У зону АТО влаштовують секс-тури?

22-річна кіровоградка Ольга належить до тих дівчат, які не бояться ризикувати і кидати виклик долі. Випадково отримавши пропозицію поїхати з групою інших дівчат на схід країни для знайомства з солдатами у зоні антитерористичної операції, вона погодилася, не задумуючись. Не сказавши ні слова рідним, дівчина сіла в автобус із незнайомцями і відправилася невідомо куди, аби випробувати долю. Чим закінчилася пригода, – Ольга погодилася розповісти «КП».

Подруга назвала мене божевільною і відмовляла, як могла
Торік Ольга закінчила юрфак одного з кіровоградських вишів. Усе літо дівчина провела у пошуках роботи, та влаштуватися за спеціальністю не вдавалося. Випускниця готова була поїхати працювати в будь-яке інше місто, тож невтомно продовжувала надсилати резюме за усіма підходящими вакансіями, які знаходила в інтернеті.

– Несподівано я отримала листа з дніпропетровської фірми. Мене запросили на співбесіду. Я зраділа, відразу подзвонила до своєї подруги Люсі, яка живе в Дніпропетровську, і сказала, що скоро приїду. Чим я не сподобалася цій юридичній фірмі – не знаю, але на роботу мене не взяли. Відразу після співбесіди сказали, що я їм не підходжу. Я, звичайно, засмутилася, ще й із хлопцем тільки розлучилася, тому подруга вирішила мене чимось відволікти. Каже, а давай зареєструємося на сайті знайомств і підемо на побачення з тими, хто напише першим! Я погодилася, – розповідає Оля, з чого почалася її історія.

Каже, перше повідомлення, яке отримала, було дивним, але інтригуючим. Якийсь немолодий чоловік на ім’я Віталій запропонував поїхати з іншими дівчатами на схід, аби познайомитися з хлопцями, які зараз боронять країну.

– Мовляв, їм треба підняти бойовий дух, розрадити і відволікти трохи від того жахіття, що їм доводиться бачити. І відразу випередив моє запитання: пише, інтим не обов’язковий, усе за бажанням. Ніхто ні до чого змушувати не буде. І тут я подумала: а чому б і не поїхати? – згадує Ольга.

Каже, коли розповіла про це подрузі, та назвала її божевільною і відмовляла, як могла. Але дівчина вирішила ризикнути. Батькам про те, що відправляється у доволі небезпечну подорож, не сказала.

– Я їм не зізналася і по сьогоднішній день. Вони думають, що тоді я гостювала в Люсі, – зізнається Оля. – Але насправді я пережила ще той екстрим.

Мамочко, куди я їду?
–Віталій мені подзвонив і повідомив, що автобуси відправляються за кілька днів пізно ввечері. Сказав, що їжу брати з собою не потрібно – нас усім забезпечать: і харчуванням, і проживанням у готелі, навіть кишенькові гроші дадуть. Я взяла з собою трохи одягу – все-таки тиждень в одному й тому ж ходити не будеш – і вперед, – розповідає Ольга.

Згадує, на дівчат чекало два синіх автобуси середньої місткості. Усього в Ольги було кількадесят попутниць. Зізнається, перше, що її насторожило, – зовнішній вигляд дівчат.

– Коли ми вирушили, я почала роздивлятися дівчат, які їхали зі мною. На вигляд їм було стільки ж років, як і мені. Може, деякі старші. Але вигляд у більшості з них був дещо відвертий – занадто короткі спідниці, шорти, котрісь одягли у поїздку навіть топи. Дехто з них виглядав, як дівчата легкої поведінки. І тут я подумала: мамочко, куди я їду? Але відступати було вже запізно – ми вже вирушили.

В автобусі Оля познайомилася з дівчиною поряд. З’ясувалося, її попутниця теж дізналася про поїздку з сайту знайомств. Ще й узяла з собою за компанію подругу.

– Куди саме нас привезли, я не знаю. Вказівників на дорозі не бачила, бо спала. На запитання відповіли коротко: «Дівчата, ви на Донеччині». Нас провели у невелике приміщення, яке було не дуже схоже на обіцяний готель, але всередині облаштоване досить затишно, – розповідає Оля.

Каже, кожній дівчині виділили окрему кімнату і сказали, що до вечора можна відпочивати, приводити себе в порядок. Солдати ж мають прийти після шостої.

– Я вже і відпочила, і прийняла душ, і причепурилася, і вже не знала, чим себе зайняти. Хвилювання зростало. Що буде далі? А раптом мене примусять до інтиму? У голові спливали найжахливіші версії завершення історії. Але діватися вже було нікуди. О шостій нас покликали у хол. Там був накритий стіл. До так званого готелю почали заходити хлопці – віком від 20 до 30-35 років. Вони віталися і запрошували до столу, – згадує Ольга.

Дочекайся мене з війни і ми одружимося
–За столом розмови не клеїлися. Усі один до одного придивлялися. Втім, за деякий час, коли всі вже трохи звикли до обстановки, вона стала більш невимушеною, хлопці почали підходити до дівчат і знайомитися. До мене підсів чорнявий хлопчина років 25 і, посміхаючись, почав розмову. Я йому розповідала про себе, він говорив небагато, більше розпитував мене і з цікавістю слухав. Поки ми з ним спілкувалися, я кілька разів відчула на собі чийсь погляд. Неподалік стояв високий хлопець і розмовляв із тою дівчиною, з якою я сиділа поряд в автобусі. Говорив із нею, а погляди кидав на мене, – пригадує Оля. – Тут у сумочці задзвонив телефон – хвилювалася подруга Люся. Я відійшла поговорити з нею, а коли поверталася назад до столу, мене за руку зупинив цей високий хлопчина. І відразу в лоб каже: «Ти мені подобаєшся»!

Оля згадує, поряд із цим солдатом відразу відчула легкість. Каже, спілкуватися було так просто і так приємно, наче були добрими знайомими. Згадує, удвох увесь вечір просиділи у закутку, подалі від танців і галасу. Зізнається, згодом зрозуміла, що закохалася в Дениса з перших слів.

– Ми не розмовляли про війну. Він не казав ні слова, а я не запитувала. Ми говорили про його життя до АТО, про його захоплення. Денис сам із Києва. Він залишив батьків, роботу і пішов служити. До речі, він теж юрист, – розповідає про коханого Оля і продовжує розповідь. – Наприкінці вечора, коли новоутворені пари одна за одною відправлялися до номерів, мені було дещо ніяково. А що як і Денис чекає зараз від мене того ж? Я відволіклася на хвилину, бо задивилася на одну галасливу парочку. І тут раптом Денис мені каже: «Олю, тобі немає тут що робити. Повертайся додому». Я була шокована. Не встигла навіть щось відповісти, як він узяв мене за руку і каже: «Дочекайся мене з війни і ми одружимося».

Такий поворот, зізнається дівчина, увів її в ступор. Каже, не відповіла військовому ні згодою, ні відмовою. Але тоді вже, згадує, зрозуміла, що зустріч із солдатом – це доля, а не випадковість.

– Не хочу переповідати всіх перипетій повернення додому. Я поверталася не з усіма, більшість дівчат залишилися на тиждень, як і домовлялися на початку. Зі мною «достроково» поїхало ще восьмеро дівчат. Нас висадили на тому ж місці у Дніпропетровську. Кишенькових грошей, звісно, не заплатили. Але до цього мені взагалі не було діла, адже ця поїздка, можливо, перевернула моє життя, – згадує Оля.

Я щодня молила Бога, щоб він вижив
Каже, після повернення до Дніпропетровська, а потім і до Кіровограда перш за все зателефонувала Денису і зізналася, що вже встигла скучити. Солдат дзвонив дівчині за найменшої можливості. Коли ж не виходив на зв’язок по кілька днів, Оля не знаходила собі місця.

– Я розуміла, що він навіть моїм хлопцем не був, але чекала його так, наче він для мене – найрідніша людина у світі. Я ніколи не ходила до церкви, але коли хвилювання за Дениса мене розривали, я почала молитися. Кожного дня просила Бога, щоб він вижив, – ділиться Ольга.

Дівчина впевнена, що її молитви Бог почув – Денис повернувся живим. Вона вже кілька разів їздила до нього у Київ. Познайомилася з його батьками. На останній зустрічі коханий подарував Олі каблучку й освідчився.

– Він робить мені пропозицію і каже: ти ж пам’ятаєш, що я тобі обіцяв? Кажу, так, що я дочекаюся тебе і ми одружимося… Але ж ти мене зовсім не знаєш… А Денис відповідає: «Мала, я люблю тебе»! Без перебільшень, я стала найщасливішою, – з радістю зізнається Оля.

Розповідає, зараз наречений облаштовує для них житло в столиці. З цим допомагають його батьки, за що молодята безмежно вдячні. Весілля планують відгуляти влітку.

– Я знаю, що моя історія виглядає схожою на казку. Хочете наберу Дениса і він все підтвердить? – з посмішкою пропонує дівчина. – Мої батьки і досі думають, що ми з Денисом познайомилися в інтернеті. Я не наважуюся розповісти їм про свій вчинок, вони в мене люди суворих правил. Але про те, на що зважилася­ тоді, у серпні, я ні хвилини не жалкую. Розумію, що моя історія могла закінчитися сумно, але ж усе склалося інакше. Сама доля привела мене до Дениса. І я безмежно щаслива.