Хлопці у нас сильні, дужі. Вони за нас, а ми за них. Ми – як один батальйон, тиловий

Заробітчанка з дванадцятирічним стажем, українка з Аджамки Кіровоградського району Наталія Небесна повернулася з Італії додому, щоб допомагати бійцям-односельцям. Про жінку-волонтера, яка підтримувала українців з-за кордону та об’єднала навколо себе жителів села, – у матеріалі «КП».

Слабкі фізично, але сильні духом
Допомагати українцям Наталя почала ще в Італії. Каже, коли в соціальних мережах з’явилася недостовірна інформація, а телебачення не відтворювало об’єктивно події, що відбувалися на Майдані, почала діяти.

– Я там жила у тотальній брехні, в інтернеті одне, а по телевізору – інше. Там із Києва нічого не показували. Біда у тому, що на Європу немає прямої трансляції з України, все йде через Москву. Я пояснювала людям, що це брехня, хоча тоді ще й сама всього не розуміла. Я боялася за дітей, – згадує Наталя.

Сидіти, склавши руки, жінка не могла, тому серед українців утворилась ініціативна група, яка, обговорюючи проблеми на батьківщині, намагалася хоч якось зарадити землякам.

– Я тяжко пережила Майдан. Ми збирали кошти через українського священика Київського патріархату, включно до березня минулого року, адже людям треба було зігрітися, вдягнутися. Наші українські дівчата живуть у різних італійських сім’ях. Ми з ними збиралися щочетверга і щонеділі у парку чи біля церкви, обговорювали ситуацію, думали, як допомогти. Італійці поважають українців, навіть казали нам: «Якби ми були такі хоробрі, як ви, ми б жили набагато краще». У них теж складна історія, вони довго боролися за незалежність, пережили голод до Другої світової війни. Поки американці їм не допомогли. Італійці добро не забувають, – ділиться Наталія.

Звістка про війну прийшла до українки-заробітчанки раптово, адже вона не очікувала, що події почнуть розвиватися саме так.

– Спочатку у соціальних мережах з’явилась інформація, що почалася війна, що оголосили тотальну мобілізацію. Я сказала собі, що не можу більше бути в Італії, треба їхати додому і там допомагати. Тоді мені телефонували італійці з зовсім різних сімей і запитували, чи моя сім’я живе далеко від кордону, пропонували допомогти вивезти рідних. Казали: «Поїдь і забери їх, ми будемо допомагати». Вони нам дуже співчували. Італійці були вражені нашою силою духу, що ми слабкі фізично, у військовому відношенні, але настільки сильні духом, – каже Наталія.

Усе село об’єдналося в єдиному прагненні – допомогти своїм хлопцям
Тож після 12 років роботи доглядальницею Наталія повернулася в Аджамку, щоб допомагати бійцям-односельцям вистояти у цій неоголошеній війні.

– Я дванадцять років була заробітчанкою за кордоном. Потім вирішила: все залишаю і повертаюся додому. Приїхала торік на початку квітня. Весною наші солдати не готові були воювати. Армія була боса і голодна, –говорить Наталія.

Жінка каже, що з Аджамки хлопців мобілізовували один за одним. Кожному з них необхідна була підтримка та допомога, тому Наталія поступово почала створювати у селі волонтерський рух.

– Спочатку у магазині, який ми з чоловіком відкрили за рік до мого повернення з Італії, поставили скриньку для благодійних внесків. А потім ми з Тетяною Зайченко скооперувалися, згодом почали відгукуватися й інші жителі села. Нам треба бути сильними, бо ворог слабих переможе. Хлопці у нас сильні, дужі. Вони за нас, а ми за них. Ми – як один батальйон, тиловий, – говорить Наталія Небесна.

Усе село об’єдналося в єдиному прагненні – допомогти своїм хлопцям, які на сході захищали країну від ворога. Люди передавали консервацію, соки, овочі, фрукти, солодощі, листи, малюнки, обереги, теплі речі, в’язали шкарпетки, шарфи, светри, збирали кошти.

– От нашим солдатам потрібні були ватяні штани, то люди зносили з усього села. Казали, що хлопці бідні там воюють, їм холодно, голодно. Коли я почала цей рух, зрозуміла, що не одна. Багато інших людей передавали допомогу. Загалом за квітень минулого року та лютий нинішнього жителі Аджамки зібрали майже 95 тисяч гривень, на які ми купували медикаменти, бронежилети, каски, форму, берці, будівельні матеріали для укріплення блокпостів на сході та багато іншого, – перераховує волонтер.

Жінка розповідає, що дуже хвилюється за життя бійців. Тому тримає з ними зв’язок постійно – і вдень, і вночі, адже знає, що допомога може знадобитися у будь-який момент.

– Буває телефонують серед ночі. Наш Гена розповідав, що три дні сидів голодний, що вони з хлопцями повечеряли тим, що знай­шли в когось у погребі томатний сік. Після розмови по телефону він зник на три дні. Я просила кіровоградських волонтерів допомогти. Тоді вони зателефонували до військової частини, звідки до них відправляли машину з продуктами. Але через обстріл бійці не могли туди добратися. Згодом Гена вийшов із дебальцівського котла, ось повернувся додому. Йому сказали: або підвищення у званні, або можливість поїхати додому. Він відмовився від звання. Хоча я вважаю, що не повинно бути торгу. Я б йому і те, й інше дала, вони вже Герої! У нього і телефон згорів, і одяг. То ми йому вже замовили військову форму, – ділиться співрозмовниця «КП».

Жінка каже, що дуже пишається бійцями з Кіровоградщини, адже вони сильні і мужні, до останнього стоять на захисті країни.

– Ми пишаємося нашими кіровоградськими солдатами. Буває, коли хлопці мені телефонують і кажуть: «Ти знаєш, усі повтікали, а тільки ми стоїмо, тобто два кіровоградських підрозділи». Наші кіровоградські вояки мають такий авторитет в АТО навіть більший, ніж солдати з західної України. У нас місто геройських хлопців! – відзначає Наталя.

Ми у виросли «совку», де навіть посмішку треба було заслужити
Поки не закінчиться війна Наталія навіть і не думає повертатися до Італії. Сонячну країну і привітних людей волонтер зараз згадує з теплом.

– В Італію я поїхала сама. 90-ті були дуже страшні, якраз до 2000-го року. Останні два роки я не працювала, підприємство закрили. У мене спочатку подруга поїхала до Італії, вона вчителька. Так склалося, що потрібна була величезна сума грошей, аби повернути борги. Довелося поїхати. А далі я втяглася, то одному сину потрібно допомогти, то іншому, то ми будували будинок. Постійно була якась причина, щоб заробляти гроші, – пригадує Наталія.

Роботу жінці знайшли знайомі, так Наталя і почала вникати у нове життя, вчити мову, традиції.

– Я працювала доглядальницею за людьми похилого віку. Перші три роки я приїздила додому. Коли поверталася, ніби падала з неба на землю. Дуже величезна різниця була в усьому – оточенні, відношенні людей. Там на перше місце ставиться людина, яка б вона не була – з вадами, проблемами. Її поважають від народження і до смерті. От навіть взяти слабих людей, з ними спілкуються на рівних, немає зверхності,  поділу на багатих і бідних. Соціальний статус в усіх однаковий, лікуються в однакових лікарнях. Нема такого, щоб ходили в магазин і одягали на себе коштовності, хоча там люди багаті, і в них це все є. Але немає пихатості і зарозумілості. Вони відкриті, щирі.

Наталя говорить, що італійці доброзичливі, готові прийти на допомогу. У них інший менталітет.

– Італійці у людях цінують щирість. Заходиш у магазин, а вони тобі всміхаються, хоча вперше в житті бачать. Ми у виросли «совку», де навіть посмішку треба було заслужити, а інакше на тебе дивилися, як на якийсь непотріб. В Італії ми думали, чого вони до нас посміхаються? Згодом я почала вчити мову і розуміти їхнє життя... Там за злочин, хто б його не зробив, посадять у в’язницю. Набагато ми наблизились до італійців у ментальності, стали так само ставитися до людей, хвилюватися за них, і болить нам оте солдатське, що вони мерзнуть, хворіють, що вони поранені там. Вони додому приходять покалічені і тілом, і душею, але живі. Відігріти можна всякого – змерзлого, зневіреного, і повернути до нормального життя. Все робиться добром! – стверджує жінка. – Я от спілкуюся з хлопцями, вони повертаються такі добрі і світлі. У них є пріоритет духовних цінностей. Вони з цим повертаються, а нам ще треба у них повчитися. Вони в такій біді були, а повертаються світлими людьми.

Наталя Небесна розповідає, що в деяких регіонах Італії зустрічаються схожі українські слова, а також вишиванки. Італійці дуже цінують свої традиції, мають безліч свят, за які, власне, і люблять цю країну туристи.

– Є слова схожі на українські. У деяких регіонах теж є вишиванки. Мені там сподобалося, що вони цінують свої традиції. У цій країні немає ні газу, ні залізної руди. Вони все купують – зерно, метал, нафту, газ, світло. Ми не могли зрозуміти, чому вони так добре живуть. Поля у них там великі. В основному займаються скотарством, пасуть овець. У кожного регіону, навіть села, є свої звичаї, пов’язані з карнавалами. На ці свята з’їжджається дуже багато туристів. Я, до речі, була на карнавалі коней (їх дуже цінують). Це неймовірне видовище! Туди з’їжджаються з усього регіону, і вони влаштовують справжнє дійство, відзначають переможця. Там виставляють безкоштовні пригощання від підприємців, кулінарів, домогосподарок. Обов’язково там смакують вином, навіть є свято вина, куди всі привозять різні вина. Купуєш за п’ять євро бокал і смакуєш, а яке вино сподобалося найбільше, за нього потрібно кинути фішку, – згадує Наталія Небесна і одразу порівнює традиції із нашими. – У нас в Аджамці раніше теж відзначали свята. Було свято зими. Дуже гарно проходить вечір Івана Купала, коли багато людей збирається, молодь у костюми вдягається, водять гаївки, гарно співають, танцюють, через вогнище стрибають і село цілу ніч гуляє.

Усе це зараз залишилось приємним спогадом, адже ситуація, що відбувається в країні покликала додому.

– У мене там були перспективи заробити соціальну пенсію, мені трохи не вистачило. Але сталося так, що я все покинула і приїхала на Батьківщину. Поки тут не закінчиться війна, не повернуся. Я тут більше потрібна, – відзначає Наталя. – Бути волонтером – це значить творити добро. Всі повинні займатися благодійністю, не вимагаючи за це оплати. Зараз такий час настав, що потрібно боротися за правду. Вій­на зараз іде між добром та злом. На нашому боці правда, значить з нами Бог. Ми в одному кораблі пливемо: або випливемо всі разом, якщо будемо веслувати, або всі потонемо, якщо хтось буде лінуватися.