Я собі уявити не міг, що Пономарьова називатиму просто Саша...

Владислав Кашпуренко – 18-річний соліст обласної філармонії, один із членів кіровоградського гурту «Glоcklein». Восьмого березня він розвернув усі крісла журі на проекті «Голос країни», відкриваючи піснею «Traviata» п’ятий сезон програми. Глядачі аплодували кіровоградцю стоячи і вигукували «Браво!».
Сам хлопець мріє стати Народним артистом України і підкорити європейські сцени. Він упевнений: своїм співом дарує людям радість і посмішки.

– Чому ти вирішив прийти на «Голос країни»?
– Це давня моя мрія. Але не було якоїсь упевненості в собі. Цю впевненість мені дала Руслана Ващук, керівник німецького культурного центру «Розвиток», в якому я працював на волонтерських засадах викладачем вокалу для маленьких діток. Вона навчила мене, як вести себе в соціумі і адаптуватися до тих людей, які мене оточують. Саме цей викладач і ще декілька людей, а саме заступник декана мистецького факультету в педагогічному університеті, де я навчаюся на другому курсі, Лариса Гайдай, мій наставник і колега Сергій Дьомін та усі викладачі вокалу дали мені путівку в життя. Думаю, чого б не спробувати себе? Адже якщо стукати – тобі відчинять. Я постукав один раз і мені відчинили. Дуже вдячний тим людям, які це зробили.

– Як давно ти співаєш?
– Співаю сім років, ще починаючи зі школи, з бабусиного двору. Професійно почав співати вже в колективі. Чому я сказав на шоу, що самоучка? Тому що спочатку зі мною академічним вокалом ніхто не займався. Зараз я дійшов до того, що працюю з метром української пісні, класики та естради Олександром Пономарьовим. Що вмію співати – не хотів би відкривати всі карти відразу, але подобаються саме оперні композиції. Це – класика.

– Як потрапив на роботу до обла­сної філармонії?
– Я всього рік там працюю солі­стом. За цей час із боку керівництва і колег я відчув, що до мене ставляться, як до повноцінного учасника у цьому великому колесі творчості нашої області. Я там повноцінний гвинтик у тому великому літаку.



– До тебе розвернулися усі чотири тренери. Як думаєш, не помилився з вибором?
– Абсолютно ні. Деякі кажуть: «Тобі Святослав Вакарчук пропонував такі знайомства з корифеями, а ти відмовився». Вакарчук і справді мене так заманив, що я ледве не погодився на його пропозицію. Я дуже поважаю всіх суддів. Але не думаю, що в цьому проекті хтось мене зможе навчити більше, ніж Пономарьов. Це та людина, яку я розумію. Він вокаліст-академіст, який дає мені усі ази. Ось нещодавно повернувся з репетиції. Я з дитинства мріяв про співпрацю з Пономарьовим, слухав його пісні. Але я собі навіть уявити не міг, що колись називатиму його просто Саша. А зараз ми так близько спілкуємося.

– Як тобі атмосфера на «Голосі країни»?
– Мені тут дуже подобається. Я з усіма учасниками добре спілкуюся, намагаюся підтримувати дружні відносини. Думаю, це необхідно. Адже якщо я буду один, то ніхто до мене не потягнеться. Зазвичай я такий веселун у колективі, з усіма жартую, підтримую розмову. Мене часто жартома запитують: «Кашпуренко, ти колись закриваєш свого рота чи ні?». А як я можу його закривати, якщо мені конче треба щось сказати? Мене мало хто розуміє, але мій оптимізм заряджає усіх.

– Багато нових друзів з’явилося на проекті і поза ним?
– Нових друзів дуже багато з’явилося. Особливо у соціальних мережах. Після виходу проекту в ефір до мене в перший день додалося аж двісті нових друзів! Тому спочатку я був у легкому шоці. І тепер щодня до сотні людей підписуються на мою сторінку… Взагалі, я такий, як усі. Так, мені вдалося зробити трішки більше, ніж іншим. Просто ніхто не пробував стукати, щоб їм відкрили. А я не зупинився.

– Не шкодуєш, що пішов спробувати свої сили ось так публічно?
– Зовсім не шкодую. Чесно кажучи, я був упевнений, що не пройду далі. Але таке диво трапилося. Я вийшов на сцену і відчув неймовірний прилив позитивної енергії. На сцені я забув про все і просто злився із піснею. І коли до мене повернулися чотири тренери, я був у шоці, моя посмішка закрутилася мені аж за вуха. І Потап сказав дуже влучну фразу: «Чотири тренери до одного тенора». А я стою і думаю: «Боже мій, Кашпуренко, що робити?».

– Що найважливіше для тебе під час виступу?
– Для мене найважливіше – це визнання людей. Якщо я відчую підтримку саме свого народу і в фіналі, і в боях, і в нокаутах, – мені буде легше. Тоді я буду дуже впевнений у собі і гордитимуся такою підтримкою. Я просто хочу і вмію дарувати людям радість.

– Які ти вже відчув зміни після першого ефіру?
– Зміни, звичайно, вже відбулися. Коли я починав кар’єру вокалі­ста, я не думав, що потраплю на це шоу. А зараз воно мені дало великий стартап у житті. Взагалі змінилося життя, ставлення людей до мене. Але я не хочу, щоб люди ставилися до мене зверхньо. Бо я такий, як і всі. Якщо деякі люди цього не розуміють, то нехай покопаються в собі. На проекті я стаю більш народним, ближчим до людей. Моє покликання – дарувати людям усмішки. Тому зараз я це роблю.

– Батьки пишаються тобою?
– Мої любі і дорогі батьки, звичайно, підтримують мене у всьому. Мій прекрасний дідусь постійно підтримує мої рішення. Усі пишаються мною. І я хочу, щоб так було завжди.

– На проекті ти казав, якщо почнеш худнути, можеш втратити голос. Для тебе спів важливіший, ніж зовнішність?
– Я дуже боюся втратити голос. Це все, що у мене є. Чесно скажу: я хочу схуднути. Бо це тяжка ноша. Зараз я поступово худну. Якщо різко втратити вагу – можуть бути ускладнення і втрата голосу. А це для мене, як відрізати швачці руки. Що я потім буду робити без цього робочого елементу? Тому через свій голос у мене є упевненість у собі. Я дуже хочу зменшитися в габаритах і свої 145 кілограмів збавити до 90. Але зараз я дивлюся в дзеркало і не уявляю себе меншим або інакшим.

– Ще чимось захоплюєшся, окрім співу?
– Чесно кажучи, я отак особливо нічим не займаюся. Весь вільний час іде на співи та роботу. Іноді можу вір­ша якогось написати. Зазвичай, на патріотичну тему. Пісні ще не писав, хоча намагався, але виходить не так, як хотілося б. Тому на музику вірші поки не пробував класти.

– Попереду ще мінімум один ефір. Популярності ставатиме більше. Як ти з нею справлятимешся?
– Я просто буду ближчим до народу, адже люди не люблять тих, хто задирає свого носа догори. У мене є натхнення працювати у цьому руслі, в якому я працюю. Тому не буду задавакою, а просто спілкуватимуся на рівних із усіма. Зіркової хвороби точно не буде.

– Якщо нахлинуть натовпи дів­чат-прихильниць, що будеш із ними робити?
– Мабуть, буду фотографуватися або роздаватиму автографи, якщо вони захочуть. Нікому не відмовлю в тому, що вони попросять. Аби тільки люди вірили в мене. Зараз коханої у мене немає. Якщо дівчата в коханні зізнаватимуться – нехай собі, це буде мені приємно. Відповідатиму всім.

– Свою сольну кар’єру пов’язуєш із Кіровоградом?
– Звісно, вона пов’язана з моїм рідним містом, але я хочу вийти на світовий рівень. Моя найзаповітніша мрія – стати Народним артистом України. Навіть якщо я ним стану, то не зупинятимуся на досягнутому, обов’язково рухатимуся далі. Ще одна мрія – заспівати з Олександром Пономарьовим на одній сцені. А коли я досягну найвищої вершини в оперному співі, дуже хотів би заспівати дуетом з Монсеррат Кабальє.


Наталія, мама Владислава
–У нас навіть не виникало сумніву їхати чи не їхати разом із сином. Я дуже переживала. Мабуть, такого переживання у мене в житті ще не було. Йому тільки 18 років і це його перший серйозний крок. Коли він ще був у школі, ми не дуже розглядали його кар’єру як співака. І тоді він сказав: «Мені треба, щоб ви повірили в мене і підтримали». Тоді ми зрозуміли, що це його стежка і не стали наполягати, аби він зійшов із неї. Владислав постійно радиться зі мною, використовує мене як критика. Перед проектом я допомагала йому підбирати репертуар. Він співає – я оцінюю. І до моєї думки він прислухається.­ Ми дуже ним пишаємося!

Володимир, батько Владислава
–Коли син уперше вийшов на сцену проекту, ми уболівали за нього весь час за лаштунками. Я не міг його не підтримати у таку відповідальну хвилину. Це був вирішальний для нього процес, який не можна було пропустити. Всі хвилювалися. Хоча десь в глибині душі я вірив, що він обов’язково пройде далі. Взагалі зараз дуже важко дитині з простої сім’ї кудись пробитися. Тому я дуже пишаюся своїм сином. У мене була така мрія, щоб мого Владислава знали, щоб казали: «О, так це син Володимира Васильовича!». А виявилося так, що він перевершив батька і зараз говорять: «А, так ви ж тато Владислава!». Це дуже приємно!