Раптом бачимо, що наші командири обіймаються і радісно вигукують «Перемога!»... Так дізналися, що війна закінчилася

Кіровоградець Сергій Дощенко свою війну зустрів вісімнадцятилітнім у 43-му. За півтора року до Перемоги встиг і повоювати, і поранення отримати, і нагороди заслужити. На фронт ішов рядовим, а повернувся сержантом. У липні ветеранові виповниться 90. Але і сьогодні, через сім десятиліть по війні, він добре пам’ятає і фронтовий порох, і своїх полеглих побратимів, і день Перемоги…

Ветеран дивиться­ на фронтове фото, зроблене у 45-му біля річки Тиса у Чехословаччині, і згадує, як для нього розпочалася війна. До 1943 року жив із батьками в окупованому Кіровограді. Каже, німці змушували тутешню молодь важко працювати, зокрема сам він відновлював залізничні колії, аж поки додому не принесли повістку з’явитися у німецьку комендатуру. Дорогою юний Сергій зустрів однокласницю, яка знала, про що йдеться­ і каже йому: «Ти що, хочеш їхати до Німеччини на роботу? Тікай мерщій із міста». Так дівчина врятувала його від рабської праці у ворожій країні. Одразу хлопець разом зі своїм батьком поїхали у Тарасівку, де жили раніше, а звідти подалися перетинати лінію фронту до Інгуло-Кам’янки, звідки Новгородківський польовий воєнкомат призвав обох на фронт.

– Мені тоді було вісімнадцять, батькові – 47, він був інвалідом, проте забрали обох. У листопаді 43-го ми пішли воювати, проте були не разом, – згадує ветеран. – Мене направили на навчання в Алтайський край. Там був до квітня 44-го. Якось нас повели в кіно, а там перед фільмом показували кіножурнал, у якому повідомили, що 8 січня звільнено від фашистів Кіровоград. Так я дізнався про звільнення рідного міста.

До закінчення війни Сергієві лише одного разу пощастило побувати у Кіровограді. Після навчання ешелон із бійцями прямував на захід, на фронт. Дорога лягла через звільнене місто.

– Наш ешелон стояв на залізничному вокзалі, – розповідає Сергій Лактіонович. – А мені дуже кортіло побачитися­ з дівчиною, з якою я тут колись зустрічався. Проте покинути ешелон не міг. Раптом бачу, йде дівчинка років 14, я її питаю, чи знаєш таку-то таку з Кущівки? А вона каже – знаю. Я прошу, передай, щоб прийшла до мене на вокзал, я чекатиму. Як же зрадів, коли надвечір дівчина разом зі своїми батьками прийшли до мене. Ми разом проговорили до четвертої ранку, аж поки потяг не рушив далі на фронт.

А вже під Одесою Сергій Дощенко отримав бойове хрещення. Каже, у першому ж бою його поранило в голову і в руку. Осколок у руці ветерана залишається і досі. Після госпіталю солдат у складі мінометної роти потрапив до Білорусії, а звіди – в Румунію. Згадує, бої за звільнення Будапешта були дуже важкими.

– Два місяці ми визволяли Будапешт, бої були дуже важкими, билися буквально за кожен будинок. Німці були в оточенні і прорвали нашу оборону, проте вже незабаром 12 ворожих дивізій зійшлися у бою з двома нашими арміями. Після двох тижнів тяжких боїв ми ворога розбили. Далі пішли буквально визвольним маршем, – каже ветеран і згадує, що першу свою медаль – «За відвагу» отримав за звільнення нашої військової частини в Австрії. А за бій за річку Дунай його нагородили і орденом «Червоної зірки». Перемогу зустрів під Прагою.

– 8 травня 45-го року, коли вже був кінець війни, але ми, рядові, про це ще не знали, ми охороняли взвод дивізії. Раптом бачимо, що наші командири цілуються, обіймаються і радісно вигукують: «Перемога! Перемога!». Так дізналися, що війна закінчилася, а вже 11 травня ми увійшли у звільнену Прагу, – згадує ветеран і додає, що червону армію населення звільнених країн зустрічало доброзичливо, в Австрії буквально з усіх вікон вивішували білі полотнища на знак того, що вони здаються. Проте найбільш привітними були чехословаки. Там наших солдат обіймали, пригощали пивом і булочками, а дівчата навіть виходили заміж за наших вояків.

Проте на цьому служба в армії для Сергія Дощенка не закінчилася. Ще п’ять років після вій­ни він служив у різних частинах у тих країнах, які звільняв від фаши­стів, де гинули його однополчани. Тільки у 1950 році після демобілізації він повернувся додому.

Ветеран згадує, що його батько Лактіон Кузьмович теж потрапив у фронтове горнило, отримав тяжке поранення і в 44-му повернувся додому. З бойових побратимів, які воювали із Сергієм в одному відділені загинули майже всі. Ветеран згадує випадок, коли у 47-му році випадково зустрів однополчанина, якого вважав загиблим. Радості не було меж.

Повернувшись до мирного життя, Сергій спіткнувся з «науковою» колізією. Коли почалася війна, він закінчив вісім класів, проте документ про освіту отримати не встиг. А коли повернувся з фронту, довелося брати у свідки вчителів зі школи і через нотаріуса доводити, що він вчився і може отримати цей документ. Потім було навчання у машинобудівному технікумі і робота на заводі «Червона зірка», проте майже все своє життя він пропрацював майстром у Кіровоградському ПТУ №1. Там зустрів свою долю – Нелю. І ось так разом ідуть по життю уже 57 років!

Майже не залишилося­ серед живих однополчан Сергія Лактіоновича. Фронтові роки згадує по телефону з чоловіком сестри Леонідом Гур’євим, якому уже 93.

Ветеран зізнається, що ноги його вже не хочуть слухатися, серце підводить, але плани має серйозні – дожити до ста років. Принаймні, про це попередив свою дружину.

Що для ветерана значить День Перемоги? Каже, що сім десятиріч тому для нього цей день був великою радістю і розумінням, що більше не будуть гинути люди. Сьогодні ж – це трепетні спомини і щемні хвилини, коли привітати його зі святом приходять учні кіровоградських шкіл. Діти дарують йому вірші, пісні і власноруч зроблені листівки, які його дружина Неля Георгіївна бережливо зберігає як найдорожчі дарунки.