже, що попри свою інвалідність справляється з усіма домашніми справами.

– Я роблю все: ремонт удома – стелю обклеїв пластиком, шпалери поклеїв. Друг, коли це побачив, питає, чи я йому балкон не зроблю? За два-три дні справився, – ділиться­ чоловік, додаючи, що ще на дачі порається, адже там є город і сад.

Крім того, Сергій займає активну громадську позицію, є учасником центру соціально-психологічної реабілітації інвалідів «Добрада» у Світловодську, членом Громадської ради міста, організатором різноманітних спортивних змагань та акцій.

Попри те, що у чоловіка немає однієї руки, він доволі швидко освоїв техніку різьби по дереву.

– Я спочатку не міг знайти собі заняття, хоча зрозумів, що мені його не вистачає. А потім з’ясувалося, що в нас в організації «Добрада» є дуже хороший майстер із різьби по дереву – Іван Якименко. Він мене надихнув, навчив ремеслу. Тож уже п’ять років я зай­маюся цим. У мене вже були виставки, в тому числі і всеукраїнські. Деякі роботи купували на виставках, але більше я дарував, ніж продавав, – розповідає Сергій.

Головне – не втратити віру в себе
Своє життя Сергій не приховує від навколишніх. Навпаки, намагається допомогти бійцям, які на сході країни отримали тяжкі травми, залишилися без кінцівок.

– Головне – не втратити віру в себе, зрозуміти, що життя попереду, – переконаний житель Світловодська.

Аби донести цю думку до бійців, Сергій із волонтерами узимку їздив до київського госпіталя, аби поспілкуватися з військовими і на власному прикладі продемонструвати, що не варто опускати руки.

– Ось ця війна... Хочеться допомогти нашим воякам. Мені захотілося, аби хлопці зрозуміли, що потрібно чогось прагнути, чогось досягати, навіть попри те, що ти людина з обмеженими можливостями, – продовжує співрозмовник «КП».

– Один знайомий послухав мене, знайшов волонтерів, домовився за госпіталь. Волонтери спитали, що там треба. Ті кажуть, є все, лише цигарки і кава були б не зайвими. Допомогла знайома підприємець. Ми купили цигарок і поїхали туди. У госпіталі я зрозумів, що бійцям із травмами потрібно­ показувати таких, як я. Я відчував, якщо вони побачать мене, у них з’явиться бажання жити, – впевнено говорить Сергій.

Чоловік каже, із собою взяв відео, на яких зафіксовано, як він без руки і ноги перепливав півтора­кілометрову відстань Кременчуцького водосховища, як тягнув автобус. Це, зізнається, здивувало вояків і додало їм душевних сил.

– Деякі хлопці були лише день після операції. Там біля них мами ночували… Хлопці були дуже важкі. Один із Івано-Франківська – у нього ампутація руки, як у мене. То його мама, як побачила ці відео, у неї в очах з’явилася надія. Вона мені каже: «А хто це?». А на мені халат накинутий, я стою на протезі. Тоді кажу їй: «Я» Вона посміхнулася, їй аж жити захотілося. І в мене була радість від того, що ця поїздка була корисною, що це пройшло не даремно, – говорить Сергій.

У планах – підкорити небо і їздити на велосипеді
Планів у Сергія Михайленка ще чимало. Каже, коли реалізує себе в одному виді спорту, одразу освоїть щось нове.

– У мене взагалі небо ще не підкорене. Я з парашутом мрію стрибнути. А ще – осідлати двоколісний велосипед, – зізнається співрозмовник.

– Мені знайомий придумав одне кріплення, яке я прикріплю до сидіння велосипеда. Сяду на нього, мене підтримають і я поїду. Ще не знаю, як, але поїду. Падати не страшно. Там не високо! Приїду в Кіровоград на велосипеді... Словом, подивлюся, як себе почуватиму. Якщо все буде добре, марафон візьму! – говорить рекордсмен.

– А от із парашутом сам я не зможу стрибнути. Якщо допоможуть, буду готуватися! – додає Сергій і зауважує: усі свої мрії потрібно здійснювати, не зупиняючись ні на чому.  Вперед і тільки вперед! Це моє гасло!