Як це було: фото доньки полеглого Героя підірвало інтернет і викликало реакцію Президента

Після відкриття на Фортечних валах Алеї Слави загиблих вояків, фото доньки полеглого на сході 28-річного прикордонника з Кіровограда Андрія Матвієнка – Олександри – облетіло весь інтернет. Світлину дівчинки з бездонними блакитними очима, яка тримала татків орден «За мужність», вручений того дня очільником області Сергієм Кузьменком, переглянули майже мільйон користувачів. Розтиражували його як вітчизняні, так і іноземними медіа.

А все почалося з того, що Юрій Гугленко – чинний голова Знам’янської райдержадміністрації – опублікував на своїй сторінці у Facebook фото маленької Олександри, підписавши його так: «Просто так дивитися на це фото, без емоцій і сліз, не можливо!!! Це донька загиблого Героя України з Кіровоградщини. Її очі – це стан нашої України! Сумні, але непереможні!!! Слава Україні!! Героям Слава!!!». Ці слова не залишили байдужим нікого. Користувачі стали активно його поширювати. Проте світлину дівчинки взялася блокувати російська адміністрація Facebook. У відповідь – наші користувачі звернулися до засновника соцмережі Марка Цукерберга з проханням ввести в мережі українську адміністрацію. Звернення підтримав і Петро Порошенко.

– Шановний Марку Цукербергу, ми маємо використовувати усі доступні канали, щоб отримати реакцію глобальних офісів. Україна повинна отримати українське представництво Facebook, – ідеться у повідомленні Президента на його офіційній сторінці у соцмережі.

Тим часом мама дівчинки Ірина вражена такою популярністю фото Олександри. Зізнається, навіть не знає, як на це реагувати.

– Я дізналася, що фотографія стала такою популярною у День матері. До мене підійшла заступник голови облдержадміністрації Віта Атаманчук і сказала, що фото моєї доньки зараз скрізь. Я тоді здивувалася. Мені стали писати знайомі, що бачили цю фотографію. Я спочатку злякалася, бо подумала, що її використали російські соцмережі. Коли ж почала читати коментарі – заспокоїлася, бо ця фотографія розбудила і розворушила у людей свідомість. Я не знаю, як мені до цього ставитися. Донька також бачила це фото і сказала, що тримає в руках не нагороду тата, а його амулет, – каже вдова загиблого Героя.

Популярності фотографії дивується і її автор Олександр Козловський. Каже, цікаво було спостерігати, як світлина розходиться соціальними мережами, як її коментують і підхоплюють ЗМІ.

– Фото вийшло несподівано, – розповідає фотокореспондент сайту «Точка доступу». – Там було багато хлопчиків, тому цю дівчинку я помітив одразу. Вона була далеко від мене. Коли не зміг підійти близько – засмутився, що не пофотографував її. Знімав інших дітей, потім повертаюся – вона стоїть. Так зрадів, почав швидко фотографувати. Вона так засоромилася мене, взялася­ за медальку, в цей час за нею став військовий – так і вийшов цей знімок. Все сталося одночасно – і задній фон, і емоції. Фото розлетілося інтернетом швидко. На редакцію вже написали зі США, що хочуть взяти мою фотографію для якоїсь виставки. Тому ця фотографія дійсно стала народною.

Про полеглого чоловіка Ірині важко розповідати без сліз. Зізнається, коли дізналася, що Андрія забирають на війну, як могла відмовляла, але він заявив, що давав присягу Батьківщині і попросив більше так не казати.

– У нас у коридорі є шафа з дзеркалом, – додає жінка. – Він став напроти неї, подивився на себе і сказав: «Я повернуся і буду дивитися на себе в дзеркало з чистою совістю».

Про останній подвиг Андрія переповідають його бойові побратими – він ціною власного життя врятував три десятки поранених вояків, вивозячи їх із поля бою. Сам загинув торік 7 серпня.

– Командир сказав, що мій чоловік – герой, – пригадує Ірина. – Ці врятовані хлопці навіть не знали, що з ним сталося. Повертаючись автоколоною з виконання завдання, УАЗ, в якому був Андрій, наїхав на радіокерований фугас. Сталося це поблизу пункту пропуску «Успенка» в Донецькій області. У нього було поранення голови, його швидко забрав вертоліт, але чого Андрія відвезли в польовий госпіталь – це для мене досі залишається загадкою.

Ірина зізнається, після того, як дізналася про смерть чоловіка, перша думка, яка промайнула – «Що сказати доньці?».

– Перед тим, як я дізналася, що чоловіка вже нема, мені наснився сон, – розповідає вдова. – Наче мені телефонує якась жінка і каже, що мого чоловіка тяжко поранено. Зранку ми з донькою зібралися в бібліотеку, прийшли десь опівдні. Тоді подзвонила невістка і спитала, чи ми вдома. Потім я почула кроки по коридору. Думала, що це Андрій несподівано повернувся. Відчинила двері – а там невістка. Коли вона почала плакати – я все зрозуміла.

– Таким людям, як Андрій, дуже потрібно було жити, – не стримує сліз Ірина. – Він міг багато ще чого зробити для України живим. Для мене це людина з великої літери. Хоч він і був моїм чоловіком, проте говорити про нього можу лише так. Таких людей, мабуть, уже немає. Наскільки він був у душі чистим, все у нього було по совісті… Був справжнім чоловіком, з глибокими очима. Взагалі він був дуже оптимістичним. Вірив у те, що повернеться з війни. У нього було багато планів. Навіть звідти по телефону він казав, що мені тут треба зробити. Все у нього було під контролем – і тут, і там. За 13 років наших стосунків я до кінця його так і не розгадала.

Дружина полеглого розповідає, що донька часто згадує тата і чекає на нього. Але як пояснити дитині, чому його немає вдома – не знає.

– Сашуня у мене два рази запитала, де її тато, – каже жінка. – Перший раз я взагалі не знала, що їй відповісти. Якось ми поверталися з садочка, а позаду нас ішла жінка з хлопчиком. Вона йому сказала: «Біжи, он тебе тато чекає!». Саша також побігла наперед, бо подумала, що її там теж тато чекає. Потім вона спитала мене знову, де тато. Я їй відповіла, що він на небі, що він її бачить.

– Якось вона мені сказала: «Я не хочу тата на небі, я хочу тата з собою», – продовжує Ірина. – Я так розумію, що вона його чекає, бо думає, що звідти повертаються. Навіть якось говорила: «Дай мені високий стільчик, я допоможу татові вибратися». Вона питає, чи чує він її, чому він не відповідає. Коли вона просить показати тата, я вмикаю їй відео, де вона з Андрієм.

Ірина каже, що маленька Олександра дуже схожа на батька, успадкувала навіть його характер і у свої три з половиною роки має досить дорослий погляд.

– У них був якийсь зв'язок на енергетичному рівні, – говорить жінка. – І він упевнено йшов на війну, декілька разів повторював слова: «Я не боюся туди йти. Після мене залишиться Саша». Він без неї довго не міг. Казав: «Як батьки можуть роками не бачити своїх дітей? У мене після кількох днів уже дах зриває». Його побратими розповідали, що він дуже мучився через розлуку. Коли бачив там якусь маленьку дитинку, обов’язково до неї підходив. В останніх повідомленнях він писав, що дуже скучив за донькою і за мною…